Концепт смиренномудрія в українській духовно-освітній традиції: генеза, трансформації та культуротворчі функції

Анотація

У статті здійснено комплексний історико-філософський аналіз концепту смиренномудрія як засадничої категорії української духовної культури. Досліджено генезис цього поняття у східнохристиянському контексті, де воно постає як синтез аскетичного смирення та богодарованої мудрості. Автор простежує еволюцію концепту від доби Київської Русі, де смиренномудріє визначало етичний образ книжника, до періоду XVI–XVII ст., коли воно трансформувалося у культурно-освітній принцип, що регулював педагогічну практику братських шкіл та культуру полемічного дискурсу. Особливу увагу приділено трансформаціям XVIII–XIX ст., зокрема розгляду концепту смиренномудрія у філософській спадщині Григорія Сковороди, де воно набуває екзистенційного виміру як основа внутрішньої свободи та «життя за серцем». Доведено, що у XIX ст. цей концепт інтегрувався у національну ідентичність української інтелігенції, перетворившись на етичний код шляхетності та служіння. Виокремлено ключові культуротворчі функції смиренномудрія: антропологічну, методологічну та інтегративну. Обґрунтовано, що смиренномудріє, забезпечуючи самобутність української духовно-педагогічної моделі, є «містком» між містичним досвідом та раціональною освітою. Виявлено та обґрунтовано три ключові функції смиренномудрія в книжній культурі: антропологічну (формування образу відповідального книжника), методологічну (визначення стилю письма та полеміки) та культуротворчу (інтеграція знань у ціннісний вимір життя).