Философия - это один из источников развития человеческого знания

ЗАВАЛЬНЮК О. В. [ОСНОВНІ ЧИННИКИ І НАПРЯМИ РОЗВИТКУ СПОРТУ В КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІЙ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ОСОБИСТОСТІ]

О. Завальнюк,

кандидат педагогічних наук,

викладач НПУ імені М.П. Драгоманова

ОСНОВНІ ЧИННИКИ І НАПРЯМИ РОЗВИТКУ СПОРТУ В КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІЙ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

Розробка адекватної сучасним соціальним реаліям гуманітарної парадигми спортивного виховання передбачає розгляд основних чинників і напрямів розвитку спорту в структурі культурно-освітньої життєдіяльності особистості.

Можна погодитися з С. Бацуновим, на думку якого, спорт, як невід’ємна складова суспільства, є певною мірою віддзеркаленням його проблем. Посткризовий формат сучасного суспільства впливає на функціонування спорту і визначає його «больові точки». До об’єктивних чинників, що впливають на соціокультурну цінність спорту, належать не тільки внутрішні, пов’язані із самими спортом, але й зовнішні чинники, які перебувають поза його сферою. Мається на увазі загальна соціально-економічна, політична, культурна ситуація, котра існує в суспільстві, система прийнятих у ньому цінностей, норм і зразків поведінки, морального й матеріального заохочення певних вчинків [1, 268].

Насамперед відзначимо зростання ролі політичного чинника у розвитку сучасного спорту. Політичні та державні діячі вже давно зрозуміли значення спорту і постійно намагаються використовувати його у своїх цілях. Як зауважує А. Батюк, результативний (ефективний) спорт (незалежно від форми власності) виступає національним надбанням і предметом національної гордості, чим створює політичний капітал як своєму власникові, так і державі в цілому [2, 106].

В. Лукащук звертає увагу на використання спорту з метою ідеологічного впливу. У процесі зростання соціальної значущості цієї сфери людської діяльності зростали її зв’язки з ідеологією. По-перше, сам спорт почав виробляти ідейні установки, що стосуються етики, естетики, способу життя тощо. По-друге, ідеологія включає спорт, враховуючи його колосальну поширеність у світі, в об’єкти свого впливу. Використання спорту офіційною ідеологією в кожній країні здійснюється з тією ж самою метою, з якою використовують і інші суспільні явища: з метою пропаганди панівного політичного і економічного ладу, певних духовних цінностей; обґрунтування й виправдання політики держави і її конкретних акцій; виховання у населення потрібних системі політичних  і моральних рис та ін. [3, 55].

Як зазначає С. Гуськов, характеризуючи тенденції розвитку спорту наприкінці ХХ століття, в цей період припинилися дискусії про «незалежний» характер спорту від держави, яка почала відігравати все більшу роль у його розвитку. Стало зрозуміло, що концепція відносин між суспільством і спортом, державою і спортом визначається насамперед тими завданнями, які постають перед ними. Аналіз цих відносин показує, що наприкінці XX століття держава в багатьох країнах спільно з комерційними структурами взяла на себе відповідальність за розвиток спорту, за створення спортивної інфраструктури національного значення. Використання спорту для дозвілля і виховання стало прерогативою місцевих органів влади [4].

Істотний вплив на систему ціннісних орієнтацій організаторів спортивних змагань, тренерів і спортсменів має позиція державних діячів, що визначають загальний напрям, стратегію соціальної політики, характер її реалізації у різних сферах суспільного життя, у тому числі в галузі спорту. Це пов’язано не лише з авторитетом цих державних діячів, з величезними можливостями, які вони мають в своєму розпорядженні для пропаганди своїх ідей, поглядів, переконань, але й з тим, що, як правило, від них залежать сама можливість і рівень тих або інших соціальних контактів (у тому числі спортивних), особливо міжнародних, міра їх фінансового забезпечення тощо. Багато фактів негативного впливу спорту на міждержавні відносини пов’язані саме з бажанням державних діячів використовувати міжнародні спортивні контакти (або їх не допустити) в своїх корисних політичних або економічних цілях [5].

Не меншого значення в сучасному розвитку спорту має економічний чинник, зокрема ринкові умови, що стимулюють процеси комерціалізації та професіоналізації спортивної діяльності. Так, Ю. Мічуда в контексті ринкових перетворень виокремлює три великі блоки проблем, які привернули найбільшу увагу вчених: комерціалізація як форма вияву впливу ринку на функціонування та розвиток сфери фізичної культури і спорту; адаптація суб’єктів господарювання у сфері фізичної культури і спорту до вимог ринку;  модифікація ролі держави в забезпеченні розвитку фізичної культури і спорту в умовах ринку. При цьому робиться висновок про існування низки закономірностей функціонування та розвитку сфери фізичної культури і спорту в умовах сучасного ринку, зокрема: 1) в умовах ринку результат людської діяльності у сфері фізичної культури і спорту  сповнюється реального економічного змісту і, набуваючи форми соціальної  послуги, як правило, стає товаром; 2) товарно-грошова форма економічних відносин у сфері фізичної культури і спорту стає всеохоплюючою, визначаючи ринкову зумовленість виробництва, розподілу, обміну та споживання ФСП; 3) економічна діяльність у сфері фізичної культури і спорту набуває форми підприємництва, бізнесу; 4) функціонування та розвиток цієї сфери усе більшою мірою залежить від зовнішнього економічного середовища. Сфера усе більш стає відкритою соціально-економічною підсистемою; 5) відбуваються модифікація фізкультурно-спортивної діяльності, а також модифікація та диференціація видів спорту згідно з вимогами ринкового середовища [6].

Серед негативних наслідків  переходу фізичної культури і спорту на ринкові відносини С. Бацунов відзначає такі. Насамперед, ринок з його механізмом вільної конкуренції призвів до скорочення спортивних організацій і до формування у спорті монопольного становища окремих клубів, до появи суперкоманд. Це знижує інтерес глядачів до спортивних змагань у регіонах, зокрема і в сільській місцевості, і в підсумку зумовлює зниження їх економічної й соціальної ефективності. Варто враховувати й ту обставину, що відшкодування суспільно-необхідних витрат на окремі види фізкультурно-спортивних послуг не може бути здійснено через низький рівень прибутків окремих категорій населення через обмеження їхньої споживчої можливості. Відтак ринок не може повністю забезпечити всебічного розвитку фізичної культури та спорту. На узбіччі можуть виявитися значні верстви населення й деякі престижні види спорту [7, 268–269].

В. Лукащук із поширенням ринкових відносин у сфері спорту пов’язує поширення нових видів допінгу, технології якого розглядає як відповідь на виклик ринку. Дослідник зазначає, що в професійному спорті склалася парадоксальна ситуація: з одного боку, закони ринку, за якими розвивається сучасний професійний спорт, вимагають від спортсменів позамежних, за гранню людських можливостей, результатів, з іншого боку – атлетам заборонено приймати засоби, що допомагають організму ці навантаження витримати. Реальна небезпека антидопінгових кампаній полягає в тому, що вони стимулюють створення усе більш витончених фармо- і біотехнологій. Зроблено висновок, що тільки заборонними заходами подолати поширення допінгу в спорті не можливо. Необхідні всебічна, починаючи з дитячо-юнацьких спортивних шкіл, антидопінгова пропаганда і роз’яснювальна робота [8].

Наслідком означених процесів є комерціалізація спорту. Так, О. Мамедов, демонструючи негативні аспекти сучасного Олімпійського руху, акцентує увагу на комерціалізації Олімпійських ігор. Великі корпорації проникають на ігри через спонсорство, використовуючи свою допомогу в комерційних цілях. Провідні спортсмени можуть бути стимульовані грошовими пропозиціями. Зрештою спортивна перемога стає засобом продажу «особливого товару», а золоті медалі перетворюються для спортсменів і комерційних спонсорів, у спосіб заробітку грошей. Олімпійські ігри стали крупним бізнесом завдяки, в основному, телебаченню. Засоби масової інформації використовують спорт для продажу програм рекламодавцям. Олімпійські ігри – унікальний спортивно-комерційний захід, аудиторією якого є платоспроможне населення всього світу, – втілює маркетингову мрію охоплення глобальної аудиторії. Внаслідок одержання значних телевізійних прибутків МОК сам став гігантською, свого роду унікальною, транснаціональною корпорацією, рішення якої все частіше диктуються грошовими припливами [9, 66].

Згідно з В. Лукащуком, комерціалізація спорту відбувалася і далі відбувається одночасно з комерціалізацією суспільних відносин, що, своєю чергу, є результатом швидкого розвитку техніки, індустріалізації, урбанізації і підвищення добробуту населення. Ця тенденція досить суперечлива. З одного боку, комерціалізація спорту є джерелом фінансування, підготовки й участі спортсменів у Олімпійських іграх, чемпіонатах світу і Європи, що вимагає великих коштів, створення ефективної системи матеріально-фінансового стимулювання спортсменів, оплати витрат Міжнародного Олімпійського Комітету і міжнародних спортивних федерацій та ін. Вона сприяє розвитку телебачення, що стимулює пошук форм збільшення видовищності телевізійного показу змагань, залучаючи велику кількість телеглядачів, нехай навіть у пасивній формі, до спорту. З іншого боку, комерціалізація містить у собі моменти з можливими негативними наслідками для спорту. Комерційний інтерес, наприклад, здатний впливати на вибір міста для проведення Олімпійських ігор. Під час підготовки до Ігор він породжує спроби виключити з їх програми невидовищні (неприбуткові) види спорту. Перевага комерційного інтересу призводить до подорожчання квитків на змагання, вартості проживання делегацій, журналістів, туристів, зумовлює обмеженню прав спортсменів, тренерів, представників ЗМІ, послаблення уваги до питань екології, транспорту, безпеки під час проведення великих спортивних змагань [10].

В. Паначев, аналізуючи наслідки комерціалізації спорту, зазначає, що комерціалізм перекручує саму ігрову змагальну природу спорту, висуваючи на перший план інструментальну форму розвитку для самого спортсмена, стимулюючи, як правило, всіма засобами гірші форми суто глядацької, ілюзорної самореалізації в спорті, його перетворення на комерційне видовище. Інструменталізм призводить, кінець кінцем, до значного звуження кола осіб, які активно займаються спортом, до абсолютизації культу «єдиного чемпіона», до відособленості професійної спортивної еліти, її відриву від масового спорту [11].

Серед інших чинників розвитку сучасного спорту варто особливо відзначити роль процесів  глобалізації. Наприклад, В. Лукащук з глобалізацією спортивної діяльності пов’язує новий етап розвитку індустрії спорту. Її основними напрямками є: міграція спортсменів і тренерів, що переїжджають із країни в країну для участі у змаганнях або надовго залишають батьківщину задля укладання прибуткових контрактів; створення могутнього транснаціонального ринку спортивного обладнання й екипірування; поширення періодичних видань, радіо, а особливо телебачення, у тому числі супутникового, а також мережі Інтернет, що сприяють поширенню «картинок», так чи інакше пов’язаних зі спортом, по всій планеті. До того ж, додає В. Лукащук, сучасну структуру світового спорту можна розглядати як елемент нової фази розвитку суспільства, що грунтується на тотальному споживанні. Справді, глобалізація невіддільна від відкриття ринків та комерціалізації культури. Як повсякденне життя окремих людей, так і життя націй на геополітичному рівні залежить від міжнародних фінансових операцій, пов’язаних зі спортом (кращими прикладами такого впливу є футбольний Чемпіонат світу  або європейська Ліга чемпіонів з їх величезними бюджетами). На локальному рівні поширюється ціннісна шкала культурних продуктів,  цілком підпорядкована світовим фірмам-виробникам спортивних товарів, а ЗМІ перетворюють спортивних зірок у культурні знаки світового масштабу [12, 83–84].

Б. Дубін пов’язує метаморфози спорту в постсучасному масовому глобальному суспільстві  з тим, що відбуваються:

-          тотальна комерціалізація професійного спорту, пов’язана з кінцем ідеології національних держав, а відповідно, й національних команд; разом з цим аматорський спорт знаходить завершення у платній індустрії оздоровчих послуг;

-мас-медіатизація спорту в «спільнотах глядачів»; частка тих, хто займається спортом, і тих, хто відвідує спортивні змагання як глядачі, сьогодні в середньому на один-два порядки менша за частку телеглядачів спортивних програм;

-повсюдне застосування допінгу, за яким стоїть висока «проблематичність» тіла, як і всього «природного», «нормального», «нормативного» у постсучасній культурі; невизначеність норми робить припустимою технологізацію досягнення будь-якими засобами;

-війни вболівальників, акти прямої колективної агресії як у самих локальних спільнотах, так і на міжнаціональних зустрічах [13, 74].

Окремо маємо підкреслити вплив сучасних засобів масової комунікації на спорт, що посилює виокремлені тенденції його розвитку. На думку В. Звєревої, спорту в культурі постмодерну властиві транснаціональність, комерціалізація, медійність. Спорт став сферою обігу великих капіталів, коли постійно зростають розміри призових фондів, сум, що виплачуються за контрактами професійним спортсменам і тренерам. Мас-медіа посилюють комерціалізацію спорту: сезонні ігри і чемпіонати, стадіони, трибуни і самі тіла учасників, ефірний час і друкарські площі, задіяні в освітленні змагань, розглядаються як простір для розміщення реклами, яку бачить величезна аудиторія. Спорт адаптувався до умов інформаційного суспільства, в якому вистави і досвід людини неможливі без посередництва мас-медіа. Він став одним із найбільш популярних світових шоу, у виробництві і поширенні якого ключову роль відіграють ЗМІ. Популярні спортсмени перетворюються на медійних персонажів, зірок масової культури, чия регулярна поява в інших, неспортивних контекстах виправдана їхнім статусом як законодавців моди і експертів у побудові стилю життя [14, 64].

З наведеного нами можна дійти висновку, що дає змогу спрогнозувати спорт та його подальшу еволюцію не тільки на найближчу, але й на віддалену перспективу.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Бацунов С.М. Соціальне буття спорту: український контекст / С.М. Бацунов // Гілея: науковий вісник.  Вип. 57. – К., 2012. –  С. 268–271.
  2. Батюк А.М. Структурування спорту і фізичної культури в контексті соціологічного аналізу / А.М. Батюк // Грані.  – 2012.  – №2.  – С. 106–110.
  3. Лукащук В.І. Спорт і політика: соціологічний аналіз взаємодії / В.І. Лукащук // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія «Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи». Вип. 941. – Харків, 2011. – С. 54–58.
  4. Гуськов С.И. О некоторых тенденциях развития международного спортивного движения и российского спорта в 21 в. / Гуськов С.И. [Електронний документ] // Спорт, духовные ценности, культура. Выпуск третий. Перспективы и пути повышения гуманистической ценности современного спорта и олимпийского движения. – М.: Гуманитарный Центр “СпАрт” РГАФК, 1998. Режим доступу: http://lib.sportedu.ru/GetText.idc?TxtID=796
  5. Столяров В.И. Гуманистическая культурная ценность современного спорта и олимпийского движения / В.И. Столяров [Электронный документ] // Спорт, духовные ценности, культура. Выпуск второй. Гуманистические идеалы, идеи олимпизма и мир современного спорта. – М.: Гуманитарный Центр “СпАрт” РГАФК, 1998. Режим доступу: http://lib.sportedu.ru/GetText.idc?TxtID=741
  6. Мічуда Ю.П. Функціонування та розвиток сфери фізичної культури і спорту в умовах ринку: автореф. дис… д-ра наук з фіз. виховання і спорту: 24.00.02 / Ю.П. Мічуда. – К., 2008. – 39 с.
  7. Бацунов С.М. Соціальне буття спорту: український контекст / С.М. Бацунов // Гілея: науковий вісник.  Вип. 57.  – К., 2012. –  С. 268–271.
  8. Лукащук В.І. Тенденції розвитку спорту в умовах ринкових перетворень: Автореф. дис… канд. соціол. наук: 22.00.04 / В.І. Лукащук. – Х., 2006. – 21 с.
  9. Мамедов О. Ю. Невидимые тени «олимпийского солнышка» / О. Ю. Мамедов // Terra Economicus.  – 2008.  Т. 6. – № 3. – С. 65–69.

10.  Лукащук В.І. Тенденції розвитку спорту в умовах ринкових перетворень: Автореф. дис… канд. соціол. наук: 22.00.04 / В.І. Лукащук. – Х., 2006. – 21 с.

11.  Паначев В.Д. Спорт в системе физической культуры общества: институциональный подход: Автореф. дис. … докт. социол. наук : 22.00.04 / В.Д. Паначев. – M, 2008. – 40 с.

12.  Лукащук В.І. Розвиток індустрії спорту як відповідь на інституціональні зміни суспільства / В.І. Лукащук // Вісник Одеського національного університету. Серія: Соціологія і політичні науки. – 2009. – Т. 14.  Вип. 13. – С. 81–87.

13.  Дубин Б. Спорт в современных обществах: пример России / Б. Дубин // Вестник общественного мнения. Данные. Анализ. Дискуссии. – 2004. – № 2. –С. 70–80.

14.  Зверева В.В. Телевизионный спорт / В.В. Зверева // Логос. – 2006. – № 3. – С. 63–75.

Завальнюк О. Основні чинники і напрями розвитку спорту в культурно-освітній життєдіяльності особистості.

Аналізуються основні напрями розвитку спорту в контексті сучасної державної гуманітарної політики; підкреслюється, що держава постійно намагається посилювати контроль над сферою спортивної діяльності.  Розуміючи значення спорту в житті людини,  політичні й державні діячі прагнуть використовувати його у власних цілях. Водночас у спорті все більше розгортаються процеси комерціалізації та професіоналізації спортивної діяльності. Поширення ринкових відносин у цій сфері призводить не тільки до позитивних, але й негативних наслідків. У статті розглядаються основні шляхи їх подолання і тенденції адаптації спорту до умов розгортання інформаційного суспільства.

Ключові поняття: людина, культура, спорт, спортивна діяльність, професіоналізація спортивної діяльності, комерціалізація спортивної діяльності.

Завальнюк Е. Основные факторы и направления развития спорта в культурно-образовательной жизнедеятельности личности.

Анализируются основные направления развития спорта в контексте современной государственной гуманитарной политики; подчеркивается, что государство постоянно пытается усиливать контроль над сферой спортивной деятельности. Понимая значение спорта в жизни человека, политические и государственные деятели стремятся использовать его в своих целях. Одновременно в спорте все больше разворачиваются процессы коммерциализации и профессионализации спортивной деятельности. Распространение рыночных отношений в этой сфере приводит не только к положительным, но и отрицательным последствиям. В статье рассматриваются основные пути их преодоления и тенденции адаптации спорта к условиям развертывания информационного общества.

Ключевые понятия: человек, культура, спорт, спортивная деятельность, профессионализация спортивной деятельности, коммерциализация спортивной деятельности.

Zavalniuk O. Main factors and directions of development of sports in the cultural and educational life of a personality.

Main directions of development of sport in the context of the current state humanitarian policy were analyzed; it was emphasized that the state constantly tries to strengthen the control over the area of sport activity. Realizing the importance of sports in life, political and public figures seeking to use it for their own purposes. However, processes of commercialization and professionalization of sports activities increasingly unfolding in sport. Spread of market relations in the field of sports results not only in positive but also in negative effects. The paper deals with the main ways of overcoming contradictions in the field of sports and its trend towards its adaptation to deployment of the information society.

Key words: human, culture, sport, sports activities, professionalization of sports activities, commercialization of sports activities.

МАРКОЗОВА О. О. [ХАОТИЧНЕ ФРЕЙМУВАННЯ УСПІХУ ОСОБИСТОСТІ В ПЕРШІ РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ]

О.О. Маркозова

кандидат соціологічних наук, доцент кафедри філософії і політології Харківського національного автомобільно-дорожнього університету

ХАОТИЧНЕ ФРЕЙМУВАННЯ УСПІХУ ОСОБИСТОСТІ В ПЕРШІ РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Після здобуття Україною незалежності було зруйновано типові уявлення громадян не тільки про соціально-політичні та економічні відносини, але й про місце і роль людини в суспільстві, про критерії індивідуального і колективного успіху, їх співвідношення та способи досягнення. Колишні фрейми більше не могли адекватно пояснити соціальні події, та й самі ситуації змінюються так динамічно, що людям стало досить важко самостійно осмислювати їх сутність, засвоювати нові цінності, норми та способи життєдіяльності. Складність та неоднозначність процесів, які й сьогодні позначаються на свідомості українців, а також складність адекватного сучасним реаліям фрейму успіху людини та механізмів і чинників його формування актуалізують аналіз тієї соціально-економічної та політичної ситуації, яка склалася в Україні на початку розбудови незалежної держави і визначала розуміння успіху громадян.

Тлумачення успіху людини не є абсолютно новою науковою проблемою. Різним його аспектам присвячено праці як західних [1, 2], російських [3], так і українських учених [4–6]. Однак, незважаючи на певну кількість наукових досліджень, питання про сутність, шляхи досягнення та механізми формування спрямованості людини на досягнення успіху й досі мають дискусійний характер. Розв’язати названу допоможе, гадаємо, застосування концепції фрейм-аналізу, під яким Г. Бейтсон розумів «способи організації уявлень, що зберігаються в пам’яті людини» [7, 152]. Застосування цього методу дасть змогу зрозуміти, яким чином організація соціального простору та наявні практики взаємодії людей фреймують прагнення особистості досягати успіху. У зв’язку з цим, щоб визначити позитивні впливи на ці прагнення та знайти способи запобігання  негативним впливам на них, спробуємо проаналізувати  об’єктивні та суб’єктивні фактори, що визначали формування фрейму успішної людини на початку демократичних трансформацій в Україні.

Починаючи з проголошення в СРСР так званої перебудови, а також впродовж першого десятиліття після здобуття незалежності, незважаючи на показовість бурхливого розвитку, в Україні реформи відбувалися дуже повільно. Початок соціальних трансформацій був пов’язаний із переходом від тоталітарного суспільства до суспільства вільного, демократичного, основаного на ринкових відносинах. У громадян щодо цього процесу і його результатів  сформувалися відповідні очікування, які спиралися на ідеалізоване уявлення про життя людей в країнах Заходу. Практично всі були упевнені, що перехід до нових соціально-економічних відносин автоматично спричинить зростання самостійності і активності людей в усіх сферах життєдіяльності, а отже – до зростання загального добробуту. Однак здобутки вже перших років незалежності були досить суперечливими, зокрема їх супроводжували  масове розчарування і невдоволення громадян. Виникли навіть сумніви щодо придатності західного шляху для нашої країни, розгорнулися дискусії про специфіку розвитку України. Проте насправді основна проблема полягала в тому, що ні представники влади, ні звичайні громадяни не були готові до життя в нових умовах. Політики та чиновники різного рівня займалися власним збагаченням у жорстокій боротьбі і кримінальними структурами, які першими адаптувалися до нових ринкових відносин. А пересічні громадяни, не навчені в умовах СРСР проявляти ініціативу та приймати самостійні рішення, пасивно очікували, коли влада організує для них життя «на західний манер».

Незважаючи на певні зміни в економічній сфері, пов’язані зі створенням потенційних умов для переорієнтування громадян від утриманської життєвої позиції до самостійності і активності, заклики до негайної індивідуальної економічної ініціативи, попри відсутність підтримки з боку і створення стійких, або хоча б зрозумілих, фреймів життєдіяльності були сприйняті багатьма людьми не як отримання нових можливостей, а як свідчення втрати попередніх гарантій, що їх надавало суспільство. Як справедливо зазначає Ю.І. Гілер, більшість людей, котрі виросли і були виховані в СРСР на фреймах радянського способу життя, навіть не уявляли, що робити з економічною свободою [8].

Прояву індивідуальної економічної ініціативи перешкоджала і фінансова нерівність людей та владних повноважень, які перетворилися у нерівність можливостей контролю за перерозподілом суспільної власності. Такі можливості більшою мірою мали керівники владних структур та підприємств, які в нових умовах забезпечили для себе перетворення адміністративного контролю власності в економічний. У підсумку потенційно рівні права та можливості самореалізації людини в економічній сфері були деформовані сформованим ще в тоталітарному суспільстві механізмом нерівного владного та економічного впливу. Наслідком цих негативних процесів стало те, що у значної частини громадян сформувалася не орієнтація на самореалізацію та досягнення індивідуального успіху, а, навпаки, посилилися такі характеристики (сформовані ще в межах попередньої соціальної системи), як пасивність, бажання підкоритися долі, мінімізувати свої потреби. Водночас активність, самостійність, готовність до ризику, що виводять індивідуальну складову в загальній формулі успіху на перше місце, на початку демократичних перетворень не займали високих місць у рейтингу цінностей українців.

Ускладнювало ситуацію й те, що в ході трансформацій в економічній сфері з’явилися нові види обмежень і залежностей, що стримували досягнення індивідуального успіху людини. Громадяни, що мали високий внутрішній потенціал і, незважаючи на об’єктивні перешкоди, були готові ризикнути, вийти із зони комфорту та реалізувати себе в умовах нової економічної і соціальної реальності, розпочавши займатися бізнесом, потрапили в залежність від непідконтрольних суспільству чиновників, котрі на власний розсуд видавали дозволи на підприємницьку діяльність, розподіляли ресурси, здійснювали безкінечні перевірки. Можливості людей чинити зустрічний вплив на ці структури були досить обмежені через нерозробленість даних механізмів, незнання громадянами своїх прав, а також звичкою підкорятися представникам влади. Все це створило ґрунт для свавілля з боку органів влади. Тож, посилаючись тільки на їх внутрішньоособистісні характеристики однозначно звинувачувати українців у пасивності в умовах переходу до ринку, у небажанні вийти із зони комфорту і досягти індивідуального успіху, означає не розуміти об’єктивних передумов пасивності людей.

Швидкому формуванню фрейму індивідуального успіху людини не сприяли і перетворення в політичній сфері. З перших років незалежності політичне життя України розбудовувалося так хаотично, що часом не піддавалося раціональному аналізу. За короткий відтінок часу було сформовано близько ста політичних партій, кожна з яких обіцяла людині процвітання країні та щастя, звинувачуючи в усіх негараздах опонентів. В таких умовах звичайним громадянам важко було розібратися в політичних процесах, ідентифікувати себе з тими чи іншими політичними цінностями та фреймами минулого і сучасності, засвоювати нову, демократичну політичну культуру. «Через це «основною рисою цінностей українців стала фрагментарність. Вона виявлялася, наприклад, у розбіжності політичних інтересів і цінностей різних соціальних, демографічних, етнічних груп населення і навіть у суперечливих орієнтаціях на рівні індивідуальної свідомості» [9, 269].

Політичну культуру, що формується на основі такої системи цінностей, учені визначають як культуру перехідного типу. Основними її з погляду Л. Саністебана, є швидка зміна політичних пріоритетів, спалахи екстремізму, використання засобів політичного, силового та емоційного тиску на владу [10]. Саме такою й була політична культура українців на початку розбудови незалежної держави, коли для того, щоб навести лад у країні цінності демократичних перетворень поєднувалися з бажанням впровадити силові методи управління.

Погіршувало ситуацію те, що руйнація радянської політичної системи не знищила навичків владної еліти до діяльності за подвійними стандартами: офіційна пропаганда демократичного суспільства супроводжувалася недемократичним перерозподілом національного багатства на користь кланово-корпоративних утворень. Нові еліти, за визначенням М. Ослона, перетворилися «на закриті розподільчі організації, що корумпованим шляхом привласнюють левову частку суспільного продукту та значною мірою унеможливлюють досягнення розвинутого стану господарства» [11, 99]. Крім того, представники кримінальних груп, які зуміли в перші роки незалежності незаконно збагатитися, тепер приходили до влади і робили спроби утвердити фрейми, згідно яким сучасні ринкові відносини не потребують етичного підґрунтя. Однак, як зазначає С. Хантінгтон, підґрунтя «не зникає в капіталістичній системі, як прогнозував К. Маркс, а навпаки, – воно має тенденцію до посилення, що виявляється в етичних вимогах громадянського суспільства і до влади, і до бізнесу» [12, 136]. Змінити ситуацію на краще змогло б формування громадянського суспільства. На жаль, воно відбувалося дуже повільно. Причинами цього були як відсутність відповідного досвіду мас, так і їхня утриманська ментальність. Водночас посилювався солідарний опір еліт, які  намагалися всіляко  уникнути  контролю громадян над ними.

Погіршення ситуації в економічній та політичній сферах українського суспільства послаблювало можливості вирішення соціальних проблем. Стару систему соціальних гарантій для громадян України було практично зруйновано. На зміну безкоштовному наданню житла, здобуттю освіти, колишньому медичному обслуговуванню прийшла необхідність оплачувати ці та інші соціальні послуги. Через інфляцію і зниження ефективності виробництва розмір заробітних плат, пенсій, стипендій та різних видів соціальної допомоги перестали відповідати вартості життя. Не стало й гарантій зайнятості. Усе це призвело до серйозного погіршення життя більшості соціальних груп суспільства. Відбулася різка диференціація в доходах та рівні життя між новими чиновниками, представниками влади та бізнесу і пересічними громадянами. З часом вона набрала майже антагоністичного характеру. Адже  для більшості людей відбулося не поліпшення, а погіршення життя, це особливо вороже сприймалося на тлі фінансового процвітання окремих соціальних груп. Хоча люди були й готові до розшарування (і в омріяній Європі не всі живуть однаково), але саме це погіршення до значно нижчого рівня, ніж у попередні роки, незалежно від причини такої ситуації, викликало в українців відчуття обмеженості індивідуальної свободи в умовах трансформації суспільства. Фрейм чесної праці, яка й у СРСР не гарантувала людині матеріального благополуччя, в умовах ринкових відносин зовсім девальвував себе. Та й омріяні фрейми «вільного підприємництва», «ринкових відносин», «бізнесмена» більша частина суспільства почала сприймати негативно. Це призводило до посилення соціального відчуження, напруженості, і не сприяло переорієнтуванню людей на індивідуальну активність, спрямовану на досягнення успіху.

Тому поведінка людей, які в умовах непевного соціального середовища намагалися досягти індивідуального успіху, зумовлюється домінуванням ситуативних, короткочасних, а то й просто випадкових чинників формування життєвих цілей. За умов відсутності чітких соціальних орієнтирів, критеріїв успішності і статусів треба було самостійно переосмислювати соціальні процеси та взаємодії і створювати нові фрейми успіху. Поступово в свідомості громадян почали відбуватися зміни в уявленнях про себе, суспільство і своє місце в ньому. Утверджується значущість цінностей західного способу життя, який базується на індивідуалізмі, на ринкових, тобто максимально прагматичних, відносинах, спрямованих на досягнення індивідуального, передусім фінансового успіху. Але існувала й інша тенденція: неможливість застосовувати ідентифікаційні схеми, які склалися на основі здобутої раніше професійної освіти та досвіду практичної діяльності, призводить до того, що розгублені в умовах суспільства ризиків люди взагалі перестали прагнути досягати успіху.

Отже, в перші роки розбудови незалежної української держави формуванням нових фреймів, зокрема успіху людини, цілеспрямовано не займалися жодні структури. Ніхто чітко не розумів, як має розвиватися країна, які цінності та фрейми життєдіяльності слід створювати в суспільстві, у тому числі – кого вважати успішною людиною. Представники нової економічної та владної еліти, які, на думку громадян, збагатилися незаконно, одночасно породжували заздрість та презирство і тому уособлювати успішну людину не могли. Але й пересічні громадяни вже не могли вважати себе успішними, бо економічний рівень їхнього життя викликав, швидше, жалість, ніж повагу. У підсумку  сформувався біполярний фрейм успіху. Він складався з розуміння його і як наслідку чесної праці та розвитку духовності людини, і як наслідку  індивідуального фінансового благополуччя, досягти якого можна було тільки на основі незаконних, корумпованих схем. Однак поступово, в умовах відсутності чітких орієнтирів та єдиного суб’єкта фреймування, люди змушені були самостійно переосмислювати фрейми нових умов життєдіяльності і усвідомлювати їх. Зрештою відбулася переорієнтація більшості громадян на досягнення не колективного, а індивідуального, більшою мірою – фінансового, успіху.

ЛІТЕРАТУРА

1. Huber R.M. The American idea of success. – N.Y., 1971. – 328 p.

2. Parker B. Development and validation of a life-success measures scale // Psychological Reports. – 1992. – Apr. Vol. 70 (2).

3. Малинин Е.Д. Философия жизненного успеха. Практическое руководство: учеб. пособие. – [2-е изд., доп.]. – М.: Издательство Московского психолого-социального института; Воронеж: Издательство НПО «МОДЭК», 2004. – 304 с.

4. Бевзенко Л.Д. Зміст життєвого успіху: соціально-культурологічний контекст // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000. – № 1. – С. 34–51.

5. Маркозова О.О. Роль культури у розумінні життєвого успіху людиною європейської ментальності // Вісник Національного університету Юридична академія України імені Ярослава Мудрого. Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія / редкол. А.П. Гетьман та ін. – Х.: Право, 2013. – №2 (16). – С. 327–336.

6. Маркозова О.О. Самостійність людини як основна передумова досягнення життєвого успіху // Вісник Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого. Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія / редкол. А.П. Гетьман та ін. – Х.: Право, 2013. – № 4 (18). – С. 151–159.

7. Бейтсон Г. Шаги в направлении экологии разума. – М.: КомКнига, 2010. – 248 с.

8. Гиллер Ю.И. Социология самостоятельной личности: монография. – М.: Академический Проект; Гаудеамус, 2006. – 224 с.

9. Маркозова О.О. Моральні цінності та антицінності: зміна пріоритетів у глобалізованому світі // Вісник Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія / редкол. А.П. Гетьман та ін. – Х.: Право, 2010. – Вип. 6 – С. 268–275.

10. Санистебан Л. Политика и идеология // Диалог. – 1993. – №№ 8–9.

11. Oslon M. Power And Prosperity: Outgrowing Communist And Capitalist Dictatorships. – New York: Basic Books, 2004. – 272 р.

12. Huntington S. Political Order in Changing Societies. – N.Y., 2006. – 512 р.

Маркозова О.О. Хаотичне фреймування успіху особистості в перші роки незалежності України.

Показано, що в перші роки незалежності України фреймування свідомості громадян відбувалося хаотично, під впливом як об’єктивних, так і суб’єктивних чинників. Це призвело до формування фрагментарного, біполярного фрейму успішної людини, який об’єднував у собі цінності як тоталітарної системи, так і нових демократичних відносин. Доведено, що в умовах відсутності чітких соціальних орієнтирів люди змушені були самостійно засвоювати нові фрейми життєдіяльності. Результатом цього стала переорієнтація більшості громадян на досягнення не колективного, а індивідуального, більшою мірою – фінансового, успіху.

Ключові слова: людина, суспільство, фрейми, цінності, успіх.

Маркозова Е.А. Хаотическое фреймирование успеха личности в первые годы независимости Украины.

В первые годы независимости Украины фреймирование сознания граждан происходило хаотично, под влиянием как объективных, так и субъективных факторов. Это привело к формированию фрагментарного, биполярного фрейма успешного человека, который объединял в себе ценности как тоталитарной системы, так и новых демократических отношений. В условиях отсутствия четких социальных ориентиров люди вынуждены были самостоятельно усваивать новые фреймы жизнедеятельности. Результатом этого стала переориентация большинства граждан на достижение не коллективного, а индивидуального, в большей степени – финансового, успеха.

Ключевые слова: человек, общество, фреймы, ценности, успех.

Markozova E.A. Chaotic framing individual success in the first years of Ukrainian independence.

It is shown that in the first years of Ukrainian independence framing consciousness of citizens occurred randomly, under the influence of both the objective and subjective factors. This led to a fragmented, bipolar frame of a successful person, which combines the values as a totalitarian system, and new democratic relations. Proved that in the absence of clear social orientation, people had their own life to learn new frames. This resulted in the reorientation of the majority of citizens do not achieve collective and individual, to a greater degree of financial success.

Keywords: people, society, frames, values, success.

СТАРОВОЙТ О. В. [ДЕМОКРАТИЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ ЯК УМОВА РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ ОСОБИСТОСТІ]

Старовойт Олена,

кандидат філософських наук,

докторант НПУ імені М.П. Драгоманова

ДЕМОКРАТИЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ ЯК УМОВА РОЗВИТКУ

ІННОВАЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ ОСОБИСТОСТІ

Розглянути демократичне середовище та звернути увагу на умови розвитку інноваційної культури особистості, що є вкрай важливою проблемою сьогодення.

Повноцінна реалізація свободи творчості всіх суб’єктів культуротворчості вможливлюється завдяки саме їх креативно-інноваційній активності, а не лише завдяки наявності демократії. Остання лише надає соціально-управлінський ландшафт, сприятливий для проявів інноваційної діяльності. Демократія не здійснює інновації, а лише є суспільним ладом, сприятливим для їх вільного, безперешкодного і невикривленого з ідеологічних причин розвитку. «Демократія може мати деякі переваги над іншими полігамними системами за наявності певних передумов. До таких можна віднести готовність народу до індивідуальної свободи, сформованість у громадян почуття соціальної відповідальності за ухвалені рішення, здатність більшості до самообмежень і до поваги прав та інтересів співгромадян, прищеплене з дитинства почуття поваги до закону. І тоді демократія насправді здатна зробити все необхідне для динамічного соціального розвитку та втілення проголошених демократичних цінностей. Реалізація цих ідей можлива лише тоді, коли буде існувати надійний механізм контролю над владою і обмеження суспільства від її деградування, внаслідок якого виникає свавілля стосовно індивідуальної свободи громадян, їх творчого початку і самовираження» [1, 261]. Демократія здатна сприяти зростанню інноваційної культури населення ще й тому, що є найстабільнішим соціальним ладом, який ґрунтується на усталених процедурах і законах.

Стабільність демократичного народоуправління, політичної системи та соціального середовища забезпечує ще один надзвичайно важливий чинник, необхідний для реалізації креативного культуротворчого потенціалу, це –  взаємозумовленість та взаємоіснування традицій і інновацій в творчому процесі. «Інноваційна культура − це знання, вміння і досвід цілеспрямованої підготовки комплексного упровадження і всебічного освоєння нового у різних галузях людської життєдіяльності при збереженні в інноваційній системі динамічної єдності старого, сучасного і нового; іншими словами, − це вільне творіння нового з дотриманням принципу спадкоємності» [2, 247]. Саме цей принцип, коли одна ідеологія не відкидає всього, що створювалося раніше, як це відбувається в тоталітарному середовищі, для своєї реалізації потребує демократії, яка сьогодні є найсприятливішим соціально-управлінським ладом для здійснення всіма суб’єктами інноваційної активності своїх креативно-творчих задумів в атмосфері свободи, рівності, поваги до прав один одного і справедливої конкуренції..

Важливо підкреслити, що потреба в демократії, як потреба свободи творчості і вільного розвитку людини, як і будь-яке інше соціокультурне явище, має неоднозначний характер. За відсутності необхідної культури, в тому числі й інноваційної, така свобода може перетворюватися на свавілля, здатне дуже швидко зруйнувати самі основи демократії. «Свобода є духовним викликом демократичного суспільства. При відсутності необхідного рівня духовної та політичної культури вона стає небезпечною спокусою, яка сприяє розвитку негативних форм девіантної поведінки та руйнує суспільну систему. Соціальна свобода є здатністю громадян вільно мислити і здійснювати свої вчинки в контексті соціальної системи. Соціальна свобода визначається певним набором прав та обов’язків. Суспільство як система, що сама себе розвиває, задля самозбереження потребує фіксації і трансляції таких форм соціальної діяльності, які сприяють його нормального розвитку.

Інтерпретуючи свободу як світоглядну універсалію демократичного суспільства, її структуру можна подати як: 1) базове онтологічне ядро (свобода як іманентна характеристика світу); 2) суспільне розуміння свободи; 3) індивідуальні інтерпретації свободи. Оскільки соціальна свобода завжди перебуває в неподільній єдності з соціальною відповідальністю, на їх співвідношення варто звернути особливу увагу. За наявності багатьох дефініцій пропонуємо визначати соціальну відповідальність як усвідомлення особистістю наслідків своєї діяльності для суспільства, що супроводжується внутрішньою готовністю брати на себе обов’язки відповідати соціальним очікуванням інших людей» [3, 229−230]. Отже, рівень інноваційної культури всіх суб’єктів культуротворчості залежить не тільки від демократичного облаштування соціально-владних відносин, але й від розвиненості інноваційної культури населення. Від його свідомого ставлення до проблем творчої самореалізації залежать доля і шляхи розвитку самої демократії в кожному окремому національному суспільстві.

Демократичне суспільство відрізняється від тоталітарного тим, що його громадяни мають високий рівень внутрішньої духовної свободи і свідомого ставлення до вибору форм і засобів її реалізації. А така свобода потребує високої особистісної відповідальності, що й є центральним елементом інноваційної культури високого рівня. «Коли йдеться про внутрішню свободу як певне духовне ядро, що стимулює творчі процеси, то не варто ототожнювати її виявлення з освіченістю, глибокими знаннями, володінням великим обсягом інформації тощо. Внутрішня свобода − це насамперед якість особистості, яка виявляється в інтелігентності, високій культурі почуттів та поведінки. На противагу цьому зовнішня свобода є квінтесенцією прояву різних видів свобод, наприклад − громадянської, моральної, економічної, особистої, політичної − у життєдіяльності соціуму та людини. Політична та особиста свободи передбачають взаємообумовленість прав, обов’язків усіх членів суспільства» [4, 40]. Інноваційні вияви життєдіяльності кожного члена демократичного суспільства також мають ґрунтуватися на глибокому рівні відповідальності. Саме в цьому полягає справжній вияв свободи творчості, яка реалізується тільки через особистісну відповідальність за будь-які креативні зміни і новації, що здійснює суб’єкт культуротворчості в суспільстві, в якому домінують смисли, цінності і образи свободи, рівності і справедливості.

У такому суспільстві людина якнайповніше відчуває свою цінність як суб’єкт креативного перетворення власного особистісного та соціального буття. Звідси і народжується потреба не просто творити, а креативно самореалізовуватися в межах певних культурних форм і засобів, тобто формувати власну інноваційну культуру, а також активно функціонально застосовувати її потенціал. «Інновація не може з’явитися сама по собі. Вона потребує творця як мислячого суб’єкта. Останній долучається до процесу творення завдяки наявності свідомості як здатності не лише відображати, а й перетворювати дійсність. Цілком зрозуміло, що нововведення не можна звести до спроб людини забути про свої буденні клопоти та негаразди. Хоча певний сенс має і цей фактор. Однак одна із основних першопричин для появи інновацій стоїть поруч із потребами людини. Вони є своєрідним каталізатором, котрий скеровує усі творчі сили особистості на вироблення нової якості, властивості речей, систем, технологій. Це суб’єктивна за своїм характером причина. Об’єктивною є постійно змінюване середовище, що оточує людину і суспільство (природне, соціально-економічне тощо). Останнє спонукає особистість на пошуки нових шляхів пристосування до нього. Іншими словами, вона має постійно вдаватися до креативності, котра складає суть її існування. Саме життя людини йде паралельно із її творчістю» [5, 114−115]. Тому інноваційну культуру в демократичному суспільстві можна визначати як культуру життєтворчості, адже саме через її активне формування і функціонування відбувається самореалізація і самовияв особистісних життєвих стратегій тими засобами і в тих формах, які надаються сучасній людині завдяки найпрогресивнішому інформаційно-цивілізаційному та науково-технологічному інструментарію.

Окрім того, демократія є найсприятливішим для інновацій середовищем, тому що в її арсеналі наявні ефективні механізми збереження викристалізуваних традиційнимих гуманістичних цінностей і методів мислення і дії. Такі цінності здатні утворювати структуроване середовище, в якому людина віднаходить людиноцентричну основу для формування власного світогляду і культуротворчої активності. «Традиції складають лише основу нововведень, а суть їх визначається становленням нової якості, властивості продукту в процесі креативної діяльності особистості. Останню можна розглядати через призму свободи. Проте свобода не повинна зводитися до вседозволеності. Окрім того, людство має поставити творчий процес у відповідність до норм моралі» [6, 118]. Гуманність і мораль можуть закладатися в основу інновацій лише за умов функціонування ефективної демократії. Щодо  цього досить доречними є слова В. Кутирева: «Перед людством стоїть завдання, не відмовляючись від творчості, підпорядкувати її цінностям гуманізму, що є, по суті, специфічною конкретизацією добра і блага» [7,  77]. Саме в розвинених демократичних суспільствах, як свідчать історія і сучасна соціальна практика, здатні вироблятися механізми реалізації інноваційно-творчих потягів різних суб’єктів соціокультурної діяльності, що не несуть руйнівних, антисоціальних, тоталітарних імпульсів, а сповнені глибокої моральності, гуманізму та людиноцентризму.

Така природа демократії в своєму феноменологічно-філософському фундаменті породжується саме наявністю і захищеністю особистих свобод кожного члена демократичного суспільства. І найголовнішим фактором розвитку демократії та інновацій в її структурі є саме повноцінне функціонування і застосування принципу свободи творчості, свободи совісті і особистісної соціокультурної відповідальності. «Винятково важливим чинником справжньої демократії і проявом її сутності є ступінь суспільної та індивідуальної свободи. Цінність демократії полягає не в тому, що вона є владою всіх, а в тому, що вона є свободою для всіх і через це виступає як благо для тих, хто потребує свободи» [8, 657]. Немає іншої потужнішої сили, ніж прагнення людини до творчої самореалізації, тобто до свободи перетворення власного буття. А сила ця спрямовується в інноваційно-креативне русло саме завдяки тим механізмам, що виробляються в соціокультурній матриці демократичного соціуму.

Демократичне законодавство, демократичні правові принципи виходять з того, що між свободою творчості та нормативними її обмеженнями пріоритет обов’язково належить першій. Жодне законодавче обмеження не може ставати перепоною на шляху прояву людиною, громадянином або їх вільною асоціацією інноваційно-креативної творчості, що не загрожує іншим людям і суспільству. «Взаємозв’язок свободи творчості та її обмежень полягає в тому, що пріоритет свободи творчості, безумовно, визнається в демократичному суспільстві. Обмеження можливі виключно за умови їх належного обґрунтування ініціатором таких обмежень та мають ґрунтуватися виключно на законі та відповідати потребам демократичного суспільства» [9, 167]. Справді, демократичне суспільство встановлює раціональні межі індивідуальної свободи творчості, але вони мають чітко визначений характер. Так, наприклад, Європейський суд з прав людини «вважає обмеження свободи творчості правомірним у дуже вузькому колі випадків: якщо вони спрямовані на запобігання образам почуттів національних меншин чи віруючих; на захист найбільш незахищених категорій аудиторії − дітей та юнацтва; якщо існує небезпека, що такі категорії можуть мати доступ до інформації, матеріалів, ідей і поглядів, які можуть зашкодити їх моральному розвитку; у разі захисту приватного життя від невиправданого втручання, якщо ті, хто постраждав, не здійснюють публічних функцій» [10, 172].

Отже, демократичне суспільство не лише сприяє реалізації особою чи іншим суб’єктом соціокультурної діяльності його права на свободу творчості, але й встановлює розумні, демократично обґрунтовані межі застосування цього права. Це вкотре нагадує людині про те, що свобода − не безмежний простір свавілля, а середовище глибинної особистісної відповідальності, породжуваної постійним і нездоланним прагненням індивіда до вільної творчої самореалізації.

Потребу в демократії можна розглядати на концептуально-теоретичному і світоглядно-філософському рівнях як потребу в свободі творчості і вільному розвитку людини. Суспільна атмосфера свободи важлива як для повноцінного самовиявлення особистості, так і для того, щоб особистісна самореалізація несла інноваційну користь усьому соціальному організмові, в рамках якої вона здійснюється. «Важливою умовою особистісного зростання, розкриття неповторності і своєрідності особистості, розвитку її здатності до самовизначення і саморегуляції є атмосфера свободи. Істотне значення має розуміння того, що свобода особистості є умовою реалізації її потреб і інтересів, у тому числі потреби в самовираженні, випробуванні своїх сил, творчих здібностей; що саме почуття свободи дозволяє людині задовольнити свої потреби; що саме свобода дає їй можливість творчої активності і самореалізації. Йдеться про те, що тільки свобода допомагає людині співвіднести себе як з життєвими реаліями, так і з духовними цінностями» [11, 297]. Інновація за своїєю внутрішньою природою і є місцем зустрічі внутрішнього духовного прагнення людини до свободи творчості з інформаційно-технологічною реальністю сучасної цивілізації. При цьому надзвичайно важливо, щоб така зустріч відбувалася в демократично-гуманістичному соціальному середовищі, в якому діяльність усіх суб’єктів інноваційної культуротворчості підпорядковувалася б принципам свободи, рівності, справедливості та поваги до прав людини і громадянина.

Обґрунтувавши ідею про те, що потреба в демократії випливає з глибинного прагнення до свободи творчості і вільного розвитку людини, спинимося докладніше на концептуально-теоретичному аналізі головних ознак демократичного середовища як середовища формування та реалізації «інноваційної культури» особистості. При цьому підкреслимо, насамперед, що «справжня демократія не утворюється «офіційно», вона формується в глибинах та надрах суспільного життя і громадянської культури. Тільки в цьому випадку демократія стає принципом організації життя соціуму в цілому, проявляє себе як духовна та ідеологічна засада, що забезпечує стабільність держави, її орієнтацію на людину як на найвищу соціальну цінність» [12, 6]. Відтак, першою ознакою демократичного соціального влаштування є те, що воно формується не завдяки владним вказівкам «зверху», а через прояв громадянської волі «знизу». Саме тому демократія і створює найбільш сприятливу атмосферу для соціокультурної творчості всіх соціальних суб’єктів та забезпечує вільні можливості для креативно-інноваційного самовираження кожної людини.

При цьому демократичне середовище, чи то політичне, чи громадське, чи виробничо-колективне, чи будь-яке інше, сприяє тому, що всі його суб’єкти ставляться один до одного з позицій рівності, поваги та абсолютної аксіологічної значущості. Демократія спрямовує інноваційну культуру будь-якого суспільства, а також кожної людини в ціннісно-гуманістичне річище. «Ціннісний аспект демократичного середовища доповнюються розкриттям діяльнісних, комунікативних та творчих можливостей кожної людини. Практична орієнтація на актуалізацію всього людського потенціалу на соціальному рівні здійснюється за допомогою демократичного врядування. Іншими словами, необхідною умовою впровадження демократичного врядування в практику соціальних відносин є використання настанов гуманітарної за своїм змістом методології демократизму» [13, 226]. З огляду на це очевидним стає той факт, що формування, розвиток і функціонування сучасної інноваційної культури має відбуватися саме на ґрунті демократичного врядування, управління та спілкування різних суб’єктів культуротворчості та технологічного новаторства.

Демократія є середовищем зростання інноваційної культури особистості саме через те, що воно спрямоване на людину як ключову, незаперечну, абсолютну цінність і мету соціального розвитку. Адже «основою демократичного ладу є людина, спроможна розкрити його потенціал, для якої демократія є природним середовищем задоволення особистих та суспільних інтересів. Саме за демократії розквітає громадянське суспільство – сфера самовиявлення вільних індивідів та їх добровільно сформованих асоціацій, для якої властиві горизонтальні, не санкціоновані державою зв’язки між громадянами, що мають справді колективний характер. Сучасна демократія вимагає від особи не лише політичної активності, а й усвідомлення нею власної ролі і значення в житті суспільства, а також дії у відповідності до власних переконань і цінностей» [14]. Людина, яка діє на основі демократичних принципів, тим самим реалізує власний творчий, креативний потенціал, що зрештою виявляється у виробленні соціально-значущих інновацій, а також у формуванні та функціонуванні високої інноваційної культури особистості.

При цьому особистість має постійно пам’ятати про власну громадську і громадянську відповідальність. Іншими словами, високий рівень її інноваційної культури уможливлюється лише в разі функціонування розвиненого громадянського суспільства. «Це ставить питання про соціальні умови, які сприяють функціонуванню свободи, створюють можливості для розкриття творчих сил людини. Такою умовою, є, насамперед, існування розвиненого громадянського суспільства, соціального (неполітичного) простору, здатного забезпечити взаємодію вільних індивідів, що незалежні один від одного і від держави. Адже основою громадянського суспільства є повноправна, самодіяльна особистість, що усвідомлює відповідальність за свої дії. Таке суспільство функціонує як система самостійних, незалежних від держави соціальних інститутів, в тому числі сім’ї, церкви, культурних установ, професійних та наукових спілок, асоціацій, а також міжособових відносин, котрі, у сукупності, забезпечують вільну самореалізацію індивідів і колективів будь-якого ступеня спільності. Інститути громадянського суспільства утворюють горизонтальні соціальні зв’язки у суспільному організмі, що об’єднують громадян у цілісну спільність» [15, 40−41]. Саме громадянське суспільство в усій своїй функціональній та ціннісній різноманітності складає чи не найсприятливіше середовище для розвитку вільної особистісної творчості кожної людини, а також для розвитку її інноваційної культури.

Важливою ознакою демократії як середовища формування та реалізації інноваційної культури особистості є принцип плюралізму, що забезпечує ключову потребу будь-якої людини − потребу в свободі вибору засобів і шляхів самореалізації. «Згідно з ним, демократія є не стільки формою правління, скільки способом співіснування людей, за якого враховуються різні точки зору на устрій суспільного життя» [16, 85]. Такий принцип є просто необхідним для того, щоб у суспільстві формувався високий рівень інноваційної культури особистості, адже тільки за наявності розвиненого плюралізму думок і поглядів на певне коло проблем можна здійснювати науково-технологічні та світоглядно-аксіологічні прориви новаторського характеру.

Без світоглядного, науково-пошукового, методологічного і мисленнєвого плюралізму інновації неможливі. Саме тому демократичне середовище, яке уможливлює реальне впровадження перелічених принципів, визнається найефективнішим простором розвитку інноваційних альтернатив і різноманітних творчих траєкторій розвитку. Російський дослідник феномену інноваційної культури О. Поскряков підкреслює, що одним із основних принципів, на якому базується «ефективне інноваційне проектування, є принцип альтернативності, згідно з яким необхідною є розробка декількох взаємозамінних інноваційних версій» [17, 44]. Серед усіх соціальних управлінсько-владних влаштувань саме демократія здатна забезпечити повноцінне середовище плюралістичних смислових та ціннісних альтернатив. Тому альтернативність та плюралізм є важливими ознаками демократичного середовища як середовища формування та реалізації інноваційної культури особистості.

Окрім того, демократія здатна забезпечити ще й таку необхідну умову ефективного розвитку та застосування інновацій, як множинність та децентралізація владних впливів. Для справжніх інноваційних зрушень конче потрібна демократична «децентралізація влади, розвиток місцевого самоврядування, функціональний розподіл повноважень на різних рівнях політичного управління» [18, 97]. Така децентралізація владно-управлінських впливів дає змогу розвивати інноваційну культуру на засадах світоглядно-ціннісної та громадянської відповідальності за власний вільний вибір розвитку новаторських процесів в тій чи іншій громадській чи виробничо-технологічній сфері.

Окрім того, демократичний соціум виховує в своїх членів з ранніх років їх життя прагнення до активної участі в усіх громадських справах. Активно-учасницька природа демократії сприяє виробленню світоглядно-ціннісного фундаменту інноваційної культури особистості, яка надалі орієнтуватиметься на максимально повноцінну реалізацію внутрішніх творчих поривань людини. «Громадяни, утверджуючись як активні суб’єкти відстоювання та захисту своїх прав і свобод, здатні змінювати політичну, соціально-економічну, культурну реальність. Це дозволяє розглядати учасницьку демократію як таку, що надає реальні важелі впливу громадянам і соціальним групам у їх постійному впливі на політичний процес, прийняття політичних рішень і державну політику» [19, 28]. Активність громадян в громадській і соціокультурній сферах виховує в них прагнення реалізовувати свою креативність і творчість і в інноваційних проектах, які можуть бути спрямовані як на поліпшення життя громади, так і на нові професійно-фахові досягнення.

Важливими ознаками демократичного середовища, які визначають його внутрішнє інноваційне налаштування, є відкритість і діалогічність, які дають змогу кожному члену демократичного суспільства відкрито висловлювати свої погляди та вступати в різноманітні дискусійні комунікативні дискурси як рівноправний партнер чи конкурент. «Відкритість як складова особистості – це готовність та вміння бути самим собою, неприховано виявляти співрозмовнику свою позицію, думку. Важливим її аспектом є проникливість в іншу, відмінну від власної, думку, уміння поставитись до своєї позиції як до однієї з можливих. Зворотний зв’язок як невід’ємна риса спілкування-діалогу має такі особливості ефективності цього процесу: аргументованість, специфічність (причетність до думки учасника спілкування); оперативність врахування феноменів групового спілкування: лідерства, групового тиску, групової диференціації. Діалогічна взаємодія в культуротворчому середовищі передбачає не тільки згоду і порозуміння, а й дружнє співробітництво, чесне змагання, гарячу суперечку» [20, 144]. Відкритість і діалогічність демократичної політичної і громадянської культури сприяє насиченню інноваційної культури особистості новими ідеями, орієнтирами і засобами досягнення прогресивних новаторських цілей. Комунікативно-діалогічна природа демократії визначає її як найсприятливіше середовище для здійснення науково-технічних та соціально-гуманітарних інновацій.

Зрештою, ще однією ознакою демократичного середовища як середовища формування і реалізації інноваційної культури особистості, є його внутрішня спрямованість на людину, людиноцентричність і гуманістичність. Звичайно, будь-який соціальний лад прагне насамперед до встановлення певного суспільного порядку і певної системи розподілу матеріальних благ. Однак демократія не відвертається і від конкретної людини, від її потреби творити і самореалізовуватися. «І, зрештою, саме так – як самотворення людини та її, людини, безумовну участь у творчому процесі буття, – ми сьогодні і розуміємо найглибший сенс гуманізму. Саме в цьому значенні гуманізм є найвідповідальнішим і одночасно найприхильнішим викликом сучасній демократії, її мірилом, критерієм та оцінкою, її віссю, метою та надзавданням» [21, 95]. Враховуючи це, в нашому дослідженні людиноцентричної природи інноваційної культури ми також будемо спиратися на гуманістичне розуміння демократії як соціального порядку, в якому ключову роль відіграє не сіра маса, більшість без специфічних ознак, а творча особистість, здатна виносити власну думку і результати власної інноваційної творчості на громадський, суспільний, національний і глобальний рівень.

Підсумовуючи аналіз основних ознак демократії як середовища, здатного активно сприяти розвиткові гуманістичної інноваційної культури особистості,  підкреслимо, що саме в межах цього соціально-управлінського і комунікативно-культурного ладу створюється єдиний комплекс умов і факторів, сприятливих для повноцінного творчо-креативного становлення і розвитку кожної людини. «Суспільна мораль, психологія, культура, традиції – складові демократії. Цінності демократії та моральні чесноти – гідність, справедливість, відповідальність, порядність, повага взаємопов’язані і взаємозумовлені, вони «підживлюють» одна одну, утворюють особливий духовний простір, в якому найкращі соціальні і моральні якості особистості можуть розкритися, а негативні – нейтралізуватися й блокуватися» [22, с. 660]. Завдяки цьому особистість, що формується, виховується і розвивається в демократичному середовищі, здатна набувати рис, притаманних високому рівню інноваційної культури, орієнтованих на унікальну творчу, креативну, новаторську самореалізацію.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бородій О.В. Критерії визначення рівня демократії / О.В. Бородій // Вісник Львівської комерційної академії. – Львів: Видавництво Львівської комерційної академії, 2010. – Випуск 9. – С. 256–262.

2. Ситник Ю.П. Проблема формування інноваційної культури вчителя / Юлія Ситник // Проблеми сучасної педагогічної освіти: педагогіка і психологія. Збірник наукових праць. − Ялта: КГУ, 2006. − Випуск 12, ч. 1. − С. 247–254.

3. Андрієнко О.В. Свобода, рівність і відповідальність у світогляді демократичного суспільства / Олена Андрієнко // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. – К.: ВІР УАН, 2012. – Вип. 62 (№7). – С. 229–235.

4. Кравченко П.А. Самореалізація творчих сил особистості у громадянському суспільстві / Петро Кравченко // Філософські обрії. Науково-теоретичний часопис Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України та Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка. − Випуск 26. − Київ; Полтава, 2011. − С. 38–45.

5. Руденко І.М. Інновації: сутність і процес становлення / Ігор Руденко // Філософські обрії. Науково-теоретичний часопис Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України та Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка. − Випуск 24. − Київ; Полтава, 2010. − С. 110–120.

6. Руденко І.М. Інновації: сутність і процес становлення / Ігор Руденко // Філософські обрії. Науково-теоретичний часопис Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України та Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка. − Випуск 24. − Київ; Полтава, 2010. − С. 110–120.

7. Кутырев В.А. Осторожно – творчество! / В.А. Кутырев // Вопросы философии. − 1994. − № 7−8. − С. 72–81.

8. Латигіна Н.А. Цінності та ідеали демократії / Наталія Латигіна // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. – К.: ВІР УАН, 2011. – Випуск 50. – С. 654–661.

9. Белкин Л.М. Гарантии свободы творчества и границы их ограничения в решениях Европейского суда по правам человека / Л.М. Белкин // Право. Журнал Высшей школы экономики. − 2012. − № 2. − С. 165–172.

10. Белкин Л.М. Гарантии свободы творчества и границы их ограничения в решениях Европейского суда по правам человека / Л.М. Белкин // Право. Журнал Высшей школы экономики. − 2012. − № 2. − С. 165–172.

11. Растригіна А.М. Виховання свободою в українській ментальності / А.М. Растригіна // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді. Збірник наукових праць. − К.: Інститут проблем виховання АПН України, 2012. − Випуск 16, книга 1. − С. 292–298.

12. Пазенок В. Демократія і людина. Теорія і українська дійсність / В Пазенок // Політика і час. – 2003. – № 2. – С. 3–15.

13. Петровський П.М. Цінність гуманітарної методології постмодернізму для демократичного врядування / П.М. Петровський // Філософські дослідження. Збірник наукових праць. − Луганськ, 2011. − Випуск 14. − С. 216–227.

14. Концепція громадянської освіти в Україні / Ірина Жадан, Тетяна Клинченко, Лариса Мицик, Олександр Наровлянський, Лариса Пономаренко, Олександр Рудік, Сергій Рябов, Ірина Тараненко. − Електронний ресурс. − Режим доступу: http://library.kr.ua/women.html/pgovuindx.html

15. Кравченко П.А. Самореалізація творчих сил особистості у громадянському суспільстві / Петро Кравченко // Філософські обрії. Науково-теоретичний часопис Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України та Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка. − Випуск 26. − Київ; Полтава, 2011. − С. 38–45.

16. Латигіна Н.А. Основні критерії. Принципи та рівні здійснення демократії / Наталія Латигіна // Політичний менеджмент. − 2009. − № 3. − С. 81–91.

17. Поскряков А.А. Инновационная культура / А.А. Поскряков // Вестник Библиотечной Ассамблеи Евразии. − 2011. − № 1. − С. 42–46.

18. Мазур О.Г. Сутнісні складові демократичного політичного порядку / О.Г. Мазур // Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. − 2012. − № 10 (90), жовтень. − С. 93–98.

19. Корнієвський О.А. Громадські ініціативи та їх роль у формуванні демократії участі / Олександр Корнієвський, Ганна Палій // Стратегічні пріоритети. − 2011. − № 2 (19). − С. 27–31.

20. Ордіна Л.Л. Демократичні цінності як фактор мотиваційного забезпечення культуротворчого середовища ВНЗ / Л.Л. Ордіна // Вісник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Філософія. Психологія. Педагогіка. − 2009. − № 3, ч. 2. − С. 142–146.

21. Ярошовець В. Гуманістичні виклики сучасній демократії / В. Ярошовець // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2005. – Випуск 7. – С. 90–95.

22. Латигіна Н.А. Цінності та ідеали демократії / Наталія Латигіна // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. – К.: ВІР УАН, 2011. – Випуск 50. – С. 654–661.

Старовойт О. Демократичне середовище як умова розвитку інноваційної культури особистості.

Як стабільний соціальний лад демократія сприяє зростанню інноваційної культури особистості, політичної системи та соціального середовища, є певним важливим чинником реалізації культури індивіда та його творчості. Водночас забезпечення свободи творчості й розвитку людини не усуває неоднозначної природи демократії. Автор звертаєть увагу на потребу в демократії, свободі творчості, розвитку людини та на її неоднозначний характер. Адже за умови відсутності належного рівня культури така свобода може перетворитися на свавілля. Кожна людина повинна плекати внутрішню свободу, яка  вимагає високої особистісної відповідальності. Акцентується на інноваційних виявах життєдіяльності кожного члена суспільства, особливо демократичного, що ґрунтується на відповідальності кожного. Саме така свобода і є основним елементом інноваційної культури високого рівня. Стаття присвячена концептуальному розгляду демократичного середовища як умови розвитку інноваційної культури особистості.

Ключові слова: демократія, демократичне середовище, свобода, творчість, інноваційна культура.

Старовойт Е. Демократическая среда как условие развития
инновационной культуры личности
.

Как стабильный социальный строй, демократия способствует росту инновационной культуры личности. Одновременно обеспечение свободы творчества и развития человека не устраняет неоднозначной природы демократии. Ведь при отсутствии должного уровня культуры такая свобода может превратиться в произвол. Поэтому в каждом человеке необходимо лелеять внутреннюю свободу, которая требует высокой личностной ответственности. Именно такая свобода и является основным элементом инновационной культуры высокого уровня. Статья посвящена концептуальном рассмотрения демократической среды как условия развития инновационной культуры личности.

Ключевые слова: демократия, демократическая среда, свобода, творчество, инновационная культура.

Starovoit O. Democratic environment as a condition of developing innovative culture of a personality.

As a stable social order, democracy promotes growth of innovation culture of a personality. However, ensuring the freedom of creativity and human development does not eliminate the ambiguous nature of democracy. Indeed, in the absence of an adequate level of culture such freedom can turn into tyranny. Therefore, each person must nurture its inner freedom that requires high personal responsibility. Such freedom is the fundamental element of innovation culture of the highest level. The article is devoted to the conceptual consideration of democratic environment as a condition for development of innovation culture of a person.

Key words: democracy, democratic environment, freedom, creativity, innovative culture.

КУДЛАЧ В. І. [ЛЮДИНА СОЦІАЛЬНА]

В. Кудлач,

кандидат історичних наук, доцент кафедри філософії Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу

ЛЮДИНА СОЦІАЛЬНА

Життя людини проходить в суспільстві і має соціальний контекст. Зрозуміти і пізнати її найкраще в соціумі. Відомо, що марксизм визначав сутність людини як ансамбль усіх суспільних відносин. Звичайно, це –перебільшення, але, якщо розглядати людину як суспільно-історичний суб’єкт, то частка істини в цьому є.

У кожної з нас існує вроджене почуття спільності з іншими є так званий соціальний інтерес – спонукальна сила людей окремих індивідів, груп і мас. Щоправда, в цій спільності виявляються протилежні напрями – допомогти іншому або зашкодити йому, співробітничати або конфліктувати. Соціальні детермінанти або гармонізують відносини людини і суспільства, або вносять в них дискомфорт.

Живучи в суспільстві, людина виробляє свій індивідуальний життєвий план, свою філософію життя (наприклад, вчитись і стати висококваліфікованим спеціалістом, досягти успіхів в літературі, мистецтві, спорті або жити «на повну», не утруднюючи себе, не перевантажувати своє життя навчанням, працею). Різні стилі життя, життєві орієнтації в кінцевому підсумку формують різні соціально-психологічні типи особистостей. За А. Адлєром, це – управлінський тип (активні, самовпевнені, кар’єрні індивіди), беручкий (утриманці, провадять паразитичний спосіб життя), такі, що ухиляються (пасивні, бояться невдач, уникають різних труднощів), соціально-корисний тип (поєднують соціальний інтерес та соціальну активність).

Український психолог Г. Сіткарьов залежно від внутрішніх комплексів (це – комплекс прихильності до людей, комплекс здібностей, комплекс активності, комплекс стабільності, комплекс схильності до мирних й агресивних дій), їх типотворчих ознак визначив відповідні  типи людей: І. Комплекс прихильності утворює такі вихідні соціально-психологічні типи – 1) товариський; 2) лідерський; 3) замкнений. II. Комплекс інтересу до життя і знань – 1) педантичний; 2) інтуїтивний; 3) цілеспрямований. III. Комплекс здібностей – 1) розумовий; 2) почуттєвий; 3) універсальний. IV. Комплекс активності – 1) високоактивний; 2) малоактивний; 3) середньоактивний. V. Комплес стабільності – 1) незворушний; 2) стримуваний; 3) запальний. VI. Комплекс схильності до мирних і агресивних дій – 1) прискіпливий; 2) прихильний; 3) ухильний [6; 18].

Скільки існує основ класифікацій, стільки існує й типів людей. Можна вирізнити ще такі типи: художники й мислителі, природодослідники й гуманітарії, слабкі, сильні, байдужі, поверхові й глибокі, максималісти й мінімалісти і та ін.

Живучи в суспільстві, людина змушена самоорганізовуватись, самовиражатись, конструювати себе, виробляти свій стиль життя (це – стійкі, відтворювані звички, смаки, схильності, особливості побуту і характеру взаємодії з людьми). Стиль життя включає унікальне поєднання рис, способів поведінки і звичок, які визначають неповторну картину життя людини. Грунтується на індивідуальних зусиллях пристосуватись до середовища, але зі своїми особливостями, зі своїм окремим Я, або на прагненні подолати почуття неповноцінності і досягти почуття найвищості. Наприклад, слабка, квола людина, комплексуючи щодо своєї вади, віддається спортивним зайняттям, що позначається на стилі її життя або визначає його. У багатьох виникає думка, що треба щось змінити в житті, якщо досі не було певного успіху. Тобто впродовж життя людина може змінювати свої стилі життя.

Стиль життя  стає головним стрижнем поведінки особи. Все, що вона робить, формується навколо нього (інтереси, цілі, друзі, оточення). Всі психічні процеси (сприйняття, увага, почуття, мислення) організуються відповідно до певного стилю життя. Він проявляється у звичках, смаках, схильностях, діях, думках, побуті, у стосунках між людьми, споживанні, розвагах, манері одягатися. Чинником стильової різноманітності є відмінності характерів, темпераментів, способів життя, обставин життя, культур [4, 43].

Стиль життя зумовлений суспільно-історично, змінний. Як самоорганізація життя індивіда, він демонструє щось своє, унікальне, тому є відхиленням поведінки від існуючих стандартів. Це – форма взаємовідносин з іншими, поведінка щодо когось і чогось. В стилі життя людина може певною мірою втрачати свою суб’єктивність, самобутність (вона є не тим, ким є, а тим, ким хоче бути).

Стиль життя виявляє цілісність людини, її життєвий шлях до самоздійснення, самовизначення. Завдяки йому утверджуються смисложиттєві цінності  індивіда (пізнай себе, зрозумій себе, покажи себе, здійсни себе). Сам він є внутрішнім мотивом вибору видів діяльності, форм культури чи субкультури.

Сучасність характеризується плюралізмом стилів життя. На їх розмаїття і формування впливають мода, індустрія, естетичні ідеали, тенденції. Завдяки стилям життя у фірм і продуктів є можливість диференціюватись на ринку.

Стилєм свого життя людина намагається продемонструвати і показати себе і водночас лишитись в рамках прийнятної поведінки в певному суспільстві, культурі, групі, колективі. В ньому поєднуються бажання бути відмінним від інших і бажання відповідати людським соціальним нормам – «сила відмінності» і «сила подібності». Адже людина має бути відмінною від інших і водночас схожою на них.

У модерному суспільстві особистісна самоідентифікація виявляється в збереженні стилю життя, цілі набори атрибутів ідентифікаторів якого надає, зокрема, сучасна індустрія моди. Модельєри навіть заявляють, що продають не продукт, а стиль життя. Одяг, дизайн інтер’єру, товари для відпочинку доповнюють щоденне існування людини одним певним стилем життя.

Формуються стилі життя споживачів, товарів самовираження і самоідентифікації. Поширюється естетичний конформізм в щоденному житті людини певного соціального прошарку. Моделі в житті у журналах,  на телеканалах подаються як певні образи соціального статусу, сімейного стану. Сучасне, більш заможніше життя розвиває уявлення і мрії про себе як образ, як позиціювання, як символ. Зв’язок моди з стилем життя змінює форми культури. Мода репрезентує культурні ідеали, стиль життя – культуру самовираження. Стиль життя не тільки соціально-естетична але й соціально-психологічна категорія, а тепер і соціально-економічна, соціально-гуманітарна, адже його носієм і творцем є людина.

Різноманітність стилів життя сьогодні пояснюється багатьма чинниками, серед яких: поява нових економічних, культурних, політичних, інформаційних можливостей, зростання толерантності громадян щодо різноманітності стилів, анонімність поведінки населення (особливо в містах), байдужість до ближніх і далеких, руйнування усталених традицій, вірувань, зміна ідеології, потреб, цінностей, інтересів, переконань, традиційних форм життя, соціокультурних ідентифікацій, розрив об’єктивної і суб’єктивної культур.

Одним із вагомих способів самовираження соціальної людини є харизма. Це – багатогранний і складний феномен – і психологічний, і суспільно-історичний, і культурний. Особливо він виявляється в незвичних, екстремальних умовах. М. Вебер тлумачив харизму як певну якість особистості індивіда, завдяки якій він відрізняється від звичайних людей і сприймається як той, якому притаманні винятково здібності. Його якості і властивості можуть сприйматись як взірцеві, і тому він стає лідером групи, вождем мас. Харизматик здатний впливати на безліч людей з великою емоційною силою. Щоправда, харизматичні якості можуть бути дійсними, недійсними і навіть вигаданими. Певною мірою недійсними харизматиками були Сталін, Гітлер, Дуче.

Щоб зберегти свою харизму, відповідна особа повинна постійно доводити свою вищість, надзвичайність. Це засвідчує нестабільність харизматичності, яку треба «організовувати», «робити». Наприклад, політична харизма потребує використовувати масовий ентузіазм, різні формально раціональні процедури. «Масові рухи», які виражають підтримку лідера, вимагають демонструвати іншій частині спільноти успішність дій вождя. Його команда, штаб повинні теж діяти успішно і не конфліктувати між собою. Дії маси, вождя і управлінською бюрократичного апарату мають бути узгодженими.

У сучасних розвинутих суспільствах маси більше вірять у раціональну обґрунтованість політики. Однак вибір вождя, реальне функціонування політики (особливо його, нового курсу) вимагає емоціональної мобілізації. Здійснити це для реалізації політичних дій протягом певного часу дає змогу харизмі. Вона є більш збуджувальним імпульсом, ніж звичка, традиції, вибори, референдуми. Так, всі релігії надають великого значення духовності і моральності лідера. Духовні політики, подібні до М. Ганді, мають натхненну здатність завдяки своїм моральним якостям і можливостям розбудити моральність інших людей.

У суспільстві, яке є раціональним, безособовим, бюрократичним, масовим, місце істинних харизматичних політиків зайняли псевдохаризматики, маніпулятори масовими комунікаціями. Відтак формується «сфабрикована харизма», «псевдохаризма» [7; 6]. Представники франкфуртської школи неомарксизму переконують, що тотальна формалізація всіх сфер суспільного життя зменшує шанси харизми,яка може бути неконтрольованою і прикривати приховані ідеологічні та матеріальні цілі певних груп людей. Створити вигідного харизматика можуть сучасна «культурна індустрія», «індустрія свідомості», ЗМІ.

Вроджена харизма (харизма першого порядку) об’єктивна, постійна, незмінна. А харизма, яка є «зробленою», «створеною», штучною – суб’єктивна, тимчасова, змінювана. Вона руйнується таким способом, яким була створена, тобто словами, коли настає розчарування в лідері. Штучна харизма створюється і використовується переважно в тоталітарних або авторитарних режимах. З розвитком суспільства його культури зменшуються і прояви штучної харизми.

Харизматична людина інтегрує суспільство, підтримуючи стабільність. Вона здатна порушити актуальну для певного часу, злободенну проблему, визначити «знак часу» і заграти на чутливих струнах людської душі, всього соціуму. Такими струнами завжди є прагнення до соціальної справедливості, до соціальної нерівності людей, якісного їхнього життя, моральності, свободи і прав людини. А для сучасної України – державна незалежність, національна ідентичність, розвиток національної свідомості, національної культури.

В сучасному суспільстві відбувається багато нових процесів. (Це,  наприклад, глобалізація, трансформація, екологізація, утвердження громадянського суспільства в менш розвинутих країнах, корупція, тероризм тощо.) В. Іноземцев звертає увагу на: «формування іншого, раніше невідомого відношення між людиною і суспільством, коли особистісні риси стають однією і основних домінант соціального прогресу, а розвиток людини як унікального творчого суб’єкта постає джерелом найбільш серйозних економічних і політичних трансформацій» [3; 27]. Звідси –  пильна увага до знань, умінь, компетенції, кваліфікації, які відіграють роль засобів виробництва і можуть приносити прибуток. Це і є людський капітал, в якому розумність, знання, інформація є головними.

Людський потенціал бере до уваги сукупність фізичних і духовних сил громадян тієї чи іншої спільноти, які можуть слугувати виконанню певних індивідуальних і суспільних цілей, розширенню можливостей людини і суспільства, активному саморозвитку. Людський потенціал як соціальна якість являє собою інтегральну характеристику життєздатності суспільства як суб’єкта власного відтворення і розвитку.

Отже, людина соціальна цінується сьогодні вмінням творчо застосовувати свої знання, здобуту інформацію, розкриттям потенціальних можливостей. Такі вимоги ставить суспільство до людини. Але остання, відповідно, ставить до суспільства, держави свої вимоги. Вони фіксуються новим поняттям «людський розвиток»  як процес розширення можливостей вибору щодо матеріального забезпечення і духовного зростання. Людського розвитку стосуються доступ до ресурсів, необхідний для пристойного життя, економічні, політичні та всі інші суспільні свободи, умови для творчості, гарантовані права людини, можливість провадити продуктивну життєдіяльність, активне культурне, соціальне життя.

Концепція людського розвитку протистоїть тоталітарним моделям взаємодії суспільства і людини, за якими людину розуміють і практично використовують як інструмент, засіб реалізації будь-яких проблем. На людський розвиток впливають також реалізація суб’єктивності, творча самореалізація, спілкування, збереження своєї індивідуальності.

Взагалі «соціальне», «соціальність» – це те, що пов’язане з суспільством. Соціальне – це теж риса людини як суспільної істоти, її здатність до спільної життєдіяльності з іншими. Суспільство – це не сума індивідів, а система зв’язків і відносин між ними. Тож людина соціальна – не ізольований, а пов’язаний з іншими індивід. Його зв’язки і відносини (як і інших індивідів) організують, упорядковують суспільне життя та його індивідуальність. Життя-буття, діяльність людини в суспільстві можливі лише на основі соціальних взаємодій, соціальних і виробничих відносин.

Основними соціальними відносинами є співробітництво, обмін, суперництво і примус. У процесі співробітництва досягаються якісь спільні цілі та індивідуальні («для себе – разом з іншими»), в процесі обміну люди мають економічну та символічну користь («ти – мені, я – тобі»; «для себе і для іншого»), в суперництві виявляють кращого, сильнішого, розумнішого («для себе в боротьбі з іншими»), в примусі сильнійший і владний змушує працювати на себе («для себе – за рахунок іншого») [1, 76–77].

Під час співробітництва виявляється «громадянська сила», спрямована на самоорганізацію суспільства. Громадянські відносини стають основою становлення громадянського суспільства. Своїм співробітництвом і солідарністю створює людина соціальна третю силу –громадянську (поряд з ієрархічними відносинами і ринковою регуляцією) для утвердження суспільної інтеграції, щоб досягти певних цілей, вона повинна діяти в певних групах, спільнотах, співтовариствах (партійних, професіональних, класових, національних).

Громадянські відносини як відносини співробітництва, солідарності, взаємодопомоги складаються за умови наявності спільних цілей, проблем, завдань, потреб, інтересів, при спільній діяльності, завдяки добровільності, рівності прав. Носії громадянських відносин і творці громадянського суспільства повинні дотримуватись державних законів, Конституції і домагатись змінювати ті закони і положення Коституції, які шкодять суспільству і громадянам. Тоді можна реалізувати ті ідеї, цінності, норми, які пропонує громадянське суспільство в боротьбі з даним не громадянським, чи навіть антигромадянським суспільством.

Громадянське суспільство вимагає створення різних громадянських організацій у різних сферах діяльності: в політиці, економіці, культурі. Основним результатом громадянських відносин є соціальний капітал, взаємна довіра. Соціальний капітал гармонізує індивідуальні, інституціональні, цінносні та правові фактори громадянського суспільства. В боротьбі за громадянське суспільство людина соціальна виявляє свій громадянський колективізм, долаючи індивідуалізм і егоїзм.

Обстеження життєдіяльності людей в сім’ї, побуті, на роботі показують, що українські громадяни схвалюють намагання влади пришвидчити вступ нашої України до ЄС. Зменшилось домінування патерналістських настанов, але підвищився рівень життєвих домагань, що спираються на власні сили людини. В українському суспільстві сформувався запит на нову якість життя (європейського рівня) і на нову людину – активну, творчу, компетентну. Від держави вимагають створення умов для особистісної самореалізації. Ставлення людей до влади, до політики показує, що нині влада втрачає довіру людей, свій соціальний капітал.

Соціологи довели, що довіра виконує такі важливі соціальні функції: згуртовує суспільство, сприяє соціальній морфогенезі (виникнення нових соціальних зв’язків та структур), здійснює соціальну легітимацію (тобто визнання і прийняття різних соціальних інститутів та встановлення ними правил соціальної гри найвищих посадовців), забезпечує ефективність суспільних відносин, уможливлює інноваційність розвитку суспільства (бо виникають різні соціальні контакти, організації, нові складники матеріальної та духовної культури).

Раціонально-активістська модель соціальної дії з метою присвоєння політичних та економічних ресурсів є фундаментальною основою сучасного розвинутого демократичного громадянського суспільства. Зменшення політичної активності громадян засвідчує, що в політиці даного суспільства домінують формальні політичні ритуали, систематичне маніпулювання і закулісні домовленості. В Україні, як і в усьому світі формується суспільство споживання, плодами якого не всі можуть скористатись, але воно притлумлює громадянські, альтруїстичні дії. Люди переконуються, що обстоювати свої права треба акціями прямої дії: виходом на вулицю, участю в мітингах і демонстраціях, в страйках і не обов’язково в супроводі політичних опозиційних партій (до них довіра теж послабилась).

Трансформаційні процеси здійснюються людьми (або акторами, агентами, як їх зазвичай називають соціологи), і теоретичні уявлення про ці процеси спираються на виявлення ролі людських чинників. У своїй структурно-діяльнісній концепції трансформації російського постсоціалістичного суспільства Т.І. Заславська розглядає людину як ресурс суспільного розвитку, носій людського потенціалу. Від людини відходить імпульс суспільних змін. Однак цей антропоцентричний підхід дослідниця доповнює соціоцентричним, тобто врахуванням відповідних суспільних інститутів. Людський соціальний механізм реально функціонує залежно від соціального статусу актора, його культурних особливостей. Акторами-гравцями можуть бути як окремі індивіди, так і групи, організації, органи управління.

Соцієтальна трансформація суспільства, згідно з концепцією російського економіста-соціолога Т. Заславської, реалізується через зміни соціальних інститутів (базових), соціальної структури і людського потенціалу. Звернемось до останнього, оскільки розглядається людина соціальна. Людський потенціал концентрує увагу на можливостях людини, її внутрішньому динамізмі, здатності до саморозвитку. За наведеною теорією він відображає рівень цивілізаційного розвитку суспільства, його соціальну якість.

Компонентами людського потенціалу є: соціально-демографічний (визначається структурою населення за поколіннями, тендерами, середньою тривалістю життя, співвідношенням народжень і смертей, шлюбів і розлучень, долею одиноких, дітей – позашлюбних, позбавлених сімейного виховання, якість національного генофоду, станом фізичного і психічного здоров’я, рівнем та якістю освіти громадян, соціально-економічним станом (рівень кваліфікації і професіоналізму активних громадян, затребуваність суспільством їх праці, рівнем і структурою зайнятості, ступенем реалізації трудових, ділових та інтелектуальних ресурсів, рівнем запитів громадян щодо прав і свобод, ступенем соціальної захищеності, шансами на життєвий успіх, потребами і платежоздатним попитом на матеріальні та соціальні блага); соціокультурний (особливості менталітету громадян, нормативно-ціннісної свідомості, переконань, вірувань, поваги до закону і права, рівень моралі, структура мотиваційних комплексів, типи поведінки); діяльнісний (рівень ділових якостей, енергії, ініціативи, підприємництва, співвідношення інновацій та традицій, форми активності) [2, 8–9].

Отже, людський потенціал визначається: 1) якісним станом готовності всього населення країни до плідної діяльності в різних його зрізах, аспектах (структурних, фізичних, психологічних, соціальних); 2) якісним станом готовності працездатності активних (що нині працюють) громадян (сукупної економічної людини) з врахуванням умов їхнього життя; 3) якісним станом працівників, трудящих, зі врахуванням духовних, культурних факторів (можливості духовно-культурної людини певного типу); 4) рівнем якості трудової діяльності в різних його проявах, формах (діловитість, енергійність, ініціативність, інноваційність).

Український соціолог Н.В. Паніна, вивчаючи трансформацію українського суспільства, створила нормативно-особистісну концепцію, що пояснює соціальну поведінку акторів трансформаційного процесу і рівень розвитку людського потенціалу. Вона вивчала зв’язки між соціальним статусом (формуванням, досягненням, змінами) і соціально-психологічним станом і розробила «концептуальну модель ціннісно-нормативної регуляції соціальної поведінки людей та особливостей детермінації їхнього психологічного стану за умов стабільного і нестабільного суспільства» [5, 6]. З яких би боків не підходили до вивчення суспільства в цілому чи до окремих його процесів (наприклад, трансформаційних), які б аспекти не брали до уваги (базові інститути, соціальну структуру, людський потенціал, механізми і т.д.), все в кінцевому підсумку зводиться до діяльності людей.

Соціально-інноваційний потенціал суспільства залежить від представників середніх шарів суспільства (підприємців, мененджерів, професіоналів, чиновників, старших офіцерів). Середній клас діє в таких важливих сферах, як господарське підприємництво, перетворення інститутів соціальної сфери (охорони здоров’я, освіти, науки, культури, соціального захисту), оновлення ідеології та культури (діяльність учених, політиків, митців), створення та апробація нових форм самоорганізації, формування структур громадянського суспільства.

Адаптаційний потенціал суспільства залежить від діяльності і поведінки як окремих громадян, так і маси людей. Більшість людей, які мають обмежені ресурси, не дуже здатна самостійно впливати на реформи, але її важливість полягає в тому, що саме від неї залежить утвердження нових соціальних практик у повсякденному житті. Саме масові соціальні групи здійснюють трудові, виробничі, економічні, політичні і правові практики.

Якість трансформаційної структури залежить від її складу, стану, зв’язків, взаємодій, взаємовпливів; від спрямованості соціальних новацій (констркутивні, деконструктивні, орієнтовані на зростання виробництва і на самозбагачення; неоплачена наймана праця; торгівля природними ресурсами, зброєю, наркотиками тощо; рекет, озброєний бандитизм, терроризм); від інституціональних і соціоструктурних факторів; від вертикальних ієрархічних соціальних зв’язків (відмінність соціальних шарів від соціального статусу, масштабу діяльності) і горизонтальних (культурно-політичних), тобто від спільності переконань, культури, інтересів.

Отже, людина соціальна – це суспільна людина, життєдіяльність якої безпосередньо чи опосередковано пов’язана з іншими людьми (в групі, колективі, організації). Від людини йде імпульс до зміни суспільства, але змінені нею речі, явища, процеси зворотно впливають і на неї. Виникає взаємовимогливий процес: людина вимагає (від самої себе чи держави) певних змін (нових інститутів, відносин, «правил гри» тощо), а суспільство (держава) також вимагає потрібних змін у життєдіяльності людини (більше знань, вищої кваліфікації, більшої компетентності, творчої активності). За умов такого взаємовимогливого впливу, взаємодії суспільства і людини виникають нові суспільні явища, що відображаються, наприклад, в таких нових поняттях, як «людський капітал», «соціальний капітал», «людський розвиток», «людський потенціал», «соціальна трансформація», «соціальний механізм», «інноваційно-реформаторський потенціал суспільства», «неправові трудові практики» та ін. Сповнюються нового змісту старі поняття, такі як:  «стиль життя», «харизма», «соціальні дії».

ЛІТЕРАТУРА

  1. Басов С.А. Гражданское общество и гражданские отношения : поиск смысла / С. Басов // Социс. – 2012. – № 3. – С. 74–82.
  2. Заславская Т.И. Человеческий потенциал в современном трансформационном процессе / Т. Заславская // Общественные науки и современность. – 2005. – № 3. – С. 3–15.
  3. Иноземцев В. Современный постмодернизм: конец социального или вырождение социологии? / В. Иноземцев // Вопросы философии. – 1998. – № 2. – С. 27–37.
  4. Куликова А.С. Стиль жизни как социально-эстетическая категория / А. Куликова // Вестник Московского университета. Серия 7, философия. – 2001. – № 2. – С. 23–32.
  5. Паніна Н. Молодь України: структура цінностей, соціальне самопочуття та морально-психологічний стан за умов тотальної аномії / Н. Паніна // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2001. – № 1. – С. 5–26.
  6. Сіткарьов Г. Вихідні психологічні типи / Г. Сіткарьов // Персонал. – 2006. – № 4. – С. 13–18.
  7. Фрейк Н.В. Политическая харизма: версии и проблемы / Н. Фрейк // Социс. – 2003. – № 12. – С. 3–14.

Кудлач В. Людина соціальна.

Актуальність статті зумовлена трансформаційними процесами, які відбуваються в українському суспільстві. Людина є соціальною істотою, життя якої є неможливим поза соціумом. Найкраще зрозуміти і пізнати її  можна лише в соціумі. У кожної людини сформовано вроджене почуття спільності з іншими, тобто так званий «соціальний інтерес» – спонукальна сила діяльності людей (окремих індивідів, груп, мас). Різні стилі життя, життєві орієнтації формують різні соціально-психологічні типи особистостей. Її дослідили науковці А. Адлер, Г. Сіткарьов. Один із способів самовираження соціальної людини – харизму розглядали соціологи М. Вебер, Н. Фрейк. Нормативно-особистісні концепції взаємовпливу людини і сучасного суспільства висвітлено в працях дослідників С. Басового, В. Іноземцева, А. Кулікової, Н. Паніної. Людина посилає імпульс суспільству, спрямований на зміни в ньому.  Водночас речі, змінені нею, мають зворотний вплив на неї. Це – взаємозалежний процес: людина вимагає певних змін від суспільства, а суспільство (держава) – необхідних змін від самої людини. Тож виникають нові суспільні явища, наприклад, людський капітал, соціальний капітал, розвиток людини, людський потенціал, соціальні трансформації, соціальний механізм, інноваційно-реформаторський потенціал суспільства. У статті досліджено відтворення суспільного та індивідуального життя через різні види практичної та теоретичної діяльності, інтерсуб’єктивну діяльність повсякденного життя.

Ключові слова: суспільство, людина соціальна, стиль життя, харизма, соціальна трансформація.

Кудлач В. Человек социальный.

Актуальность статьи обусловлена ​​трансформационными процессами, которые происходят в украинском обществе. Человек является социальным существом, жизнь которого невозможна вне социума. Понять и узнать человека лучше всего можно лишь в социуме. У каждого человека сформировано врожденное чувство общности с другими, то есть так называемый «социальный интерес» – побудительная сила деятельности людей (отдельных индивидов, групп, масс). Различные стили жизни, жизненные ориентации формируют различные социально-психологические типы личностей. Их исследовали ученые А. Адлер, Г. Ситкарев. Один из способов самовыражения социального человека – харизму рассматривали социологи М. Вебер, Н. Фрейк. Нормативно-личностные концепции взаимовлияния человека и современного общества отражены в работах исследователей С. Басового, В. Иноземцева, А. Куликова, Н. Паниной. Человек посылает импульс обществу, направленный на изменения в нем, вместе с тем, вещи, измененные нею, имеют обратное влияние на нее. Это взаимосвязанный процесс: человек требует определенных изменений от общества, а общество (государство) – необходимых изменений от самого человека. Поэтому возникают новые общественные явления, например,  человеческий капитал, социальный капитал, развитие человека, человеческий потенциал, социальные трансформации, социальный механизм, инновационно-реформаторский потенциал общества. В статье исследованы воспроизводство общественного и индивидуальной жизни через различные виды практической и теоретической деятельности, интерсубъективную деятельность повседневной жизни.

Ключевые слова: общество, человек социальный, стиль жизни, харизма, социальная трансформация.

Kudlach V. A social person.

The actuality of the article is caused by the transformation processes taking in the Ukrainian society. A person is a social creature with no life out of the society. The society is the best place to understand and recognize her. Every person has an innate feeling of proximity with others so called ‘social interest’ which stimulates the human activity (individuals, groups, masses). Different lifestyles, orientations form different social and psychological types of personalities investigated by A. Adler, H. Sitkaryov. Sociologists M. Veber, N. Freik considered charisma as a form of self-expression of a social person. S. Basov, V. Inozemtsev, A. Kulikova, N. Panina revealed regulatory and personal concepts of mutual influence between a person and the society. A person stimulates the society to change, however, it has a retroactive impact on her. It’s an interdependent process – a person demands some changes from the society, and the society (state) demands necessary changes from the person. This is how such new social phenomena as human capital, social capital, human development, human potential, social transformation, social mechanism, innovation and reformation social potential appear. The article researched the connection between social and individual life with different types of daily practical, theoretical and interpersonal activity.

Key words: a society, a social person, charisma, social transformation.

МАКСЮТА М. Є. [СВОБОДА І НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР]

М.Є. Максюта,

доктор філософських наук,

професор Національного університету

біоресурсів і природокористування України

СВОБОДА І НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР

Як чинник національно-культурного буття і національної самосвідомості національний характер привертав до себе пильну вагу дослідників, особливо ж у період нової та новітньої історії. Тією чи іншою мірою його торкалися в своїй творчості вітчизняні письменники і мислителі – Т. Шевченко, М. Костомаров, М. Драгоманов, І. Франко, Л. Українка, В. Липинський, В. Винниченко, а серед сучасників – І. Бичко, А. Бичко, М. Попович, П. Мовчан, І. Дзюба, Є. Сверстюк, М. Жулинський, П. Гнатенко та ін. [Див. напр., 1; 2; 4; 6; 7].

Деякі дослідники вважають, що за нинішніх умов саме національний характер маємо розглядати як чи не єдину ознаку нації, а інші – лише як їй відповідні [6, 37].

Буття спільноти потребує однаковою мірою, і збереження суспільно-узагальненого в національно-культурному досвіді, і відродження своїх типових, національних образів, і  водночас відтворення нових. Адже  суспільно-історичний, національно-культурний розвиток надзвичайно складний: в ньому внутрішньо взаємопоєднані явища, процеси і тенденції минулого, сучасного та майбутнього. Але в кінцевому підсумку суспільство не може не бути зацікавленим у здійсненні проривів у майбутнє, у формуванні і творчо-самотворчому утвердженні особистості, для якої доконечними є відповідні суспільним потребам орієнтири і норми життєздійснення. Як носії майбутнього, особистості повинні володіти необхідним потенціалом свободи, а суспільство, його об’єктивні умови й тенденції, у найзагальніших аспектах мають бути зорієнтовані на такі життєпрояви, «підштовхувати їх у напрямі більшої автономії» [10, 118]. Хоча водночас якраз національний характер може й має постати як творчо-самотворчий чинник утвердження цілості особистості, спрямовуючи на поєднання внутрішнього життя з національно-культурними цінностями. Життєво закорінена в етнічному як формі всеєдності, в національному характері, особистість володіє порівняно  ширшим творчо-самотворчим потенціалом свободи, як суб’єкт національної культури, соціокультурного розвитку, разом з тим зміцнюючи та розвиваючи цей потенціал. Але насамперед як вона конституйована на засадах змістовно значущої єдності національної самосвідомості із її корелятом смисловою цілісністю національної культури.

Невідривність від національно-культурного розвитку, розуміння його особливостей – найважливіша умова творчо-життєтворчих проявів свободи. У цьому аспекті національний характер є формою демонстрування індивідуально-неповторної належності, національно-культурного простору вільного життєздійснення, культурної творчості та їх поєднання. Доля нації «демонструється» історичним розвитком національно-культурного буття, спрямуваннями її творчих можливостей. Утвердження її зміцнення індивідуального національного організму розгортається на основі історично здійснюваних культурних, суспільно-політичних процесів, які, в кінцевому підсумку, виконують національно об’єднавчу роль. Проявами відповідних рис свого характеру нація представлена в історичних процесах національно-культурного буття. Адже, якщо, скажімо, провести аналогію між нацією та живим організмом, то, виходить, що перебуваючи на певних історичних етапах, нація повинна докладати відповідних зусиль з метою подолання суперечностей, «підтримувати стан бадьорості» [12, 143]. Завдяки прагненням нації «спрямувати своє завдання на великі починання, які потребують широкої співпраці» [12, 147], зреалізовується історичність індивідуального національно-культурного буття. Тому цілком закономірним є те, що національний характер щонайперше демонструє позитивно стверджувальну значущість присутності національної особистості в національно-культурних процесах. А потреби і перспективи розвитку останніх покликані сприяти формуванню, утвердженню національно свідомої, активної, самостійної особистості, спроможної докладати власні зусилля з метою вирішення найнагальніших завдань.

Національна особистість, відтворюючи, поглиблюючи умови і перспективи свободи людського життєздійснення, покликана постійно зміцнювати і гарантувати національне здоров’я. А національна вдача може постати як наскрізний, спрямований від глибинних національних почуттів до найвищих проявів національної свідомості дух самосвідомості, що постійно діє в національному житті: якщо суспільство у відповідь на реальні внутрішні чи зовнішні загрози усвідомлює необхідність консолідуватися, об’єднати свої зусилля з метою подолання викликів, то воно повинно докласти відповідні вольові зусилля і проявити здоровий глузд. У вільному просторі суспільного буття, в умовах свободи життєздійснень як взаємопоєднувальної сили практичної реалізації своїх можливостей індивідуум та суспільство в цілому постійно зміцнюються, активізують свою самореалізацію. Така гнучкість індивідуально-соціальних взаємодій в умовах національно-культурного буття об’єктивно демонструє практичну значущість норм національної самосвідомості, національного характеру, зокрема налаштованості нації на подолання труднощів, здатності її за надскладних внутрішніх чи зовнішніх обставин чинити відповідно до культурно-історично визначених принципів і цінностей.  Тож, доля нації, національного життя визначається особливостями її національного характеру, залежить від них. В атмосфері свободи національний характер постав дійовим чинником реалізації «еластичної долі» (Х. Ортега-і-Гассет) нації. Він є унікальною формою вільного синтезу історичного досвіду національно-культурного буття, поширенням та звеличенням саме як істинно життєвої характерної для даного етносу постійно відтворюваної психологічної єдності особливостей сприймання і розуміння дійсності як першооснови світовідношення, що зберігається в глибинах буття нації та передається від покоління до покоління і що на кожному новому історичному етапі не може гідно не поціновуватися представниками даної нації – із глибоким пошануванням та щирим замилуванням. «Як багато злих слів промовлялося про «замилування давниною» ! А чим же ще милуватися, якщо не давниною ? Бо ж майбутнім милуватися неможливо – воно існує лише в уяві ! Милуватися чим завгодно не має права вчений, аби не втратити об’єктивності … Але ж якби не романтичні зітхання про минуле, не ідеалізовані козаки, бандуристи й гетьмани, можливо, було б втрачено й мову» [13, 88].

Щоправда, це не лише не виключає, а, навпаки, якраз неодмінно передбачає індивідуальну своєрідність сприймання кожною людиною рис національного характеру, які легко розпізнаються в особливостях її мислення. Відповідно гідними уваги будуть також здійснювані на основі свободи національного характеру спрямування життєдіяльності нації та національної особистості: першої – на збагачення форм національно-культурного розвитку; другої – на врахування інтересів і прав кожного індивідуума, на міжлюдські спілкування в умовах розширення та поглиблення демократичних форм. А в єдності це потребує вироблення вміння рухатися вперед лише завдяки глибокому залученню усе більш адекватно зрозумілого минулого, яке й справді ще уповні не сприймається сьогодні, однак надалі природно усе більше відкриватиметься національній особистості, із властивим їй національним характером, який у певному розумінні є «субстанцією сили» в умовах свобідного і демократичного творення майбутнього. «Ми сьогодні вже не сприймаємо того давнього смислу слова «слава», що був зрозумілим ще людям дев’ятнадцятого століття. Може навіть видаватися дивиною, що Т.Г. Шевченко завжди промовляє «слава України», а не «слава Україні». А мова йшла зовсім не про те, аби прославляти, оспівувати, возвеличувати доброчинності. У найбільш характерному розумінні слава – це та особлива субстанція сили, перемоги, влади й добра, та харизма, що притаманна чи ні окремим людям та спільнотам» [13, 90].

Серед складових національної самосвідомості та рис «глибоко національного психічного характеру – душі національності» (І. Нечуй-Левицький) традиційно привертали увагу такі, як поцінування людини та людського життя, людської індивідуальності          й можливостей її вільних проявів. Так, «українська література виявила в собі національний український дух і характер: широку гарячу фантазію, глибоке ніжне серце, тиху задуму, сміх зі слізьми, гумор …, глибоко демократичний характер української нації» [11, 74]. Відтак національний характер зманіфестовує не тільки і не стільки національно-культурні особливості, скільки й адекватні шляхи та механізми їх реалізації: «репрезентант» унікального світу національної культури, він урізноманітнює міжлюдські спілкування безмежжя знань культурних цінностей, національних почуттів, які завжди, разом з тим, повертаються до національно-культурного розвитку новими ідеями, зініційовуючи зростання автономій особистості, інтенсивність демократичних процесів та життєстверджувальність культури і її нових форм. Так, для української національної культури і характеру традиційно притаманні прагнення до свободи життєпроявів як окремої людини, так і спільноти в цілому [11, 82; 18]. За великим рахунком, національний характер треба розуміти як максимально прийнятний для національної особистості, її «самості як випадкового плетива без центру» та «громадянина ліберальної демократичної держави» [14, 32] засіб піднесення над національним. Скажімо, «Т.Г. Шевченко ніколи не вибирав собі друзів за національною ознакою. Для людини високого національного покликання, яким він був, не мала значення національна належність його близьких – яким би парадоксальним це не здавалося на перший погляд. Національне почуття для нього було протилежністю щодо побутового націоналізму. Такою ж мірою, як соціальний інстинкт, гостре відчуття класової солідарності із сільським трудівником не перешкоджало його духовній близькості» із можновладцями» [13, 89]. А це,  своєю чергою, потребує поглибленого розвитку здібності людей благотворно користуватися свободою [16, 7]. Адже за сучасних посттоталітарних умов існують, скажімо, «типи свідомості», позбавлені такої здібності, – національний та соціалістичний фундаменталізм і авторитаризм» [Там само]. А позаяк при цьому свобода, принаймні, як така не заперечується, хоча й тлумачиться досить своєрідно, то мова має йти про «ліберальне розуміння свободи, основаної на визнанні прав індивіда» [16, 8].

Володіння складовими вдачі засвідчує якості особистості, те, якою мірою індивідуальність спроможна актуалізувати свої здібності, наскільки останні підносяться нею до рівня їх вільного задіювання: насправді, лише перебуваючи на належному рівні розвитку, вона також здатна уповні проявляти риси свого характеру, у певному сенсі – не залежно від нього. Отже, цілком природно, що «свобода людини від свого характеру» (М.О. Лосський) є передусім і головним чином свідченням її свободи щодо свого характеру – вільної його особистісної актуалізації як представленості особливостей проявів людини, коли індивідуальність, як суб’єкт життєтворчості, чинить вільно – за спрямуваннями свого характеру та життєздійснення. Свобода щодо свого характеру у кожному аспекті своїх проявів та вирішення життєвих завдань засвідчує спроможність індивіда самостійно відповідати за свої рішення. На доказ цього наведемо висловлювання М.О. Лосського. «По-1-е, я безпосередньо усвідомлюю, що моє Я не збігається з жодними обмеженими визначеностями. По-2-е, і в собі, і в інших людях я спостерігаю факт зміни характеру, тобто зміни здібностей, схильностей і т.д.» [Там само]. Адже в життєздійсненні людини задіяно  насамперед її індивідуальна природа, уособлена сукупністю проявів її «емпіричного характеру», співвідносного з реальним світом як «сферою логічно визначеного буття», яка, однак, передбачає також відповідно синтезуюче джерело їх понадлогічно визначеного особистісно буттійнісного конституювання. Останнє, як рівень життєздійснення, є необхідним  і, водночас, у певному смислі – недосяжним. Адже за своєю внутрішньою природою, наголошує М. Лосський, характер, сам по собі, лишається обмеженим,зокрема, і завдяки їх взаємообмеженням у просторі емпіричного існування. Але життєздійснення людини неодмінно  має своєю передумовою перебування її «Я» у сфері свободи – «надлогічно визначеного буття» творчо-самотворчої індивідуальної активності в «просторі» – від завжди самозорієнтованого, самодостатнього емпіричного характеру та існування до ідеальної сфери особистісного самоутвердження, того глибоко інтимного,  індивідуально необхідного, до чого вона прагне. На це може і має бути зорієнтований її характер (без чого неможлива реалізація цього ідеального образу, реалізація, в якій відсутня наперед визначена даність, а навпаки, яка якраз і потребує для її появи вільної особистісної активності).

Національний характер визначає загальні засади і спрямування життєдіяльності людини, наповнюючи її свободу відповідним смислом особистісного буття як національного. Вочевидь, завдяки зусиллям національного характеру існують, за словами В.В. Розанова, «нації артеріального тиску на відміну від націй венозного спадання». Свобідною є людина, спроможна «від власного імені», самостійно здійснювати вибір, віддаючи перевагу належному з її погляду та послідовно вибираючи  змінювані умови своєї життєдіяльності «на користь людяності». Тобто людина, яка «утримується» у відповідній можливості, коли остання є не стільки «об’єктивною даністю» для вільного вибору, скільки більшою мірою суб’єктивно конституйованою ситуацією з чітко вираженою індивідуальною причетністю до неї: свобода як свобода вибору генетично закорінена у свободі. Національний характер ґрунтується на почуттях національної відданості, на жертовності в ім’я Батьківщини, на виробленні в атмосфері розширення і поглиблення споріднених зі своєю етнічною спільнотою доленосних переживань суспільних, суспільно-політичних подій, що відзначаються об’єднавчими спрямуваннями. Але – в просторі «істинного духовного життя … батьківщини замало» [3, 134], щоб мати відповідний рівень національної самосвідомості та свободи. Змістовне й інтенсивне духовне життя, духовно-інтелектуальна розвиненість, з одного боку, є необхідною основою прийнятного розуміння ролі, суті, значущості своєї нації і Батьківщини. А з іншого, якраз духовна розвиненість є необхідним «запобіжником» нівелювання понять нації та національного і деструктивних проявів обмеженого, спотвореного розуміння патріотизму. За словами С. Вейль, в умовах несвободи для тих, у кого відсутнє «істинне духовне життя», патріотизм, з його підвищеною вимогливістю, є занадто піднесеним, а тому може бути досить дійовою рушійною силою лише у формі найбільш обмеженого національного фанатизму» [3, 134].

Статус ідеї «батьківщини» потребує до себе посиленої уваги в системі національної самосвідомості, активізації функціонування національного характеру як, у кінцевому підсумку, зманіфестування людяності. І, як  чинник функціонування національного характеру, ідея батьківщини визначається своєю змістовною роллю в системі розвиненої національної самосвідомості. Зокрема, вона може бути більшою чи меншою мірою пов’язана, з одного боку, з національною відданістю, національною жертовністю, а з іншого – з національним фанатизмом. Набуваючи адекватності та змістовності у процесах життєздійснення вільної особистості у відповідній морально-етичній атмосфері, ця ідея поєднана з поняттями справедливості та відповідальності: може мати практичну значущість лише для особистості з певними морально-етичними засадами життєздійснення. Грунтуючись на моральності, вона утверджується за умови її «продовження» назовні на основі розуміння відповідально – зобов’язувального ставлення у відносинах з іншими країнами. Коли, скажімо, будь-які свавільні територіальні розширення мають сприйматися лише в контексті несправедливого руйнування інших країн як «рівнозначного собі» і тому – як руйнація самої ідеї батьківщини, як саморуйнація. Ідея батьківщини витримує свій статус лише в реальній атмосфері розвиненої демократії і високого культурного рівня національної самосвідомості, у межах яких разом «не існують» піднесеність певної ідеї та національний фанатизм: або існує об’єктивна значущість ідеї батьківщини, або остання, штучно розширюючись, поглинає інші аспекти національної самосвідомості, демонструючи прояви національного фанатизму, для якого інші національні спільноти не існують і не можуть сприйматися як рівноправні, але є лише «простором» реалізації абсолютизованих національних інтересів та потреб «самонарощування» свого «національного організму», проявами «хлопчака, завдання якого – безперервно зростати та прибавляти у вазі» [3, 137]. Хоча, зазначає С. Вейль, «порівняння з хлопчаком занадто шанобливе. Істоти, від яких вимагають лише нарощувати м’ясо, – кролики, свині, кури. Найточніше слово віднаходить Платон, коли порівнює співтовариство з певною твариною. А ті, кого його авторитет засліплює, тобто всі люди, крім наперед визначених, «називають справедливими і чудовими усі необхідні речі, будучи нездатними розрізняти та засвоювати відмінність між сутністю необхідного та сутністю блага» [Там само].

Як на сьогодні, доленосним для національного буття є вміння не лише засвоювати, а й практично зреалізовувати висновок, що тільки в усіх своїх проявах розвинена демократія і свобода можуть забезпечувати необмежений розвиток національної культури (і її «самопіднесення» та загальнозначущий розвиток, зманіфестовані національною особистістю). «Етнічному існуванню культури суспільства, що модернізується, розвинена демократія протиставляє універсальне існування культури. При цьому у світлі прав індивідуума не забороняється ані міфопоетичний світ народного життя, якщо він існує, ані етнічна культурна спільність, ані національне почуття, ані культурне буття нації» [16, 15]. Ідея ж батьківщини – необхідний смисло-конститутивний чинник національної самосвідомості в умовах свободи, демократії, багатства культури і внутрішнього життя. В такому і лише в такому смислі можна розглядати сутність її необхідності – як вільної рівнозначущої необхідності розуміння справедливості, поваги до інших спільнот і націй, відповідальності перед ними і собою та, відтак, угамування своїх прагнень до національної вищості і неперервних розширень, зреалізування яких, природно, буцім-то гарантує національна держава. Для людини вільної, для життєздійснення її особистості в умовах свободи очевидна життєзначуща відмінність між державою і батьківщиною. Така відмінність природно властива морально внутрішньо цілісній особистості, що стоїть на позиціях національного характеру особистості і не може не бути патріотом і не обстоювати ідею батьківщини. Але її свобода гарантує об’єктивність, практичну значущість даної ідеї можливістю вільного, демократичного, сприймання та розуміння своєї батьківщини, цілісності свого індивідуально-особистісного життєздійснення в ній. Свобода «вивільнює» простір повернення до індивідуума власне особистісних якостей консолідування, синтезування та утвердження поступово розгубленого індивідуально неповторного, але особистісно конститутивного і необхідного в процесах життєздійснення. Свобода означає необхідність для людини бути собою як індивідуальною національною особистістю на всіх без винятку «рівнях» життєпроявів, виваженого розуміння значення самодостатності цілісності національного, тотальності відповідальності, коли національний егоїзм може сприйматися лише як обмеження в приватному і громадському житті.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бичко І.В. Національний аспект філософії освіти в Україні // Філос. освіти 21 століття: Пробл. і перспективи. Зб. наук. праць. – Вип. 3. – К.: Знання, 2000. – С. 92–99.

2. Бичко А. Леся Українка: Світоглядно-філософський погляд. – К.: Укр. Центр. духовн. культури, 2000. – 186 с.

3. Вейль С. Укоренение. Письмо клирику. – К.: Дух і Літера, 2000. – 350 с.

4. Гнатенко П.І. Національний характер як визначальна ознака нації // Філософія: Підручник / Г.А. Заїченко та ін. – К.: Вища школа., 1995. – С. 377–385.

5. Дилигенский Г., Лекторский В. Проблемы целостного мира // Вопросы философии. – 1990. – № 12. – С. 32–43.

6. Кессіді Ф.Х. До проблеми національного характеру // Філос. і соціол. думка. – 1992. – № 6. – С. 31–41.

7. Лосский Н.О. Достоевский и его христианское миропонимание // Лосский Н.О. Бог и мировое зло / Сост. А.П. Поляков, П.В. Алексеев, А.А. Яковлев. – М.: Республика, 1994. – С. 6–248.

8. Лосский Н.О. Свобода воли // Лосский Н.О. Избранное. – М.: Правда, 1991. – С. 484–597.

9. Москалець В. Релігійність як риса українського національного характеру // Філос. і соціол. думка. – 1993. – № 1. – С. 67–79.

10. Нельга О. Самосвідомість особистості і її етнічний зміст // Філос. і соціол. думка. – 1993. – № 7–8. – С. 111–129.

11. Нечуй-Левицький І. Українство на літературних позовах з Московщиною: Культуролог. трактати. Упоряд. М. Чорномиского. – Львів: Каменяр, 1998. – 256 с.

12. Ортега-і-Гасет Х. Безхребетна Іспанія // Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори / Переклад з іспанської В. Бурггардта, В. Сахна, О. Товстенка. – К.: Основи, 1994. – С. 140–196.

13. Попович М. Непокорённые думы // Филос. и социол. мысль. – 1989. – № 3. – С. 81–90.

14. Рорті Р. Пріоритет демократії перед філософією / Переклад Я. Попіка. – К.: Укр. філос. фонд, 1998. – 32 с.

15. Сандикасимов С. Национальные процессы и личность // Филос. науки. – 1990. – № 8. – С. 57–61.

16. Федотова В.Г. Демократия, культура, нация // Филос. науки. – 1990. – № 8. – С. 3–16.

17. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодіжі // Франко І. Вибр. сусп.-політ. і філос. твори. – К.: Держполітвидав, 1956. – С. 443–451.

18. Франко І. Свобода і автономія // Там само. – С. 465–472.

Максюта М.Є. Свобода і національний характер.

В статті розглядається співвідношення національної самосвідомості з національно-культурними потребами і розвитком свободи особистісних проявів національного характеру. Єдність національно-культурних цінностей і національного характеру реалізується в умовах свободи, ефективність якої демонструється зростанням культуро-творчої ролі можливостей національного характеру, водночас – «виштовхуванням» особистості, змістовно узвичаєний смисловий простір національної культури.

Ключові слова: демократія, національна самосвідомість, національний характер, свобода волі, «свобода для», індивідуальність нації, культура.

Максюта Н.Е. Свобода и национальный характер.
В статье рассматривается соотношение национального самосознания с национально – культурными потребностями развития свободы личностных проявлений национального характера. Единство национально – культурных ценностей и национального характера реализуется в условиях свободы, еффективность которой демонстрируется возрастанием культуро-творческой роли возможностей национального характера, с одной стороны, а вместе с тем – «выталкиванием» личности в содержательно общепринятое смысловое пространство национальной культуры.

Ключевые слова: демократия, национальное самосознание, национальный характер, свобода воли, «свобода для», индивидуальность нации, культура.

Maksiuta N. Freedom and national character.

The article discusses issues of national identity in relation to the national – cultural needs and the development of freedom of personal manifestations of the national character, that criterion is not only and not so much to defend national values ​​as personal zinitsiyuvannya socio – integrative orientation of the latter. National unity – cultural values ​​and national character is realized in conditions of freedom, which shows growth efektivnst Cultural Studies features creative role of the national character, on the one hand, and on the other “pushing the person in, at first glance, meaningful common semantic space of the national culture, but requires personal demonstration of individual national positions stay as open, toleruyuchogo vision and understanding of actual events. Therefore, the greatest degree of freedom and compliance with national character based on the development of national identity emphasizes the absence of the first, which causes the degradation of the inner life of the individual. Opportunities for alternative subject position of national – cultural creativity due to manifestations of national character: the vitality of the national culture should be considered primarily in relation to the freedom of national identity as a willingness to sacrifice and national defense. Wealth and the free development of all cultures, without exception, should be considered primarily as a national cultural self-development of national identity when her rise «over a» national – cultural existence implements new features of the national character. In zhittezdiysnennya in terms of national culture, mastery of Cultural Studies constituted ways and means as free as manifestations of the stronger national character as a factor of national self-identity. It synthesizes the most suitable for this particular nation of the world and nature, its mirootnosheniya free aspirations and life predominance noted that assertive personality features, a set of common traits of its representatives. Belief in the sanctity of his people – personal relations manifestations of human personality to the personality of its people. For national character as manifestations of national identity, particularly important, therefore, zhittetvorchi as internal consolidation, focus on the ability of free important issues of national – cultural development, revival and strengthening of national unity dokonechnosti senses of the body and attempts to implement the efforts in this direction. National character exhibits increased sensitivity, receptivity to national existence, samostverdzhuvalni problem of the nation, reflecting the manifestations of her destiny, first and foremost, as its how deeply indifferent to its members, and hence the life-affirming zinitsiyuvannya unifying identity and freedom to be a nation. National character – a factor in his free nature of personhood as individuals vzaimosochetanie individual and the nation: individual uniqueness features of a nation can be experienced primarily by those offers and those who vitally involved in the unique features of this national life who are deeply associated vital, full of the spirit of being a nation who is a national life is perceived with the senses «relationship» with him and selfless people.

Key words: democracy, identity, national character, free will, «freedom for» individuality nation and culture.

ВИСЕЛКО І. В. [СТАНОВЛЕННЯ АУДІОВІЗУАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ: ТЕОРЕТИЧНІ РЕФЛЕКСІЇ ТА ПРАКТИЧНІ ЗДІЙСНЕННЯ]

І.В. Виселко,

аспірант кафедри філософії  факультету соціології і права НТУУ «КПІ»

СТАНОВЛЕННЯ АУДІОВІЗУАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ: ТЕОРЕТИЧНІ РЕФЛЕКСІЇ ТА ПРАКТИЧНІ ЗДІЙСНЕННЯ

XXI століття – епоха розквіту інформаційного суспільства, яка набирає глобальних обертів, захоплюючи все нові й нові сфери життєдіяльності. Актуальність нашої теми ініційована тим, що соціальна реальність сьогодення актуалізує процеси аудіовізуальної комунікації у сучасному українському соціумі. Найвагомішим капіталом стає інформація, як демонстрація інтелектуального надбання сьогодення. Відбувається  глобальна зміна парадигми, що супроводжується тотальною трансформацією світоглядної позиції соціуму. Якщо минуле століття було ознаменоване ривком у розвитку техніки, науково-технічною революцією, то нова епоха демонструє такі темпи розвитку, за якими вкрай важко прослідкувати. Це –стрімкий ривок  у масову культуру та повна залежність від техніки. Тому, визначена в контексті визначеної проблематики мета нашої роботи полягає в дослідженні явища аудіовізуальної комунікації на тлі глобалізаційних тенденцій сьогодення, на грунті наукової рефлексії минулого та сьогодення.

Аудіовізуальну культуру вивчали теоретики М. Маклюен, Л. Мастерман, а також деякі кінематографи та режисери в період становлення даної проблематики (серед них – С. Ейзенштейн та ін.). Над проблемою екранної та аудіовізуальної культури працюють, зокрема російські дослідники – К. Разлогов, Н. Хрєнов, М. Бахтін, О. Шликова. Вони розробили концептуальні медійні моделі, сформулювали поняття і терміни, якими оперують сучасні вчені в даному напрямі. На нинішньому етапі розвитку українського суспільства питанням аудіовізуальної культури в Україні приділяють увагу А. Ручка, Н. Костенко, Р. Шульга, Г. Полікарпова, О. Мусієнко, І. Зубавіна, І. Фоменко, В. Дурнов, О. Кучма, О. Куценко та ін.

З розвитком науки і техніки змінюються процес комунікації, його складові, інтерпретація, умови існування. М. Маклюєн у праці «Розуміння медіа: зовнішні розширення людини» зазначав, що техніка – це певний засіб для задоволення потреб людей, тобто допоміжний матеріал, як ще одна пара рук [12]. Але зауважимо, що так було кілька десятків років тому, а нині, медійні засоби інформації, стрімко змінюючись, демонструють тенденції до повного поневолення  і підпорядкування людини техніці, що призводить до певної безпорадності та зниження стресостійкості. Іншими словами, можна констатувати появу нового сегменту соціуму, а саме – медійні технології, які стали невід’ємною частиною існування та функціонування суспільства. Медійні системи значно спростили життя, прискорили не лише суспільний розвиток, а й розвиток науки і техніки, потенціалу людини. Не можливо не помітити трансформації в способі забезпечення життєдіяльності та в способі виробництва. Очевидним став факт, що відсутність електроенергії протягом доби може спричинити глобальну катастрофу. Змінився також не лише процес здобуття інформації, а й збільшилися можливості розширення її кількості та якості. В даному контексті необхідним є чітке державне регулювання, викликане вимогами соціуму, який безперервно трансформується. Тому існують пропозиції щодо формування та запровадження електронної демократії, кібердемократії, комунікаційної демократії [14, 3]. Значної уваги потребує також процес комерціалізації та приватизації медіаресурсів, що спричинює неоднозначне трактування отриманої інформації через медіасегмент.

В зв’язку з цим цікавим  і неоднозначним явищем стає екранна або аудіовізуальна культура, яка займає більшу частину нашого життя. Ретельного дослідження потребують саме явище комунікації та форми та моделі, яких воно набуває. Особливої уваги потребує відмінність особистісної комунікації, на заміну якій прийшла ера комп’ютерної, коли вербальні знаки уваги, тобто виявлення певних людських почуттів, замінені різноманітними електронними символами («смайликами» та «лайками»).

Щоб докладно дослідити наведені аспекти людської життєдіяльності, спершу необхідно визначимо низку питань, які потребують розгляду, а саме: аудіовізуальна, екранна культури, комунікація, її моделі. Слід дослідити кореляції даних понять з інформаційним суспільством та масовою культурою, яку воно продукує.

На думку К.Е. Разлогова, «екранна або аудіовізуальна культура визначається як нова комунікативна парадигма, яка доповнює традиційні форми спілкування між людьми – культуру безпосереднього спілкування і культуру письмову (книжну)» [17, 12]. Аналізуючи це визначення,  зазначимо, що медійні засоби інформації стають основними трансляторами традицій, звичаїв, норм поведінки, властивих не лише певному локальному соціуму. Це – не лише передання певної національної ідентичності, а й запозичення іноземної світоглядної парадигми, моделей поведінки, провадження бізнесу, навчального процесу. Засоби масової інформації можна охарактеризувати як важливий транслятор національної ідентичності, основну складову у формування пабліцитного капіталу країни. Медіаресурси сприяють самоідентифікації особистості як громадянина держави, створенню уявлення про походження себе та своєї країни, що є одним із найважливіших завдань у період становлення та зміцнення держави на зламі певної історичної парадигми. Відомо, що медіа визначають як четверту гілку влади, яка має вплив на ментальність та поведінку індивідів, тому необхідно визначити певні складові, що впливають на функціонування медіапростору. Поняття «медіасистеми» є важливим в контексті розгляду даного поняття. Д. МакКвейл визначає її як «комплекс медіа, що діє в національних суспільствах у різних секторах (преса, радіо, телебачення, телекомунікація). Дана модель концентрується на взаємозв’язках між медійною системою, соціальною системою і публікою (масовою аудиторією) медіа» [19, 18]. Дослідник А. Ручка щодо цього зазначає, що «медіа є каналом трансмісії повідомлень від політичних (економічних) акторів та культуротворчих продуцентів до громадян, виступаючи посередником, вторинним відправником. Вони можуть виконувати функцію первинного відправника. Тоді їх завдання не обмежується тільки посередництвом між політико-культурними інститутами та акторами і публікою. Медіа самі продукують політико-культурні повідомлення, зростаючи до рангу політико-культурного актора». Тобто медіа може самостійно формувати новини, відсіювати непотрібну інформацію, виступаючи в ролі фільтра, але тоді постає питання про персонал та працівників засобів масової інформації, котрі беруть на себе відповідні обов’язки, оскільки при цьому ми спостерігаємо суб’єктивне світосприйняття, а також трактування подій в залежності від ситуації, що призводить до викривлення соціальної реальності, тобто відсутності об’єктивності. Медіа не може об’єктивно реагувати на певні події, оскільки також піддається впливу з боку держави, економіки, публіки. Тому розгляд питання аудіовізуальної культури та комунікації залежить від ситуації, в якій перебувають засоби масової інформації. В контексті його перейдемо до розгляду екранної культури, яка є вагомим компонентом соціальної системи та важливою складовою розвитку культури загалом.

Виникнення екранної культури датують кінцем XIX століття, тобто коли почався розвиток кінематографічного мистецтва і відбулося зародження телебачення, але глобального характеру дане явище набуло разом з розвитком техніки. Першоосновою аудіовізуальної культури є  кінематографія.

На думку К.Е. Разлогова, метою і смислом останньої  була демонстрація реальності без смислових перекручень та авторських доповнень. В даному випадку це – буденні життєві ситуації, сповнені реалістичності. Але проблема полягає в тому, що такі втручання в соціальну реальність порушує культурологічний дискурс, а це призводить до викривлення інформації [17]. В процесі перегляду фільму нам демонструють швидкоплинні кадри, ракурси, які постійно змінюються, тобто, перед нами відбувається певна розчленованість загального сюжету та соціальної реальності загалом, що не дає можливості фіксувати увагу на конкретній ситуації. Глядач не контролює свої емоції, стає вразливим до маніпулювання. Телевізійні новини також перекручують інформацію залежно від ситуації (це стосується не лише підготовленого тексту, тобто аудіо інформації, а також відео демонстрацій, які зазнають різноманітного тлумачення). Особливого ефекту набирає комерціалізація телебачення, що проявляється, передусім, в такому явищі як реклама, а вже згодом – в оплаті ефірного часу, показі різноманітної відеоінформації, яка не залежить від волевиявлення телеглядача, а, навпаки, формує його смаки (що сприяє формуванню або трансформації світосприйняття індивідів). Сучасний медіапростір, спрямований на дитячу аудиторію, формує певну тенденцію в створенні дитячих передач та мультфільмів, що в своїй основі мають низку своїх характеристик: безкорисливе сприйняття інформації, відсутність змісту, беззмістовне спостереження, що призводить до того, що аудиторія не може чітко формувати свої думки та переказати сюжет побаченого (тобто, насправді відсутній повчальний елемент, що негативно впливає на розвиток особистості та не полегшує роботи педагогів).

Сьогодні аудіовізуальна комунікація є незмінним чинником життя суспільства, а модель світосприйняття, яка створюється нею, певна віртуальна реальність претендують на соціальну реальність, демонструючи тонку межу між ними, що призводить до підміни понять та образів. Глобальний характер інформаційного суспільства, спричинює інформатизацію всіх сфер життєдіяльності суспільства, що, своєю чергою, призводить до трансформацій у моральній, культурній, екологічній, правовій, політичній сферах та впливає на культурний розвиток особистості. Яскравий приклад такої тенденції – дають країни пострадянського простору, де за відносно короткий відтинок часу відбулися глобальні зміни, насамперед – еволюційне перетворення суспільних структур, в яких паралельно існують дві моделі культури  [22, 542].

Важливим ефектом сучасної аудіовізуальної культури є явище інтерактивності, іншими словами – зворотного зв’язку з глядачем, тобто «вторгнення його в екранну культуру» задля ефекту включеності особистості в процес телебачення та створення ефекту контролю над власними діями. В даному аспекті розгляду аудіовізуальної культури доречно розглянути сам процес комунікації та його моделі [17].

Отже, аудіовізуальну комунікацію (audiovisual communication) можна визначити як зв’язок або шлях повідомлення під час спілкування (обміну інформацією) між адресатом та відправником. При цьому, здійснюється передавання інформації, основним  форматом якого є недійний, зі врахуванням всіх перешкод, тобто відбувається певна безособистісна взаємодія під час сприйняття інформації. З наведеного визначення слід виокремити загальне поняття «комунікації», оскільки аудіовізуальна комунікація існує лише в умовах медіапростору. У контексті досліджуваної проблеми комунікація має ширше значення, а саме – як процес обміну інформацією (фактами, ідеями, поглядами, емоціями та ін.) між двома або більше особами.

Характерним для комунікації є вирізнення двох її видів – фронтальної та опосередкованої. Як зазначав К.Е. Разлогов, аудіовізуальна культура сучасності спрямована до створення інтерактивного ефекту, але цей принцип існує не в усіх сферах її діяльності. Адже  фронтальна комунікація передбачає дію трансакції, тобто відсутність  зворотного зв’язку та визначення комунікації як певного монологу. Тобто більшість розважальних програм, відеоігор, соціальних мереж має опосередкований характер, вимагаючи участі аудиторії, без якої не буде існувати [16]. Фронтальну комунікацію ми спостерігаємо, наприклад, коли переглядаємо новини, наукові телепередачі. Під час опосередкованої  комунікації трансакції відбуваються в обох напрямках через інформацію, яка може бути закодованою в певних аудіовізуальних засобах, таких як текст, відеозапис, малюнок, певна схема. Адреса доставки інформації може бути різною –  через комп’ютер (Інтернет), телевізор, радіо, книгу, газету тощо.

За соціологічними векторами розуміння комунікації, визначені, зокрема, в дослідженні П. Сорокіна,  вона є взаємодією, тобто передаванням соціальної інформації [21]. Психологічні розвідки визначають комунікацію як процес обміну продуктами психологічної діяльності, насамперед спілкування, кібернетики (А. Урсул) – як обмін інформацією між складними динамічними системами та їх частинами, які сприймають, накопичують та переробляють інформацію [15]. В зв’язку з цим доречно виділити три, сформовані видатними дослідниками, комунікаційні підходи, які працюють в екранній культурі та, на нашу думку, є більш доречними у розгляді даної проблематики. Це такі моделі комунікації – лінійна, інтерактивна та трансактивна.

Важливе значення для нас має лінійний підхід до розуміння комунікації, яким її визначають як дію, в межах якої відбувається кодування емоцій, учинків, почуттів у певне повідомлення, яке може міститися як в усних, так і письмових джерелах. Його відправляють адресатові через різні канали (наприклад, Інтернет, телефон, усне мовлення тощо). Лінійна модель комунікації все частіше замінюється інтерактивною, яка актуалізує активність учасників спілкування, що визначає необхідність зворотного зв’язку, тобто певної реакції на повідомлення, задля створення ефекту активної участі. Лінійну модель комунікації запропонували дослідники К. Шеннон та В. Віввер. Але в процесі розвитку культури та формування аудіовізуальної комунікації було створено трансактивну модель В. Шрамма, в якій за основу було покладено лінійний підхід до процесу комунікації. Автор запроваджує поняття «перекладач» (interpreter) та «зворотний зв’язок» (feedback), що деякою мірою доповнило інтерактивну модель комунікації та дало змогу зробити модель якомога ближчою до реальності людських взаємовідносин у процесі комунікації [15]. Але, на думку К.Е. Разлогова, такий підхід все ж далекий від реальності, оскільки втручання в культурологічний дискурс не сприяє відтворенню соціальної реальності, а спричинює лише її трансформаційні перетворення, тобто перекручення [17].

Аудіовізуальна культура – яскравий приклад розвитку науки та техніки, які за швидкістю розвитку не перестають дивувати. Адже екранна культура включає всі засоби комунікації, які свого часу визначив М. Маклюен: телебачення, кінематограф, книжки, телефон, телеграф, радіо, Інтернет, письмові засоби інформації тощо [12]. Культура екрана стала синтезом всіх, що існували досі, видів мистецтв. Вона визначила абсолютно не тиражований та унікальний тип сприйняття, сформувавши найширше коло глядачів, пройшовши кілька революційних етапів технологічних перетворень [16]. Сучасна екранна культура та технології, які вона продукує не обходять елементів жодного культурного заходу, діапазон здійснення яких простирається від стадіонів до філармоній. Забезпечення даних заходів необхідною технікою та певних світловим, музичним супроводом повністю змінює сприйняття зображуваних подій та висвітлює їх в інших фарбах. Розвиток техніки в даному напрямі  призводить до розвитку нового етапу мистецтва – технологічного. Справу докорінно змінюють спецефекти, які демонструють всі прояви розвитку науки та техніки.

Підсумовуючи, зазначимо, що в умовах сьогодення склалася така інформаційна картина світу, що тримається на достатньому обсязі інформації, за допомогою якої людина вчиться індитифікувати себе як повноцінного члена соціуму, адекватно сприймати навколишнє середовище.  На жаль, незважаючи на очевидний позитив аудіовізуальної комунікації, ми не застраховані від певних ризиків, що сприяють формуванню стереотипного мислення, повного конформізму та відсутності інноваційного мислення, сприйняття себе як унікальної особистості. Ефект тиражування в мистецтві також не виключено. Отже, в зв’язку з розвитком медіапростору ми можемо обирати власний інформаційний простір, своє середовище, а через нього за допомогою системи прямих і зворотних інформаційних зв’язків і впливати на навколишній світ, на культуру, вирішувати певні проблеми. В процесі заданого темпу та напряму розвитку суспільства діяльність людини пов’язана передусім із збиранням та обробкою інформації, яка допомагає людині долати послані їй виклики [27].

Як бачимо, аудіовізуальна культура та новітні технології спричинюють фрагментацію та індивідуалізацію структури знання індивіда та розширення його загальної культури. Тобто знання стає інтегрованим і таким, що призводить до втрати повного уявлення про світ та сприяє засвоєнню лише загальної інформації, втраті поглибленого знання. В контексті явища глобалізації важливо не втрачати індивідуальність та можливість  глибокого, а не поверхового сприйняття інформації. Тож потрібно акцентувати увагу на тому, в якому саме векторі розвивається сучасна екранна культура і чи сприяє вона удосконаленню світових взаємовідносин. На жаль, розвиток культури поки що спрямований на нівелювання національної ідентичності, а це в контексті глобалізаційних процесів можна визначити як зустріч локальних культур із продукцією глобальної культури, до якої українське суспільство було не підготовлено. Усе це може призвести  до втрати самобутніх цінностей локальних культур. Тому в радіусі розгляду даного питання слід наголосити на необхідності відродження та пропагування національних традицій, формування певного особистісного захисту від маніпулятивних впливів сучасної аудіовізуальної комунікації та максимально використовувати її можливості в напрямі розвитку суспільства.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Бахтин М.М. Искусство и ответственность / М.М. Бахтин // Литературно-критические статьи. – М.: Худож. лит., 1986. – С. 3–4.
  2. Бахтин М.М. Работы 1920-х гг. / М.М. Бахтин. –  Киев, 1994. – 458 с.
  3. Бурдье П. О телевидении и журналистике / П. Бурдье. –  М., 2002. – 405 с.
  4. Іщук С.М. Інтернет-комунікація: інформаційний зміст та ігровий характер / С.М. Іщук // Вісник НАУ: Філософія. Культурологія. – 2008. – № 2 (8). – С. 87–91.
  5. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура / М. Кастельс. – М., 2000. – 347 с.
  6. Комарова Н.І. Технічні та аудіовізуальні засоби навчання. Програма для студентів гуманітарних факультетів педагогічних вузів / Н.І. Комарова. – М.: МДПУ, 2004. – 16 c.
  7. Костенко Н. Настичь реальное, когда медиа повсюду: онтологический интерес в культурных исследованиях и теории медиа / Н. Костенко // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2010. – №1. – С. 3–15.
  8. Костенко Н. Смислова сегментація соціуму / Н. Костенко // Українське суспільство 1992–2010. Соціологічний моніторинг / За ред. В. Ворони, М. Шульги. – К.: ІС НАНУ, 2010. – С. 254–260.
  9. Лалл Д. Мас-медіа, комунікація, культура: глобальний підхід. – К., 2002.
  10. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. / А.Н. Леонтьев. – М.: Политиздат, 1975. – 563 с.
  11. Луман  Н. Медиа коммуникации / Н. Луман. – М., 2005. – 467 с.
  12. Маклюэн М. Понимание медиа: внешние расширения человека / М. Маклюэн; пер. с англ. В. Николоева; закл. ст. М. Вавилова. – М.: КАНОН-пресс-Ц; Жуковский: Кучково поле, 2003.
  13. Мастерман Л. Обучение языку средств массовой информации / Л. Мастерман (Специалист №4 (а)). –  М., 1993. –  С. 22–23.
  14. Медіа. Демократія. Культура / За ред. Н. Костенко, А. Ручки. – К.: Інститут соціології НАН України, 2008. – С. 133–153.
  15. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації / Г. Г. Почепцов. 2-е вид., доп. – К.: Вид. центр «Київський університет», 1999. – 308 с.
  16. Разлогов К. Крушение иллюзий. Политизация западного экрана / К. Разлогов. –  М., 1992. – 467 с.
  17. Разлогов К.Э. Аудиовизуальная культура. Новые аудиовизуальные технологии / К.Э. Разлогов. – М., 2005. – С. 15–24.
  18. Разлогов К.Э. Искусство экрана: от синематографа до Интернета / К.Э. Разлогов  − М.: РОССПЭН, 2010. − 287 с.
  19. Ручка А. Статус і функції медіа у сучасному суспільстві /А. Ручка // Медіа. Демократія. Культура. – К., 2008. – С. 11–30.
  20. Смислова морфологія соціуму / За ред. Н. Костенко. – К.: Інститут соціології НАН України, 2012. – 422 с.
  21. Сорокин П. Социальная и культурная динамика: Исследование изменений в больших системах искуссива, истины, этики, права и общественных отношений / Сорокин П. – СПб.: РХГЦ, 2000. – 1176 с.
  22. Українське суспільство: 10 років незалежності (соціологічний моніторинг та коментар науковців) / За ред. В.М. Ворони та М.О. Шульги – К., 2001.
  23. Українське суспільство 1992–2002 (соціологічний моніторинг) / За ред. Паніної Н.В. – К., 2003.
  24. Урсул А.Д. Природа информации: философский очерк / А.Д. Урсул; Челяб. гос. акад. культуры и искусств; Науч.-образоват. центр «Информационное общество»; Рос. гос. торгово-эконом. ун-т; Центр исслед. глоб. процессов и устойчивого развития. – 2-е изд. – Челябинск, 2010. – 231 с.
  25. Федоров А.В. Медіаосвіта: історія, теорія і методика / А.В. Федоров. –  Ростов: ЦВВР, 2001. – 708 c.
  26. Хренов Н.А. Зрелища в эпоху восстания масс / Н.А. Хренов. – М.: Наука, 2006. – 646 с.
  27. Шемендюк С.В. Аудіовізуальна культура та шляхи її формування / С.В. Шемендюк // Вісник Чернігівського національного педагогічного університету. Випуск 101. Серія: ПЕДАГОГІЧНІ НАУКИ. – Чернігів,  2012. – С. 45–68.
  28. Шлыкова О.В. Культура Интернета и Интернет в культуре / О.В. Шлыкова // Время культуры и культурное пространство: Сб. тезисов докладов междунар. науч.-практ конф., Москва, 11–13 дек., 2000 г. / М-во культуры РФ, МГУКИ. – М.: МГУКИ, 2000. – С. 314–315.
  29. Шульга Р. Соціокультурні особливості користувачів Інтернету в Україні / Р. Шульга // Медіа. Демократія. Культура. – К., 2008. – С. 240–262.
  30. Эйзенштейн С. Избранные произведения. В шести томах / С. Эйзенштейн. – Т. 1. – М., 1964. –  696 с.

Виселко І.В. Становлення аудіовізуальної комунікації: теоретичні рефлексії та практичні здійснення.

Глобалізаційні процеси сьогодення актуалізують проблему аудіовізуальної комунікації, її вплив на конструювання соціальної реальності та сприйняття індивідом інформації Динамізм розвитку науки та техніки ініціює постановку питання про вплив інформатизації суспільства на культурні смисли, сформовані в певному локальному соціумі. Автор намагається з’ясувати можливості протистояння даним трансформаційним тенденціям і чи необхідно воно, а також акцентує увагу на комунікативно-інформаційному розвитку, його перспективах. У контексті розгляду проблеми аналізуються поняття «аудіовізуальна комунікація» та «екранна культура», які є основними складовими сучасної інформаційної культури та процесу інформатизації загалом.

Ключові слова: екранна культури, аудіовізуальна комунікація, інформатизація, медіапростір, комунікація, засоби масової комунікації.

Выселко И.В. Становление аудиовизуальной коммуникации: теоретические рефлексии и практические осуществления.

Глобализационные процессы настоящего актуализируют проблему аудиовизуальной коммуникации, ее влияние на конструирование социальной реальности и восприятия индивидом информации. Динамизм развития науки и техники инициирует постановку вопроса о влиянии информатизации общества на культурные смыслы, сформированные в определенном локальном социуме. Автор поднимает вопрос о возможности противостояния данным трансформационным тенденциям и необходимо ли оно, а также акцентирует внимание на коммуникативно-информационном развитии, его возможностях и перспективах. В контексте рассмотрения проблемы анализируются понятия «аудиовизуальная коммуникация» и «экранная культура», которые являются основными составляющими современной информационной культуры и процесса информатизации в целом.

Ключевые слова: экранная культуры, аудиовизуальная коммуникация, информатизация, медиапространство, коммуникация, средства массовой коммуникации.

Viselko I.V. Incipience of audiovisual communication: theoretical reflections and practical implementation.

Globalization processes in modernity actualize the problem of audio-visual communication and its impact on the construction of social reality and the perception of the individual information dynamism of science and technology. It also initiates questions about the information society due to the cultural meanings generated in a local society. The author raises the issue of possibility of conflict followed by transformational trends and whether it is necessary. The author focuses on communicative information of its abilities and perspectives. In the context of the problem, the author refers to the concept of “Audiovisual Communication” and “screen culture”, which are the main components of modern information culture and informatization process in general.

Key words: screen culture, audiovisual communication, information, media space, communication, mass communication.

БАК МИРОСЛАВ [СУПЕРЕЧНОСТІ МОДЕРНІЗАЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ]

М. Бак,

кандидат педагогічних наук, здобувач НПУ імені М.П. Драгоманова

СУПЕРЕЧНОСТІ МОДЕРНІЗАЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ

Щороку Світовий банк досліджує та публікує рейтинги якості моделі інноваційного розвитку як рівня якості державного управління (Worldwide Governance Indicators) країн світу. У його оцінках підкреслюється, що немає обов’язкової залежності між рівнем інноваційного розвитку, заможності країни та якістю державного управління. Однак саме високий рівень управління дає змогу ліпше використати наявні ресурси та претендувати на піднесення країни. Україна ввійшла в новий цикл перетворень економіки й політики в умовах, які значно ускладнилися через те, що колишні ресурси її розвитку досить обмежені. Але зберігаються істотні резерви саме в організації та управлінні [1, 8].

Отже, на порядку денному – сприйняття й адаптація найуспішніших і близьких до українських умов моделей управління. Аналізу відповідних трансформацій у контексті вітчизняних реалій і присвячено статтю.

Загальна привабливість гасла «Рух до Європи» для деяких українців інколи пояснюється переважно їхнім бажанням мати доступ до благ успішної цивілізації [2, 66].  Разом з тим саме по собі навішування на будь-яку територію ярлика «Євросоюз» проблем не розв’яже. Необхідно якісно використовувати наявні ресурси, щоб забезпечити в країні справді європейські стандарти життя. Більше того, нині не варто орієнтуватися на універсальні рецепти та прості рішення складних проблем. До того ж в умовах глобалізації часто не регіональна близькість, а саме національно-культурні особливості, за балансу економічної свободи та державного регулювання, стають визначальними чинниками. А маршрути та форми забезпечення успіху можуть бути різноманітні й самобутні.

Водночас фундаментальна специфіка методології управління суспільно-політичними процесами пов’язана нині зі зміцненням тенденцій, які докорінно трансформують соціальну реальність [3, 45].  Зміни властивостей цієї реальності інколи характеризуються аналітиками різних наукових шкіл як формування постсучасності (Постмодерну) [4, 13]. Дедалі активніше відбувається резонування різноманітних тенденцій розвитку, серед котрих (на відміну від Модерну) жодна не може претендувати на виняткове значення. Постмодерністські підходи до соціального управління взагалі не перекреслюють, а актуалізують управлінський потенціал Модерну. Але разом з цим відкривають і нові  можливості, пов’язані з активнішим використовуванням традицій і звичаїв, колективних відносин і взаємодій, неформальних комунікацій і соціальних мереж, із синтезом елементів керованості, самокерованості та некерованості. Ідеться про зміну моделей розвитку, підвищення ступеня плюралізму трансформації. Перехід до логіки й методології постмодернізму є водночас відмовою від єдності будь-якого базису розвитку. Новий діапазон соціальних ролей людини посилює вплив культури на сприймання поліфункціональності в управлінському процесі.

Коли творчий потенціал високого Модерну як мегапроекту розвитку вичерпався, спроби проводити не доганяльну, а випереджальну політику на основі лише його технологій соціального управління є неефективними, а перспективи подальшого здійснення прогресивних трансформацій почали відкриватись у нових міжнародних тенденціях. Утім Постмодерн – зовсім не контрмодерн, бо визнає розвиток і не відміняє можливостей Модерну. Але Постмодерн може зірватися до контрмодерну, передусім через якість соціального управління. Він зумовлює різноманіття (і рівність) моделей прогресу, опору на існуючі устої, а не боротьбу з ними. Єдність віри та розуму відкриває моделі нових соціальних укладів без звичних обмежень.

Специфіка сьогодення полягає в тому, що, з одного боку, потрібна творча сила Модерну. З другого – можливості класичних його варіантів підірвано. Людство перебуває в ситуації життя на межі, відчуваючи справжню пороговість існування та розвитку, знань про себе й світ. Причому для неоконсерваторів пошук ціннісних орієнтацій виявляється насамперед в апеляції до традицій як досвіду, що перевіряється історією, а також до народних звичаїв, у котрих закріплюється «позитивний» і відхиляється «негативний» сенс. Унаслідок такої спрямованості стає нагальним інтерес до національної культури, насамперед національних цінностей.

Окрім того, обмеження на загальну методологію управління накладають умови, що інколи визначаються як квазіпостмодерн. Вони фіксують стан, що характеризує соціально суперечливі регіони, де загальні риси нового устрою постають ірраціонально та неорганічно.

Ідеться, звісно, не про фінальну стадію народження нового  соціально-політичного стану, а лише про певні (хоча й вельми впливові) тенденції. Постсучасна модернізація (постмодернізація) – це комплекс інституціональних змін, що виводять суспільство за рамки індустріальних форм соціального життя. Вона нерівномірно охоплює різні світові регіони й несе вкрай різноманітну комбінацію загроз. Але під впливом глобалізації кожна країна має формувати свій варіант відповіді на цей історичний виклик, незалежно від суб’єктивного бажання й бачення ситуації. Водночас постмодернізація – це не тільки інша модель розвитку, а й інші ресурси соціального управління. Поготів, саме якість управління визначає місце країни в «табелі про ранги».

Корисно при цьому виокремити моделі модернізації залежно від послідовності її розгортання: 1) Європи, Північної Америки й Австралії; 2) Росії, Японії, Туреччини, Балканських країн, можливо, Бразилії та Аргентини; 3) колоніальних і залежних периферій Азії, Африки й більшості країн Латинської Америки [5, 98–118]. Відмінність, а також схожість національних варіантів розвитку визначається не лише якісними показниками, а характером і механізмами становлення [6, 266]. Країнам першого ешелону модернізації взагалі притаманне обмежене, довільне зародження індустріальних відносин (XIV–XIX ст.). Існувала також відносна синхронність визрівання основних формаційних передумов капіталізму – економічних, соціальних, правових, політичних і культурних. Було збережено послідовність взаємодії чинників: накопичення економічних і соціальних передумов – частково пов’язані з ними масштабні культурні зрушення (XVI–XVII ст.); на їхній основі – політичні революції (XVII–XVIII ст.), що виявилися потужним стимулом для аграрної та індустріальної революцій (XVIII–XIX ст.).

Миттєве запозичення готових моделей модернізації призвело до звуження кола осіб, на які блага політичного життя поширювалися. Так, навіть у північноамериканських Сполучених Штатах дуже повільно розширювалися межі соціальної групи, що виступала суб’єктом демократичного управління. Тож у рамках наступних ешелонів модернізації обмеженість «імітаційної» моделі демократизації стала очевидною. І, як констатує В. Іноземцев, доводиться визнати – не те, що демократія в принципі не може бути прищепленою – просто час для таких дій минув [7]. Зіштовхуючись із новими спробами «насадження» або «експорту» демократії, можна бачити, як вони дискредитують не тільки ініціаторів цього процесу, а й саму демократію. Відповідною аналогією є співвідношення ідей комунізму й реального здійснення «комуністичного експерименту» [8, 24].

Країни другого ешелону модернізації стартували пізніше: приблизно з кінця XVIII – середини XIX ст. Межі трансформації суспільства тут інші. Внутрішні передумови значно менше визрілі, ніж у першому ешелоні, деяких із них узагалі не було. Створюється якісно нова ситуація. Перед нами – інший, менш органічний тип. Класичний ланцюжок підготовки й здійснення модернізації та забезпечення управління соціально-політичними процесами порушується. На перше місце виходить чинник політичної волі, істотно зростає роль держави як рушія та гаранта розвитку. Економічна та соціальна сфери також поводяться інакше. Розвиток відразу починається з великої промисловості, майже чи зовсім оминаючи мануфактурний період. Спочатку й «відразу» з’являється те, до чого Захід ішов століттями: розвиток важкої промисловості, залізниць. Увесь цей процес «вміщується» в надзвичайно стислий період (кілька десятиліть, щонайбільше – століття). Тому в країнах другої хвилі немає часу на класичне первинне накопичення. Потрібне форсоване накопичення  коштів, фактично – їх перерозподіл, вилучення зі сфери сільського господарства, з усього суспільства (податки, жорсткіша експлуатація робітників). Звідси – трансформація системи й механізмів управління, отже, й зростання соціальної напруженості як наслідок політичного диктату, системи жорстко централізованого управління; демократія імітується (так само, як і модернізація, що, відповідно, є перепоною й для будь-яких аспектів інноваційного розвитку).

Третій ешелон має і спільні риси з другим, і істотні відмінності. По-перше, відставання від «світового центру» тут іще більше, ніж у другого. Крім того, якщо країни другого ешелону розвивалися на національній основі, то на державах третього лежить величезний відбиток колоніалізму. Нарешті, країни, що розвиваються, модернізуються в епоху глобальних проблем людства, котрі перетворюються на об’єктивне обмеження розвитку молодих держав. Водночас «запізнілий» розвиток часто вирізняє: 1) вибіркове запозичення технологічних, переважно військово-промислових, досягнень Європи в обмін на вивезення сировини; 2) одночасне посилення експлуатації свого народу добуржуазними і, певною мірою, індустріальними методами; 3) зростання централізації та бюрократизації управління. Дивні поєднання елементів прориву та відставання часто-густо відображалися в таких поняттях, як «часткова модернізація», «розкол», «хаотична модернізація» тощо.

Цей ешелон модернізації має на меті не осучаснення країни та суспільства, а здобуття переваг постсучасного стану. Безперечно, навіть посилення постмодерністських орієнтацій відбувається неоднозначно: воно диференціюється для різних професійних і демографічних груп. У цій ситуації корисними стають не так разові рішення, як формування адекватного середовища, що підтримує тенденції демократизації суспільства.

Постмодерн народжує нові ресурси самодіяльності, відкриває простір для саморозгортання нових тенденцій, ліквідовує колишні форми вирішення проблеми співвідношення соціальних норм і аномалій. Виникає характерне поєднання релігії та атеїзму, віри й безвір’я з поширенням марновірств, політичних і сакральних міфів.

Формуються умови, які деякі вчені визначають як квазіпостмодерн. У цій ситуації неупередженим аналітикам зрозуміло: в Україні немає звичних для Заходу господарсько-політичних інститутів. Відповідно до карнавальності Постмодерну, в постмодерні шати вбирають геть різні явища. Відтак, природно, є небезпека появи в пострадянських державах рис суспільства химерного типу з переважанням соціально-економічних аномалій.

Специфіка пострадянського транзитиву формує власні особливості суспільного устрою та визначає можливості ефективного соціально-політичного управління. У цій ситуації збільшуються  невизначеність, взаємопроникання фрагментів різних структур, рухомість меж, кардинально змінюється співвідношення господарських норм і аномалій. Теоретичне і практичне ігнорування цих змін, орієнтація соціального управління виключно на лінійний характер розвитку трудових відносин, спроби некритичного запозичення управлінських шаблонів, сформованих у межах модерністського світосприймання, можуть посилити тенденції дезорганізації посткомуністичного суспільного життя. Вочевидь, значно перспективнішою є розробка форм і механізмів управління, в якій враховано постмодерністський характер соціальних змін.

Для України процеси постмодернізації обтяжуються низкою обставин. По-перше, невирішеністю багатьох завдань, які за звичайних обставин долаються в межах Модерну. По-друге, наше суспільство переходить до Постмодерну як до культури посткомуністичної, коли, наприклад, Захід – посткапіталістичної. По-третє, збіглися в часі такі різноякісні процеси, як розрив із неефективними  господарськими та соціальними відносинами, рух від фрагментарної до цілісної національної економіки, інтегрування до глобальних інфраструктур.

У цій ситуації є  небезпечним недооцінювання труднощів і довготривалості перебудови, яка розпочалася в Україні. Потрібно усвідомити, що стоїть завдання не звичайної стабілізації, а всеосяжних системних інституціональних і соціокультурних перетворень. Ефективне вирішення його пов’язане з фундаментальною зміною стратегії управління на базі інтеграції закордонних управлінських інновацій та вітчизняного досвіду в конкретних умовах постсучасної України. Безперечно, Постмодерн містить украй серйозну загрозу безцільної втрати творчих сил і потенціалу нації, але може стати ренесансом багаторівневого розвитку. З’являються нові глобальні та регіональні структури. Тенденції регіоналізації можуть відкрити як додаткові механізми інтеграції, так і залучення нових продуктивних ресурсів. І без опанування постсучасних технологій соціального управління успішне будівництво мегапроекту розвитку в теперішніх умовах не можливе. До того ж постмодернізація соціального простору – це не тільки інша, нова модель розвитку, а й інші ресурси соціального управління. Запізнення з вивільненням творчих сил Постмодерну підштовхує до моделей регресивного контрмодерну з його безглуздою безконечністю, коли відчувається психологічний тиск ситуації можливого економічного та соціального хаосу, починається період депресії в суспільстві, посилюється ймовірність політичних провокацій, зростає діапазон втрачених можливостей країни.

Навпаки, постмодерністські методологічні підходи в Україні відкривають нові організаційні можливості, пов’язані з активнішим використовуванням традицій і звичаїв, колективних відносин і взаємодій, неформальних комунікацій і соціальних мереж, із синтезом елементів керованості, самокерованості та некерованості. Водночас саме  соціальне управління може розглядатися як дієвий напрям національної інтеграції, особлива форма суспільної регуляції, поєднаної із виробленням принципів і умов загальноприйнятого співіснування й розвитку [9].

Єдина, наднаціональна, нова світова економіка спричинює насамперед  ліквідацію географічних і національних кордонів економічного простору. Весь світ є реальним або потенційним клієнтом фірми, й одночасно будь-яка фірма світової економіки є реальним або потенційним конкурентом. З цих передумов бере початок стратегія управління і маркетингу: боротися за клієнта потрібно на всьому світовому ринковому просторі й з орієнтацією на цей же простір варто будувати стратегію конкуренції. Це приводить до небаченого в історії розширення можливостей досягнення успіху, з одного боку, і збільшення ризику – з іншого. Прикладом може бути компанія Amazon.com, що протягом лише останніх двох років зі свого офісу в Сіетлі продала книги майже двом мільйонам людей із 160 країн.

Тому створення умов розвитку та повнішого використання соціально-політичного потенціалу України потребує якісної трансформації системи соціального управління, зокрема шляхом урахування постмодерністської методології та передових надбань європейської цивілізації.

Марно намагатися жорстко й детально сконструювати «рух до Постмодерну». Ілюзії, що під час правильного прямування за добре прорахованим планом реформ можливо легко, безпроблемно й з правильно обчислювальними в усіх дрібницях результатами перейти до нового стану суспільства, є небезпечними. Ніяк не можна відкидати різноманітність варіантів розвитку.

Нівелювання географічного і національного чинників нині проявляється в збільшенні радіусу впливу окремих людей та неурядових організацій. У світі створюється велика кількість віртуальних коаліцій, в яких об’єднуються однодумці з метою надання допомоги одне одному в обміні інформацією, розробленні та впровадженні своїх стратегій.

Аналіз таких явищ і тенденцій дає підстави стверджувати, що інфосередовище та Інтернет формують якісно нове глобальне громадянське суспільство. Це – об’єднання людей, які живуть і мислять поза національними, адміністративними і географічними кордонами. Особливо ефективним засобом розвитку таких тенденцій є використання цифрового простору для тиску міжнародної громадськості на уряди з метою прийняття відповідних політичних рішень.

В оцінюваннях взаємовпливу моделі «інноваційного модернізаційного розвитку» і держави домінує думка, що Інтернет не замінив ні національну державу на її центральній позиції у світовій політиці, ні класичну політику влади. Однак він зміцнив існуючі обмеження національної дієздатності й сприяє створенню глобального громадянського суспільства [10, 65]. І перше, і друге в перспективі зачіпають позиції та поведінку національної держави, але не зникнуть, а тільки зміняться. Поряд із системою територіальних держав створюється мережа відносин, у якій уряди, міжнародні та неурядові організації, суб’єкти економіки й окремі індивіди співіснують, сперечаються і співпрацюють.

Таку позицію можна прийняти лише з певними застереженнями. Потреба в національній державі залишиться тільки в сфері культурно-історичних інтересів і правових відносин. Регулююча роль держави у сфері економіки стане непотрібною, тому що вона поступово переходитиме до транснаціональних компаній і великих господарюючих суб’єктів, які діють на мікроекономічному рівні. Рамки економічної діяльності держави обмежуватимуться умовами Світової організації торгівлі і податковим законодавством. Навіть соціальні функції набудуть глобального характеру. Так складається історично.

Знання як фактор виробництва сприяють виникненню нових форм суспільності, бізнесу, політики та освіти, що перебувають у постійній взаємодії як суб’єкти соціуму і ринку в реальному часі. Збирання інформації, вивчення й адаптація до змінного середовища відбуваються безпрецедентно швидко. Країни, компанії, які зуміли пристосуватися до нової культури співробітництва з клієнтами і партнерами з бізнесу, стають або лишаються лідерами. Вони виробляють імідж постійних змін, прагнуть до безперервного реконструювання своїх процесів і модернізації продуктів.

Нова роль знань вимагає створення такого світового суспільно-економічного та політичного порядку, за якого можна буде забезпечувати оптимальне й рівномірне зростання світової економіки, вирівнювати рівні розвитку різних країн та регіонів і забезпечувати справедливу систему розподілу і перерозподілу світового продукту.

Певною мірою новий світовий суспільно-економічний та політичний порядок уже створюється. Він представлений такими органами, як ООН, Світовий банк реконструкції та розвитку, Міжнародний валютний фонд, СОТ, Європейський парламент та інші, але ще не має чіткої логічно завершеної структури. Відсутня також система ієрархічної підпорядкованості національних, регіональних і загальнонаціональних органів.

Дослідники глобалізації та моделі «інноваційного модернізаційного розвитку»часто цитують припущення німецького соціолога Гельмута Шельскі, висловлене ним ще у 50-х роках XX століття: внаслідок застосування електронних обчислювальних машин виникне проблема тоталітарної держави. Ця думка обгрунтовувалася тим, що адміністративна машина буде вимагати безумовної слухняності в умовах досконалого і прогнозованого планування. Нині реальнішими здаються висловлювання іншого роду. «Незважаючи на всі прогнози, …ми, мабуть, переживаємо, швидше за все, кінець панування таких великих інституцій, як держава, церква й армія» [11, 32].

Відмирання національної держави в її сучасному значенні, як це не дивно може здатися на перший погляд, найбільш вигідно країнам, які розвиваються. У моделі «інноваційного модернізаційного розвитку» їх народи одержують безпосередній доступ до знань і можливість реалізувати себе незалежно від ступеня успішності політики, розробленої і проведеної власним урядом. Саме тому країни, що розвиваються, повинні бути більше зацікавлені в новому суспільно-економічному порядку, ніж розвинені, і відповідно виявляти більше ініціативи.

Отже, щоб забезпечити прогрес Україні, потрібно брати у розвинених країн і, передусім, у країн Європи, саме принципи суспільної організації, а не намагатися скопіювати окремі інституції соціально-політичного чи економічного життя. Втім, постмодернізація соціальних відносин орієнтує на відхід від культури агресії та монологу, насильної соціалізації і стандартизації особистості, на подолання напруженості між учасниками процесу виробництва, на забезпечення механізму консолідації та розв’язання конфліктів.

Щоб оптимізувати соціально-політичне управління, нашій державі потрібно рухатися не тільки від соціально-ієрархічної організації суспільних відносин до економічної, а й за її допомогою – до соціокультурної і, зрештою, – до моделі «інноваційного модернізаційного розвитку». Отже, потрібна не просто чергова реформа управління, а глибокі суспільні зміни, які слід і можливо регулювати. Звідси й тісний зв’язок суспільно-економічних, політичних та громадянських перетворень із впровадженням європейських принципів організації, демократизацією та зростанням творчої активності. Адже без гласності й широкої самодіяльності неможливо впоратися з бюрократичними «наростами». І хоч це надто болюче протистояння, пов’язане з масовими труднощами та загостренням низки проблем, сам факт демократизації суспільства, соціально-політичної сфери, усього суспільного життя є підставою для оптимізму.

ЛІТЕРАТУРА

1. Double S. Transforming Work in Postsocialist and Postindustrial Societies / Ed. by B. Silverman, R. Vogt, M. Yanowitch. – N.Y., L.: M.E.Sharpe, Inc., 1993. – 217 p.

2. Український соціум: інтеграція інтелектуального потенціалу / За ред. В.К. Врублевського – К.: Інститут соціології НАНУ, 2005. – 396 с.

3. Сартр Ж.-П. Проблемы метода.– М.: Прогресс, 1993. – 240 с.

4. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна. – М.: Ин-т экспериментальной социологии. – СПб.: Алетейя, 1998. – 160 с.

5. Шедяков В. Е. Менеджмент пеpсонала в условиях пеpеходного пеpиода // Соболев В. М., Шедяков В. Е. Менеджмент в области инвестиций и пеpсонала: особенности в пеpеходной экономике. – Х.: Бизнес Инфоpм, 1996. – С. 81–173. – Рец.: Бизнес Инфоpм. – 1996. – № 14. – С. 55.

6. Парсонс Т. Система современных обществ. – М.: Аспект Пресс, 1998. –270 с.

7. Иноземцев В.Л. Бремя белого человека. Далёкое прошлое может стать нашим близким будущим [Текст] / В.Л. Иноземцев // «Независимая газета». – № 517. – 25.11.2007.

8. Джохадзе И.Д. Демократия после Модерна. – М.: Праксис, 2006. – 112 с.

9. Кравченко С. А.  Социология модерна и постмодерна в динамически меняющемся мире. – М.: МГИМО-Университет, 2007. – 264 с.

10. Sintschenko V.V. Weltgesellschaft: postimperialismus und die aufteilung der welt //Aktualne problemy nowoczesnych nauk. – 2013. – Volume 15. Historia. Politołogija. S. 63–71.

11. Gilbert N. The Enabling State: Modern Welfare Capitalism. – Hew York:W.W. Norton & Company, 2011. – 241 р.

Бак М. Суперечності модернізаційно-інноваційного процесу в Україні.

Європейський вибір України – свідоме обрання суспільством певного вектора розвитку, який  передбачає не лише політичну, але й економічну і цивілізаційну інтеграцію в європейський простір. Україна природним чином здавна належить до європейської спільноти. Автор звертає увагу на фактор виробництва, як знання, яке призведе до нових форм взаємодії між суб’єктами соціуму. Роль знання прискорить виникнення нового порядку, як суспільно-політичного так і політичного, забезпечить систему перерозподілу та розподілу світового продукту. Тож ідеться про наповнення наявного стану речей конкретним та продуктивним змістом. Тому стратегічною метою держави є її перетворення на постіндустріальну країну, здатну забезпечити середньоєвропейські стандарти життя. З такого погляду в статті особлива увага звертається на сприйняття й адаптацію найбільш успішних і близьких до українських умов моделей управління економічним, соціальним і політичним поступом держави.

Ключові слова: модернізація, моделі модернізації, інноваційний розвиток, управління.

Бак М. Противоречия модернизационно-инновационного процесса в Украине.

Европейский выбор Украины – сознательное избрание обществом определенного вектора развития, который предполагает не только политическую, но и экономическую и цивилизационную интеграцию в европейское пространство. Украина естественным образом издавна принадлежит к европейскому сообществу. Автор обращает внимание на фактор производства, как знания, которое приведет к новым формам взаимодействия между субъектами социума. Роль знания ускорит возникновение нового порядка, как общественно-политического так и политического, обеспечит систему перераспределения и распределения мирового продукта. Поэтому речь идет о наполнении существующего положения вещей конкретным и продуктивным содержанием. Стратегической целью государства является ее превращение в постиндустриальную страну, способную обеспечить среднеевропейские стандарты жизни. В этом смысле в статье особое внимание обращается на восприятие и адаптацию наиболее успешных и близких к украинским условиям моделей управления экономическим, социальным и политическим движением государства.

Ключевые слова: модернизация, модели модернизации, инновационное развитие, управление.

Bak M. Contradictions of modernization-innovative process in Ukraine.

Ukraine’s European choice is a conscientious society’s choice of a certain vector of development which stipulates for not only political but also economical and civilization integration into European space. Ukraine naturally belongs to European community. Attention was paid to the factor of production as a knowledge that will lead to new forms of interaction between subjects of socium. Role of knowledge will accelerate development of the new order both public-political and political, it will also ensure a system of redistribution and distribution of the world product. Thus the point is in filling the present state of things with specific and productive meaning. Thus a strategic goal of a state is its transformation into postindustrial country able to ensure common European standards of life. In a view of this a special attention in the paper was drawn to perception and adaptation of the most successful and close to Ukrainian conditions models of managing economical, social and political tread of the state.

Key words: modernization, models of modernization, innovative development, management.

МАКАРЕНКО Б. Г. [ТРАНСФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО: ПОШУК ОСНОВНИХ МОДЕЛЕЙ РОЗВИТКУ]

Богдан Макаренко,

кандидат політичних наук,

здобувач НПУ імені М.П. Драгоманова

ТРАНСФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО: ПОШУК ОСНОВНИХ МОДЕЛЕЙ РОЗВИТКУ

Відмітною особливістю XX ст. є те, що воно виявилося однією з найбільших віх у зміні типів соціально-економічного розвитку. Це було століття, яке ознаменувало вищий ступінь індустріального етапу зі всіма його значними досягненнями і неминучими втратами. Сталь, нафта й електроенергія стали надійними чинниками потужності держав і континентів. Продукти промислової переробки й організація їх масового виробництва – кораблі, автомобілі, нафтопроводи, потік товарів масового попиту (житло, телевізори, одяг, продукти харчування) – наповнили ринок. З початком науково-технічної революції було створено не тільки ядерну зброю, але й найпотужніші реактори з виробництва електроенергії, кораблі з атомними двигунами. Розпочалося освоєння космосу. Відповідь на перший запуск космічного супутника – могутній розвиток науки і техніки, політ космонавтів на Місяць, прорив до нових технологій.

На жаль, Радянський Союз не зробив необхідних висновків. Система господарювання, що склалася в ньому, застигла і почала крок за кроком поступатися своїми лідирувальними позиціями. Під час застою було упущено комп’ютерну революцію, політику ресурсозбереження, що охопила майже весь світ, і «зелену революцію». Наслідки індустріальної епохи різко ускладнили екологічну ситуацію в світі, призвівши до виснаження багатьох ресурсів, масового вирубування лісів, до того, що озера і річки перетворилися на відстійники для промислового сміття.

Лідери Римського клубу порушили проблему обмеження зростання виробництва, переходу до його якісно нового типу Народилася концепція економічного зростання, проголошена в 1992 р. на конференції в Ріо-де-Жанейро. Щоправда, вона, на жаль, є вельми далекою від практичної реалізації. Поступово почався перехід до якісно нового етапу соціально-економічного розвитку, який дістав різні назви, але в принципі може бути позначений поняттям «постіндустріальна епоха». Цій темі присвячена величезна кількість робіт як західних, так і вітчизняних учених. Відбулася  ще одна фундаментальна зміна в економіці XX–ХХІ століть, яку поки серйозно не осмислено. Задовго до початку нинішнього століття, почалися і за інерцією продовжуються суперечки про абсолютні переваги приватної чи суспільної власності. І мало хто звернув увагу на те, що історія в своєму розвитку зняла це питання, а відтак і початковий пункт розчленовування суспільства на формації за ознакою визначальної ролі однієї з форм власності.

Старіший і більш розвинутий, свого роду класичний, варіант сучасного суспільно-економічного, політико-правового і соціально-культурного розвитку – це західне ринкове суспільство. Воно найбільше пом’якшило і комфортабельно обставило свій присмерк. Прилавки магазинів, що ломляться від товарів, високий матеріальний добробут значної частини населення в західних метрополіях приховують від очей убогість і голод в іншій частині світу (де-небудь в Африці, Азії, Східній Європі або Латинській Америці). Але і в самому центрі вже невблаганно цокає годинниковий механізм соціально-політичної, економічної та екологічної міни сповільненої дії, нагадуючи про те, що вмирання теж може бути пишним і рясним.

Ринковий виробник не знає, чи знайде попит його товар. Звичайно, він припускає, прогнозує, але при цьому ризикує. Апологети ринкової економіки вбачають саме в цьому її перевагу. Мовляв, ризик примушує господарювати ефективніше, раціонально, прибутково, породжуючи нові товари і послуги. Відтак західний ринок породив достаток, а змучений дефіцитами «радянський» споживач наївно повірив, що ринок – ідеальний механізм для задоволення його потреб. І при цьому забув про те, що на багато з цих потреб ринковому виробникові, по суті, наплювати. Адже ринок задовольняє лише потреби тих людей, що є платоспроможними. А такими є далеко не всі – в цьому колишні радянські громадяни вже змогли переконатися. «Голодна дитина в Африці має потребу в хлібі, але не володіє попитом на хліб» [1, 16]. Індійський, китайський або африканський селянин, який живе напівнатуральним господарством, мешканець убогих кварталів в Азії або Латинській Америці, що перебивається випадковими заробітками або милостинею, український працівник, що місяцями не одержує зарплату, – усі вони майже не мають справи з живими грошима, перебуваючи на далекій периферії ринкової системи або будучи навіть повністю викинутим із неї. Їхні потреби ринкові виробники практично не беруть до уваги. Половина або навіть велика частина населення земної кулі, особливо в економічно слаборозвинених регіонах, є бідними.

«У сучасному світі зацікавленість в економічному зростанні (плодами якого користується меншість) більша, ніж зацікавленість у тому, щоб забезпечити усіх людей усім необхідним. Якщо, як вважають, 20% населення, що працює за наймом, буде досить для світового капіталізму, то виникає питання, який же інтерес матимуть останні 80% у збереженні світового капіталізму, якщо вони не матимуть ніяких життєвих і соціальних гарантій» – запитує у редакційній статті німецький журнал «Schwarzer Faden» [2, 2]. Але й з тими, хто має можливість платити, не все просто. Якщо задовольняти той або інший запит споживача ринковому підприємцеві не вигідно, він обере інший шлях: постарається переконати покупця, що йому потрібен саме той товар, який він, виробник, виготовляє. Якщо потреби немає – її треба створити. Це й називається маркетингом. «Насправді корпорації не задовольняють попит, а створюють його» [3, 233]. Досліджуючи доходи, види діяльності, способи розваг, нарешті психологічні особливості тієї або іншої категорії споживачів, корпорації викидають на ринок товари, які споживі певної категорії, можливо, захочуть придбати. Беруть до уваги все, починаючи від реальних потреб людей у тому або іншому предметі і закінчуючи тонкою грою на слабкостях людини, на її амбіціях. На неї безперервно обрушується свого роду потік спокус, часто найнижчого штибу, і цим спокусам буває дуже важко протистояти. Уся ця якнайтонша маніпулятивна «кухня» доповнюється могутньою психологічною обробкою-рекламою, що часто впливає вже на підсвідомість людини.

Результати виявилися жахливими. Цілий світ штучних потреб все більше і більше витісняє справжні реальні потреби людини. Виробник маніпулює бажаннями людей, усе більше спонукаючи їх до придбання не таких вже й потрібних, а то й просто непотрібних їм речей. І виробництво таких речей зростає неухильно, з року в рік. «Виробництво заради виробництва» пришвидшує «споживання заради споживання». Виготовляється набагато більше товарів, ніж суспільство у змозі спожити. «Ну і що ж тут жахливого?» – може запитати інший громадянин, якому і в наші важкі дні, незважаючи ні на що, доступні всі радощі ринкового споживання. Жахливо те, відповімо ми, що для виробництва усієї цієї купи товарів витрачається більше сировини, енергії і людських сил, ніж це є необхідним і допустимим. Росте не тільки гора благ і послуг – ростуть і купи відходів, купи сміття. Ринкове суспільство виявляється насправді марнотратним і руйнівним. Економічна раціональність ринку обертається екологічною нераціональністю. Змія пожирає власний хвіст. Ринок «диктує…нещадну вимогу «рости або умри», – пише сучасний американський дослідник Мюррей Букчин [4, 33]. А французький учений Андре Горц підсумовує: породжуваний ринком «розрив рішень про виробництво і споживання пробуджує на всіх рівнях тенденцію до максимального зростання» [5, 36]. Але це означає саме послідовне, наполегливе, комфортабельне (для декого) сповзання в соціально-економічну та екологічну прірву.

Та яким би уразливим не був західний варіант індустріалізму, він опинився все ж таки сильнішим за свого східного конкурента – так званого реального соціалізму. Правителі та апологети останньої моделі вибрали як свою ідейну зброю теорію про «дві системи». Вони оголосили своє суспільство альтернативою «західному капіталізму», докорінним чином відмінною від нього, яка веде з ним непримиренну боротьбу. Вони гордо і самовпевнено запевняли, ніби їхній «соціалізм» постане переможцем у цій довгій війні (іноді «холодної», а часто й «гарячої») і запанує не тільки політично, але й економічно. Надії ці виявилися таким же нездійсненним міфом, як і сама теза про «дві системи, що протистоять одна одній».

Ніяких двох систем не було в реальності. Існували два різновиди однієї і тієї ж системи – капіталістичного індустріалізму. І принципово вони не відрізнялися одна від одної. Бюрократичне централістське керівництво в суспільствах так званого «реального соціалізму» зовсім не усунуло обмінного, товарного характеру виробництва. Розрив між виробниками і споживачами зберігався, але обмін почав здійснюватися не приватними особами, а державою за допомогою визначених нею монопольних цін. Як і в умовах ринкової економіки, людина не мала можливості визначати, як їй слід жити, працювати і розпоряджатися своїм вільним часом.

А. Горц у «Критиці економічного розуму» вирізняв дві форми несвободи людини, два різновиди становища, за якого її воля скута, а власна діяльність і все життя суспільства вислизають з-під її свідомого контролю [6,  55–57]. Перша форма виникає з численності неузгоджених егоїстичних дій індивідів. Саме так відбувається за ринкової економіки. «Їхні дії набувають якоїсь пов’язаності у вигляді зовнішнього вектора, що встановлюється в ході ринкових процесів, але ця пов’язаність – результат випадку. Він, як і в термодинаміці, грунтується на суто статистичних законах і не має ні сенсу, ні мети» [7, 65–66]. Підсумок не відповідає завданням, які ставлять перед собою учасники процесу, їхнє життя підпорядковане зовнішнім, чужим їм «закономірностям». Це й народжує руйнівність, безрозсудність ринкового суспільства, штовхає його до соціальної, економічної та екологічної катастрофи.

Але є інша форма несвободи, інший тип відчуження. Це – підпорядкування людей могутній організаційній структурі, що спонукає їх чинити дії, сенс і мету яких вони не усвідомлюють. Окремі індивіди всі так само відірвані один від одного, не осягають, не бачать і не контролюють цілого. За них вирішує всемогутній механізм, який припускає, ніби він знає все. Таким механізмом є держава та її бюрократія, а знаряддям їх стає централізоване планування згори. Отже, в суспільствах «реального соціалізму», як і в «класичному» західному капіталізмі, життя не підпорядковувалося вільній узгодженій волі людей, але визначальні функції передавалися не зовнішнім щодо індивідів законам ринку, а правлячій бюрократії. Водночас бюрократія, подібно до приватних або колективних капіталістів прагнула до тотального панування, для чого їй було необхідне все те саме безмежне індустріальне зростання та експансія ззовні. Економіка так само торжествувала над соціальною, духовною та екологічною гармонією і над свободою людської особистості. Більш того, свавілля бюрократичного управління, байдужість чиновників до потреб природи, людей, взагалі до всіх сфер, які не приносять бюрократії безпосереднього розширення її влади і могутності, породжували постійні економічні диспропорції і дефіцити.

«Історичною місією» російського більшовизму стало створення за допомогою держави гігантських, орієнтованих, в основному, на військові цілі заводів, де працівники перебували під важким експлуататорським пресом і під жорстоким контролем державної бюрократії, яка привласнювала собі всі результати їхньої праці. Так під гаслами соціалізму і комунізму створювалася основа індустріального капіталізму з величезними арміями найманих рабів. Коли під час першої світової війни Німеччина запровадила у себе «примусове господарство» майже в усіх галузях промисловості, німецька держава встановлювала тверді ціни, відбирала весь продукт, нормувала не тільки розподіл промислової сировини, але й безпосереднє споживання людей шляхом карток і пайків. Держава глибоко вторглася у сферу приватних інтересів, замінивши ринок централізованим обміном між галузями економіки, сприяло створенню величезних промислових монополій. Була відмінена вільна торгівля і введена примусова трудова повинність. Ленін у 1917 році охарактеризував цю систему як «військово-державний монополістичний капіталізм» і назвав її «військовою каторгою для робітників». Разом з тим він стверджував, що державно-монополістичний капіталізм повністю забезпечує матеріальну підготовку соціалізму і між державно-монополістичним капіталізмом та соціалізмом «ніяких проміжних ступенів не немає» (див. статті Леніна «Загрожуюча катастрофа і як з нею боротися» і чи «Утримають більшовики державну владу?»). Потрібно тільки поставити замість держави капіталістичної державу робітничу. Виходила дивовижна річ: виявляється для переходу до соціалізму на «військовій каторзі для робітників» була потрібна лише зміна уряду і зміна структури держапарату!

«Ми відстали від передових країн на 50–100 років. Ми повинні пробігти цю відстань у десять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть», – не допускаючи заперечень, проголошував Сталін на початку 1930-х років [8, 39]. Особлива швидкість і жорстокість індустріалізації 1930-х років, y ході якої було знищено мільйони людей, пояснювалася, за словами німецького дослідника Роберта Курца, тим, що «в неї, неймовірно коротку за часом, уклалася епоха капіталістичного розвитку (Заходу) довжиною y дві сотні років: меркантилізм і Французька революція, процес індустріалізації та імперіалістична військова економіка, злиті разом» [9, 57–58]. Опинившись при владі у величезній країні, правляча партійно-господарська номенклатура, по суті, опинилася у тому ж становищі, що й царський режим. Вона не менше його прагнула до імперської, державної політики, але матеріальна база для такого курсу лишалася, як і раніше надзвичайно вузькою. Для цього знадобилися б широкомасштабна модернізація країни, створення могутньої сучасної важкої і військової промисловості. З цим власті пов’язували не тільки вирішення внутрішніх проблем, але й незалежність та могутність держави, а отже, стабільність панування і привілеїв правлячого прошарку. Партійно-державна бюрократія розраховувала на те, що, «спираючись на націоналізацію землі, промисловості, транспорту, банків, торгівлі, проводячи суворий режим економії, можна буде накопичити достатні засоби, необхідні для відновлення і розвитку важкої індустрії» [10, 176], змусивши трудящих туго затягнути пояси. Мова йшла, по суті, про специфічний державний капіталізм, за якого держава бюрократії діяла більш менш, як сукупний капіталіст, як величезна роздута капіталістична фабрика. Ця гігантська корпорація під назвою СРСР була інтегрована у світову економіку. Вона продавала за кордон сировину: у 1930-ті роки – золото, яке видобувалося головним чином системою концтаборів, і хліб, вимолочений з села за допомогою колективізації, а пізніше – нафту, газ, ліс, золото, алмази тощо. Кошти, отримані від експорту, використовувалися як для здійснення індустріалізації (так, тільки за німецько-радянськими торговими угодами, які діяли з 1931 по 1936 роки, було отримано значну частину верстатів для будівництва радянських заводів в обмін на хліб і золото), так і для підтримування внутрішньої стабільності режиму.

Протягом одного десятиліття СРСР перетворився з переважно аграрної країни в індустріальну наддержаву світового значення. Для того, щоб швидко здійснити таку грандіозну структурну перебудову народного господарства, був потрібен не менш грандіозний насильницький злам свідомості людей, яким відтепер належало жити в нових умовах. Потрібно було так само пригнічувати у зародку будь-які спроби опору.  Застосовуючи індустріальну капіталістичну технологію, державна бюрократія країн «реального соціалізму» перейняла й індустріалістську капіталістичну систему продуктивних сил з її крайнім соціальним і технічним розподілом праці, з повним підпорядкуванням людини технологічному процесу виробництва, загальну систему найманого рабства, раціоналізацію політичної структури суспільства і, нарешті, капіталістичну модель споживання, базовану на накопиченні матеріальних цінностей і прагненні до збагачення.

Але саме тут її і підстеріг фатум. Спочатку спроба розвивати індустріально-капіталістичне виробництво краще капіталістів і без капіталістів вдавалася завдяки гігантській концентрації і централізації сил (у руках держави). Ці переваги довго допомагали бюрократії у боротьбі з її зарубіжними конкурентами. Але поступово вона почала поступатись, не справляючись з системою виробничого і суспільного життя, яке дедалі ускладнювалося. Радянська індустріальна модель дозволяла успішно здійснювати деякі сучасні виробничі проекти (передусім – у військовій сфері) завдяки величезній концентрації зусиль усієї економіки країни. Але при цьому бюрократична машина держави була вкрай неповороткою. Вимушена контролювати все і вся у величезній країні, вона не могла забезпечити гнучке динамічне реагування на зміни, що відбуваються в світі. В умовах глобальної технологічної революції радянське технологічне відставання стало фатальним, у тому числі і в такій надважливій для будь-якої великої імперіалістичної держави сфері, як військова техніка. СРСР програв технологічне і військове змагання із західним капіталізмом.

Крім того, саме в «оборонці» концентрувалися найкращі, найбільш професійні кадри працівників і фахівців. На неї працювала і колосальна частина «мирної» промисловості: одні видобували руду, інші плавили сталь, треті робили з цієї сталі танки, а танки стояли десь у Східній Європі. Але, оскільки завойовна політика, що має на меті пограбування чужих територій, у ядерну епоху стала неможливою, радянський ВПК працював практично вхолосту, тринькаючи ресурси країни і не даючи їй навзамін нічого цінного. Існування радянської економіки, яка виробляла мало цінних, потрібних населенню товарів (сільське господарство було в основному зруйновано, а про радянську легку промисловість з її «знаками якості» взагалі важко говорити серйозно), забезпечувалося за рахунок експорту нафти і газу, а також деяких інших видів сировини. Саме завдяки експортно-імпортним операціям і вдавалося підтримувати більш-менш стерпний рівень життя населення в СРСР. Та зниження цін на нафту в 1980-ті роки призвело до краху радянської економіки.

Радянський державний капіталізм врешті-решт опинився в лещатах якнайглибшої кризи. Диспропорції і дефіцити примножувалися, ставши постійним кошмаром «тришкиного каптана». Дали збій старі стимули: не можна нескінченно управляти батогом, а на пряник вже не вистачало ресурсів. Зрештою, егоїстичні і споживчі домагання роздерли на частини колись монолітну твердиню правлячої бюрократії, і справа закінчилася переділом імперського пирога між різними регіональними угрупованнями бюрократії. Цей процес, який має свою власну логіку, триває і в наші дні.

З крахом «реального соціалізму» зруйнувався й міф про «дві системи». З’ясувалося, що диктатура і представницька демократія, надцентралізована тоталітарна економіка і вільний ринок з вражаючою швидкістю адаптуються до умов, що змінилися, і переходять одна в одну. При цьому колишні партійні бонзи на очах перетворюються на демократичних політиків – твердих прихильників парламентських свобод і laissez faire, а колишні радянські господарники – у новоспечених Ротшильдів і Рокфелерів. Озираючись назад після десятиліть божевільної боротьби за гегемонію у світі, ми тепер ясно бачимо: ніякого протистояння двох альтернативних одна одній систем не було. Були лише два шляхи гарячкового розвитку капіталістичного індустріалізму, кожен із яких був оборотним боком, тінню іншого. Недивлячись на відмінності в умовах власності (державної або приватної) і конкуренції (керованої або ринкової), обидва призвели в принципі до одного і того самого – до катастрофічних наслідків у соціальній сфері та екології і до руйнування людської особистості. Насильство над Землею і людьми торжествувало і на Сході, і на Заході. Різними шляхами підійшли ці різновиди індустріалізму до порогу катастрофи. Але в підсумку обидва опинилися над одним і тим самим проваллям.

Але наявні тенденції втілюються в реальність значно швидше, ніж їх встигають усвідомити, як ідеологи, так і критики неоліберальної глобалізації. А процеси, які ще кілька років тому здавалися неможливими, набирають усе більшого розмаху. «Стає реальністю практично повсюдна відмова від інтеграції світової економіки», – пише журнал «Економіст». І хоча в даній статті мовиться, про те, що корпорації продовжують вірити в ефективність глобальної мережі постачальників, автор додає: «Як і у будь-якому ланцюгу, його сила визначається найслабкішою ланкою. По-справжньому небезпечна ситуація настане тоді, коли компанії вирішать, що подібна система постачань вже віджила своє» [11].

Сучасна логіка (та й алогічність) суспільного розвитку зумовлюють «актуальність пошуків альтернативних щодо… традиційного підходу способів з’ясування соціально-номологічної проблематики» [12, 430]. Перехід до багатополярного устрою світу вимагає якісно нового погляду на світ. Мова йде про відмову від поділу цивілізацій на вищі й нижчі, передові і відсталі, про визнання самодостатності кожної з них, зі своїм типом культури, своєю системою цінностей, етичних ідеалів, розумінням особистого і сімейного щастя. У багатополярної структури, яка формується, поки що немає чітких меж. Вона може мати як первинні, базові елементи, так і свої підсистеми. Сюди можуть увійти США, включаючи тією чи іншою мірою інші американські країни, Європа, у вузькому або широкому розумінні, включаючи «Велику Європу», Китай і Японію з різною конфігурацією їхніх сфер, Індію, що набирає світової ваги, ісламський світ, а також інші регіони. Росія з багатьма традиційно пов’язаними з нею країнами може або опинитися в рамках «Великої Європи», або сформувати за певних умов свій відносно самостійний центр багатополюсного світу. Є й інші варіанти розкладу сил в новому світовому порядку.

У всіх країнах, або принаймні в більшості з них, склалася багатоукладна економіка. Найбільшими власниками сьогодні є пенсійні і страхові компанії, які не потрапляють в жодну з названих форм власності. У США найбільш ефективними (у відповідних секторах) постають компанії, базовані на володінні трудовим колективом акціями певної компанії (система ESOP). Змито відмінності між спільним і приватним капіталом у найбільших транснаціональних корпораціях. Розвиваються муніципальні і кооперативні організації. Складно переплітаються державні підприємства зі заготівлі сировини і тисячі дрібних, часто сімейних, виробників кінцевої продукції. Держава безпосередньо або через орендні відносини регулює сферу інфраструктури. У бюджеті провідних країн акумулюється близько половини вироблюваного валового внутрішнього продукту. Подібні приклади можна наводити безконечно. А головне полягає в тому, що двигуном прогресу, могутнім прискорювачем розвитку продуктивних сил і підвищення їх ефективності є не самі по собі форми власності, а економічний, або господарський, механізм їх використання для добробуту усього (або, навпаки, лише частки-меншості) суспільства (чи суспільств, якщо брати світовий рівень). Саме він розвиває свободу, дає стимули до заповзятливості, народжує ризики, створює соціальні альтернативи розвитку, надає забарвлення «суспільне/антисуспільне» формі власності та соціально-економічній політиці.

Від цієї обставини залежить успіх світу в XXI сторіччі. Промислові можливості цивілізації стабільного і розвиненого типу визначаються передусім рівнем її технологічного розвитку. Проте жоден з нині наявних економічних механізмів не наближає нас до моделі цілісного загальносвітового економічного поступу без системної дилеми «експлуатуючі–експлуатовані» на рівні міжсуспільних/міждержавних відносин. Основоположний і неусувний недолік економічного планування «радянського типу» полягає в тому, що система регулювання не має автоматичного характеру і вимагає для свого функціонування відвернення від виробництва значних ресурсів. Тобто навіть у тому випадку, коли ця система працює, коефіцієнт корисної дії економіки становить менше одиниці. Альтернативна модель «вільного ринку» має, принаймні, ту перевагу, що є системою, яка авторегулюється. Втім – лише в певному інтервалі початкових умов, досить вузькому. Проте і в «експлуатаційних межах» робота ринкового механізму лишає бажати кращого. Адже регулювання відбувається через циклічні кризи, а це призводить до «псування ресурсів» і зниження ККД. Крім того, «робота» ринку має гомеостатичний характер, тобто – вона перешкоджає будь-якій різкій зміні економічного стану і тим самим накладає обмеження на темпи зростання. Нарешті, платою за функціонування ринкової економіки є тоталітарна влада грошей. Можна сперечатися про те, краще це, ніж тоталітарна влада Партії (неминуча за планового господарювання), або гірше. Але краще не вибирати менше з двох зол. Вимоги до економічної моделі даного типу достатньо очевидні:

1. Високий коефіцієнт корисної дії (який визначається через відношення соціально корисної праці до загальної витраченої праці).

2. Авторегулювальний характер економічного механізму, що забезпечує статичний гомеостаз (баланс попиту/пропозиції) без втручання ззовні.

3. Автокаталітичний характер економічного механізму, що забезпечує динамічний гомеостаз (тобто економічний розвиток) без втручання ззовні. Принципова можливість підтримувати «вертикальний економічний прогрес» – здатність економіки до достатньо довготривалого піднесення з тангенсом кута нахилу, більшим від одиниці (подвоєння за рік сукупного суспільного продукту).

4. Теоретична можливість перейти до насичувальної високотехнологічної «Hi-tech» економіки світового рівня, яка автоматично задовольняє потреби мірою їх появи.

Отже, зростаюча відповідальність, яка навіть неспівмірна з минулим періодом суспільного розвитку, лежить на керівниках держав, міжнародних організацій, діячах культури, здатних вирватися з тісних рамок національного егоїзму і запропонувати прийнятні планетарні рішення. Тільки своєчасна і узгоджена дія величезної кількості сил, що само по собі достатньо важко, спроможна відкрити дорогу оптимістичному сценарію. Уся решта варіантів буде істотно гірша, а в ряді випадків – і трагічна. Майбутнє нового планетарного порядку зовсім не безальтернативне. Багато що залежить від спроб використовувати сприятливі шанси, стримувати агресивні прагнення і спрямування, захистити глобальне світове суспільство від впливу вельми небезпечних технологічних і інформаційних чинників, від посилення погроз навколишньому середовищу та надексплуатаційних прагнень.

ЛІТЕРАТУРА

1. Kurz R. Kollaps der Modernisierung: vom Zusammenbruch des Kasernensozialismus zur Krise der Weltökonomie. – Frankfurt am Main: Eichborn, 2001. – 288 S.

2. Schwarzer Faden, 2009. – № 2.

3. Kurz R. Kollaps der Modernisierung: vom Zusammenbruch des Kasernensozialismus zur Krise der Weltökonomie. – Frankfurt am Main: Eichborn, 2001. – 288 S.

4. Bookchin М. Hierarchie und Herrschaft. Berlin:Kramer, 1981. – 175 S.

5. Gоrz A. Wege ins Paradies.Thesen zur Krise, Automation und Zukunft der Arbeit Berlin:Rotbuch Verlag, 2006. – 157 S.

6. Gorz A. Kritik der ökonomischen Vernunft. Sinnfragen am Ende der Arbeitsgesellschaft. – Hamburg: Rotbuch Verlag 2004. – 388 S.

7. Gorz A. Kritik der ökonomischen Vernunft. Sinnfragen am Ende der Arbeitsgesellschaft. – Hamburg: Rotbuch Verlag 2004. – 388 S.

8. Сталин И. О задачах хозяйственников. Речь на первой Всесоюзной конференции работников социалистической промышленности 4 февраля 1931 г. – Сочинения. Т.13. – М., 1951. – 436 c.

9. Kurz R. Kollaps der Modernisierung: vom Zusammenbruch des Kasernensozialismus zur Krise der Weltökonomie. – Frankfurt am Main : Eichborn, 2001. – 288 S.

10. Сталин И. О задачах хозяйственников. Речь на первой Всесоюзной конференции работников социалистической промышленности 4 февраля 1931 г. – Сочинения. Т.13. – М., 1951. – 436 c.

11. An anatomy of so-called „deglobalisation”. – The Economist. Feb 19-th 2009.

12. Бойченко І.В. Філософія історії. – К.: Знання, 2000. – 723 с.

Макаренко Б. Трансформаційне суспільство: пошук основних моделей розвитку.

Розвиток людства в добу індустріалізму має не тільки позитивні, але й негативні наслідки, які виявилися особливо помітними в суспільствах так званого «реального соціалізму». Як наслідок людина не мала можливості визначати, як їй слід жити, працювати і розпоряджатися власним вільним часом. Зокрема, в постіндустріальну епоху відбувається перехід до якісно нового етапу соціально-економічного піднесення. Але руйнівність, безрозсудність ринкового суспільства штовхає його в соціальну, економічну та екологічну прірву. Вихід із неї людству доводиться шукати не тільки на шляху глобалізації, але й у визнанні самодостатності кожної з цивілізацій.

Ключові слова: Людина, суспільство, культура, ринкове суспільство, трансформаційне суспільство, індустріалізм, постіндустріалізм.

Макаренко Б. Трансформационное общество: поиск основных моделей развития.

Развитие человечества в эпоху индустриализма имеет не только положительные, но и отрицательные последствия, которые оказались особенно заметными в обществах так называемого «реального социализма. Как следствие человек не имел возможности определять, как ему следует жить, работать и распоряжаться собственным свободным временем. В постиндустриальную эпоху происходит переход к качественно новому этапу социально-экономического подъема. Но разрушительность, безрассудство рыночного общества толкает его в социальную, экономическую и экологическую пропасть. Выход из нее человечеству приходится искать не только на пути глобализации, но и в признании самодостаточности каждой из цивилизаций.

Ключевые слова: Человек, общество, культура, рыночное общество, трансформационное общество, индустриализм, постиндустриализм.

Makarenko B. Transformation society: seek of basic models of development.

Human development in the age of industrialism has not only positive but also negative effects, which were particularly noticeable in societies of the so-called «real socialism». As a result, human was unable to determine how he should live, work and manage his own free time. In the post-industrial era there is a transition to a qualitatively new stage of social and economic growth. However, destructiveness, recklessness market society, pushes it into the social, economic and ecological abyss. Humanity must seek the way out of it not only in the way of globalization, but also in the recognition of self-sufficiency of each of the civilizations.

Keywords: human, society, culture, market society, transformation society, industrialism, post-industrialism.

МАКАРЕНКО Б. Г. [ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО-ОСВІТНЄ ПІДҐРУНТЯ ПОЛІТИЧНОЇ УЧАСТІ ОСОБИСТОСТІ]

Б. Макаренко,

кандидат політичних наук, здобувач НПУ імені М.П. Драгоманова

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО-ОСВІТНЄ ПІДҐРУНТЯ

ПОЛІТИЧНОЇ УЧАСТІ ОСОБИСТОСТІ

У другій половині ХХ ст. науковці стали звертати особливу увагу на політичну участь в контексті формування інформаційного суспільства та суспільства знань, розглядаючи освіту і просвітництво як чинники інформаційного забезпечення суб’єкта політичної участі. Враховуючи трикомпонентну структуру політичної культури (когнітивний, емоційний та поведінковий), запропоновану А. Єришевим та В. Ребкало [1], науковці  звернули увагу на можливість її збагачення в сучасних умовах новими ідеями. На практиці ці компоненти існують у тісному взаємозв’язку та переплітаються одне з одним.

Наш час, відзначає О. Тоффлер, викликав до життя новий ресурс – інформацію і знання, які стали визначальними [2, 114]. Вчений спробував змалювати риси «нового соціального характеру людини». Йдеться про такий тип особистості, який є наслідком дії певних соціальних та економічних обставин. Оскільки мається на увазі якісно новий етап у розвитку суспільства, то О. Тоффлер застерігає від спроб екстраполювати на майбутню людину ті риси, які вже характеризували людину, але лише мають бути піднесені до вищого степеня. Американський соціолог також прагне відмежуватися від попередніх спроб західних дослідників представити людину майбутнього у вигляді якогось ідеалу, супермена. На думку вченого, майбутня людина аж ніяк не буде однотипною, уніфікованою. Виходячи з ідеї очікуваної «демасифікації» суспільства, він стверджує, що з часом «індивіди відрізнятимуться більш чітко, ніж вони відрізняються сьогодні».

О. Тоффлер наголошує на зростанні диференціації як у галузях виробництва, так і у сфері свідомості, поведінки, культури. Якщо «друга хвиля» цивілізації породила «монолітну свідомість», то наступ «третьої хвилі» породжує безліч життєвих стилів, різних світоглядних установок, моделей поведінки і субкультурних орієнтацій [3, 487–488]. Отже, у суспільстві, що швидко рухається до демасифікації, більше немає нічого однакового. Виникають нові вимоги по відношенню до освіти. Підвищується попит на спеціалістів, що здатні продукувати, керувати та ефективно використовувати знання та інформацію. Отже, становлення суспільства знань призводить до актуалізації проблем освіти.

Актуалізована «третьою хвилею» здатність рядового громадянина ставити проблему і обговорювати її вимагає навичок правильної мови, логічної строгості мислення. Поступово учнем долається страх перед проблемами, аудиторією, авторитетом «вічних» істин, які не тільки зберігають підвалини суспільства, а й іноді наближають його до виродження.

Під впливом інформаційної революції, як відзначають Т. Стюарт, М. Мелоун, Л. Едвінсон, з’являються якісно інші різновиди організації. При цьому значно підвищується роль інформації як виду владного ресурсу, зростає значення інтелектуального капіталу [4, 434], збільшується розумовий зміст будь-якої праці [5, 381], технічна оснащеність працівників у сфері управління також стає високою. Питаннями освіти та її розвитку, а також накопичення знань та інформації людиною займаються відомі науковці та дослідники: Тоффлер О., Воронов .І.О, Карнаух А., Іванов М., Могильний С.А., Лисюк А., Латфуллін Г.Р., Клепко С.Ф. та ін. Отже, виникає потреба розглянути систематизовану і гуманітарно-орієнтовану освіту, яка існує у сучасному інформаційному та політичному суспільстві, як підґрунтя для політичної участі особистості.

У вирішенні проблеми підвищення рівня громадянської компетентності важлива роль належить доступності та надійності інформації, що надходить від конкуруючих політичних партій та кандидатів на політичні та адміністративні посади. На основі цієї інформації виборці, наприклад, можуть самостійно зробити свідомі висновки про ефективність здійснюваної політики, змістовність, об’єктивність та реалізованість програм й пропозицій партій і кандидатів, з’ясувати чи варто взагалі довіряти політичним лідерам, наскільки вони чесні та компетентні, і т.ін. Проте в існуючих умовах можливості сучасних інформаційних технологій можуть бути використані як для підвищення, так і для зниження рівня політичної компетентності «пересічних» громадян» [6, 106].

Відомо, що саме інформація та її специфічне маніпулятивне використання стає сьогодні основним засобом маніпулювання у політичному процесі. Водночас протидія учасників політичного процесу маніпулюванню значною мірою залежать від такого чинника, як політична освіта, зокрема, й від рівня політичної поінформованості та компетентності громадян, рівня усвідомлення їх політичних інтересів [7, 103].

Західнонімецький політолог М. Хеттіх, протиставляючи політичний порядок і політичний процес як константну і динамічну величини в політиці, дає нам важливий інструментарій для розуміння зростаючої ролі політичної освіти в мінливому світі. Вона покликана допомогти перекладати політичні поняття на загальнодоступну мову [8, 17–18, 38–39]. Іншими словами, прості громадяни сьогодні повинні володіти і науковим інструментарієм політики.

Подібною є й позиція Р. Даля, який сформулював основні риси «адекватного громадянина». Адекватний громадянин має «володіти мінімально достатнім обсягом знань про те, що відповідає його власним інтересам, і про те, який політичний вибір дає можливість йому забезпечити ці інтереси краще за інші, крім того, громадянин має достатньо сильні спонукальні мотиви діяти згідно з цими інтересами [9]. На думку Р. Даля, в умовах переходу до демократії саме «адекватні громадяни» поширюють довіру до інститутів політичної системи шляхом реалізації активних форм політичної участі. З іншого боку, саме за демократичного вектора розвитку певної країни особистість ефективне оволодіває максимумом політичних знань, умінням оперувати логічними поняттями, характерними саме для політичної сфери суспільства.

Важливим є також розуміння необхідності систематичності такої освіти, адже дослідження демонструють, що між відмовою від політичної участі або вдавання до її неконвенційних форм також пов’язано із рівнем та характером освіти індивіда. Згідно з висновками О. Кулеби та М. Бучина, «вищий рівень абсентеїзму притаманний виборцям з низьким рівнем освіти. Це пояснюється тим, що освічені люди мають змогу отримувати інформацію з меншою затратою зусиль, реально оцінювати та розуміти корисність приходу до влади певних політичних сил» [10, 99]. Як вважав американський соціолог С.М. Ліпсет, «Відсутність інтересу до політики, загалом, пов’язана зі слабким знанням політичних правил та аргументів, а також слабким розрізненням політичних позицій. Чим більше «недоінформованих» людей бере участь у виборах, тим більш «аматорськими» є критерії демократії». Як вказують Т. Дай та Х. Зіглер, «Саме політичні дії в основному формують побажання людей та їх «знання» про політику, а не навпаки» [11, 154].

Деякі європейські дослідники доводять, що існують суттєві відмінності у рівнях політичної участі залежно від типу освіти, яку здобула людина, – більш теоретичну (в загальноосвітній школі) чи більш практичну (в межах системи профтехосвіти). Так, голандський дослідник Ван де Верфхост, проаналізувавши дані з 17 країн, свідчить, що учні професійно-технічних шкіл є менш політично активними, ніж учні загальноосвітніх шкіл. Інші дослідження показали схожі результати [12, 8].

Шведський соціолог Мікаель Персон досліджував, як саме тип освіти впливає на формування громадянськості і чи тип освіти є причиною формування певних установок щодо участі в політичному житті, чи він є тільки супутньою характеристикою. У межах дослідження було виокремлено три типи політичної участі: традиційна політична участь (членство в політичних партіях, контактування з представниками виборних органів влади, написання листів і звернень тощо); непарламентська участь (бойкот, участь у демонстраціях, підготовка та організація петицій) і нелегальні методи політичної участі (блокування дорожнього руху, захоплення приміщень тощо). Персон виявив, що учні академічних програм більш схильні використовувати два перші методи політичної участі, учні ж професійно-технічних програм більш схильні обирати нелегальні політичні методи [12, 9].

Отже, можемо бачити емпіричне підтвердження, що технократизм та суто професійна орієнтація освіти є недостатньою умовою розвитку відкритого суспільства та усталеної демократії. Безумовно, саме гуманітарна спрямованість освіти та її систематичність є запорукою як більш активної, так і більш кваліфікованої та відповідальної політичної участі. У цьому контексті ми підтримуємо позицію, згідно з якою саме гуманітарно орієнтована, систематична політична освіта сприяє формуванню особистості як самодостатнього індивіда, який веде цивілізований спосіб життя; формує орієнтацію особи на власні сили, здібності і можливості як засоби досягнення соціально комфортних умов життя та добробуту, реалізації через засади соціального партнерства ідей правового захисту особи, суспільної злагоди і солідарності як чинників соціально спрямованої політичної еволюції людства [13, 221].

Вважаємо, що важливим є поєднання громадянської просвіти (формування базових компетентностей для існування в соціумі, вміння робити виважений політичний вибір, усвідомлюючи власні політичні інтереси) із суспільно-політичною освітою (більш системні знання в галузі історії країни, уявлення про політичні системи та організації, багатоманіття форм політичної участі та ідеологій). Подібну думку висловлює І. Жадан та її співавтори, для яких «громадянська освіта в демократичному суспільстві покликана навчати індивіда зберігати власну автономію у стосунках з іншими людьми і державою, ефективно захищати власні інтереси. Така освіта має бути осмислена як своєрідне визволення людини… але не від зовнішніх пут, а від власної нерішучості, нездатності відчути свою соціальну значущість, гідність, свободу й рівність у стосунках з іншими. Поряд з наданням знань і формуванням умінь суспільно-політичної дії політична освіта має забезпечувати формування певного морально-духовного стану людей – відчуття власної свободи і водночас відповідальності, віри у суспільні цінності. Саме такий стан позначаємо поняттям «громадянськість» [15, 42].

Згідно з авторами політичного енциклопедичного словника, розуміння громадянськості як сукупності високорозвинутих моральних якостей суб’єкта передбачає: зрілість політичної і правової свідомості; почуття патріотизму, причетності до історичної долі вітчизни та свого народу; усвідомлення себе повноправним членом соціальної спільноти. Громадянськість, громадянська позиція людини пов’язані з почуттям гордості за свою країну, її традиції, звичаї, символи (герб, гімн, прапор), з повагою до прав та обов’язків громадянина, до Конституції держави [15, 122].

А. Карнаух підкреслює, що громадянська освіта має бути спрямована на формування здатності громадян розібратися в тому, що є повсякденним, але водночас вельми складним – у законах, правилах, культурі співжиття в громаді; спрямована на плекання філософії свободи й людської гідності. Очікується, що завдяки їй буде поширене правило, відповідно до якого будь-яку суспільну проблему належить розв’язувати лише шляхом взаємної згоди й поважання інтересів усіх, а не домінування чиїхось окремих інтересів, сприяти встановленню такого типу культури, що характеризується переважанням соціальної педагогіки (а не політичної ідеології). Формування звички до діалогу як сутнісної складової демократичної політичної культури є важливим завданням громадянської освіти [16, 87]. Навчально-педагогічний вплив має формувати гуманну особистість, яка вміє, відстоюючи свою неповторність, толерантно ставитися до розмаїття навколишнього соціального, політичного та економічного середовища. Існування людини має стати успішною життєтворчістю, що можливе, зокрема, і за умови добору для навчального процесу тих знань, які є «довготривалими цінностями» [18, 80].

У книзі «Науково-освітній потенціал нації: погляд у XXI століття» (В. Литвин, В. Андрущенко, А. Гуржій та ін.) якість освіти подається як основна мета здійснюваних і майбутніх перетворень. Якісна освіта, на думку авторів, має долати проблеми основних складових розвитку освіти і задовольняти такі вимоги: 1) не лише давати знання, формувати уміння і навички, а й вчити способам практичної діяльності, допомагати в здобутті творчого досвіду, коригувати ціннісні орієнтації особистості; 2) вчити гуманно й ефективно, коли немає місця для авторитарності, коли в результаті формується людина, здатна до самостійної та відповідальної поведінки на основі свідомого ставлення до дійсності [18, 222–223].

Отже, знання про політику і політична культура потрібні сьогодні будь-якій людині, незалежно від її професійної приналежності, віку та статі. Без таких знань особистість ризикує стати розмінною монетою в політичній грі, перетворитися на об’єкт маніпулювання і поневолення з боку більш активних у політичному відношенні сил. Як зазначає М. Іванов: «ступінь цього ризику в нашому суспільстві досить високий, оскільки політичні процеси в ньому для сучасного покоління є новими та незвичними» [20, 21]. Тому у процесі освіти важливого значення набуває засвоєння громадянами демократичних цінностей та «правил гри» й відповідно поступове включення у новостворювану демократичну політичну систему. Цей процес засвоєння політичних знань має відбитись у повсякденній свідомості через формування відповідної повсякденної звички. Лише тоді, за М. Вороновим, можна буде стверджувати про формування в українців нового для них типу громадянської культури, властивого усім державам з консолідованим і демократичним режимом, за якого будь-яка політична проблема вирішується лише шляхом досягнення взаємної згоди усіх суб’єктів політики та поваги до інтересів усіх членів суспільства, а не через владне домінування певної політичної сили за допомогою різноманітних маніпулятивних впливів, адже «торжество демократії – це насамперед торжество людської гідності» [13, 168].

Порядок денний сучасного суспільства вимагає особливої уваги до такої специфічної форми політичної участі, як державне управління та політичне керівництво і лідерство. З цього приводу О. Тоффлер пише: «Наші політичні інститути відображають також застарілу організацію знання» [3, 639]. Сильні авторитарні лідери сьогодні вже стали гальмом системи в умовах швидких темпоральних змін [3, 621]. Тому все більш затребуваним стає лідер-менеджер. Зростає і роль декомпозиції політичних рішень на різних рівнях від громадянина до уряду. Сам політичний світ стає плюралістичним, політика ніби демасифікується. В широкому значенні слова нові моделі освіти повинні сформувати людей з «майбутнім в крові», надати альтернативні моделі цього майбутнього [3, 621].

Збільшення ролі інтелектуального капіталу безпосередньо стосується політичних лідерів, службовців у системі державного управління, їх професійних якостей. Сучасний досвід показує, що роль знання, професійні навички та уміння дають більше, ніж формальні посадові повноваження. Володіння інтелектуальним капіталом підвищує значення організаційної влади у складних соціальних системах. Саме тому управлінські структури такі впливові не тільки в державі, а й в сучасних гігантських корпораціях, у великих громадських організаціях. Отже, мета сучасної освіти – формування і розвиток якостей особистості, необхідних їй і суспільству для включення у соціально значущу діяльність. Тобто йдеться про формування різнобічно розвиненої особистості, зокрема, особистості-лідера, здатного реалізувати творчий потенціал у динамічних соціально-економічних умовах як у власних життєвих інтересах, так і в інтересах суспільства (наслідування та збереження традицій, розвитку науки, культури, техніки, зміцнення історичної спадкоємності поколінь тощо). Таким чином, освіта – чинник формування креативності політика, його здатності до прийняття конструктивно-продуктивного рішення.

Традиційно ми звикли, що креативність вважається однією з необхідних якостей творчих працівників: учених, художників, композиторів, дизайнерів, журналістів тощо. Проте сьогодні креативність стає одним з обов’язкових атрибутів успішного фахівця в будь-якій галузі. Уже на початку 80-х років минулого століття у політологічній та філософській літературі склався погляд на інноваційну (оновлюючу) творчість як на введення нового продукту (ідеї, системи, моделі, взірця тощо) у певну соціальну спільність з метою вдосконалення визначеного типу діяльності [20, 91]. Креативність політичного лідера в реальності може виступати в різних формах. Вона може бути і художньою, і пов’язаною зі створенням нових форм держави чи з новими моделями їх трансформації, і з інноваціями у сфері ідеологічного будівництва, і з новизною в стилістиці діяльності, і з творчим підходом при прийнятті рішень тощо [21, 107].

Д. Видрін, характеризуючи риси сучасного лідера, значне місце відводить інноваційності, тобто здатності постійно «продукувати нові ідеї». Від лідера, вважає вчений, «вимагається не просто збір, інвентаризація й кодифікація інтересів мас та підлесливе піддакування цим інтересам, а й новаторське осмислення, розвиток, корекція». Крім того, дослідник великого значення надає політичній інформації та поінформованості, лексикону та прогностичним навичкам політичного лідера, політичному маркетингу, арбітражним здібностям і відчуттю політичного часу, вмінню складати політичні документи тощо [22].

За твердженням Г. Латфулліна і М. Новічкова, «сучасна держава вже не тільки і не стільки апарат підкорення і примушення, а насамперед – інститут вирішення і попередження соціальних проблем і агент зі створення умов для розвитку суспільства, соціальних організацій і людини, а також система планування, організації та координації соціального розвитку» [23, 296]. Отже, саме тому, крім креативного менеджерського підходу, сучасному політичному лідеру має бути властиві такі якості, як інтелектуалізм, компетентність, аналітичні здібності, відкритість до діалогу та здатність до прийняття зважених відповідальних політичних рішень.

Отже, великого значення для людини набуває освіта, а саме, гуманітарно орієнтована та політична, що впливає на особистість як самодостатню і здатну творити у сучасному трансформаційному, політичному, інформаційному суспільстві та в епоху змін.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Ерышев А. А. Политическая культура личности  / А. А. Ерышев, В. А. Ребкало. – К.: Вища школа, 1985. – 143 с.
  2. Тоффлер О. Проблемы власти на пороге ХХІ века / О. Тоффлер // Свободная мысль. – 1992. – № 2. – С. 113–120.
  3. Тоффлер О. Третья волна. / Олвин Тоффлер. –  М.: АСТ, 1999. – 784 с.
  4. Эдвинсон Л., Мэлоун М. Интеллектуальный капитал. Определение истинной стоимости компании / Л. Эдвинсон, М. Мэлоун // Новая постиндустриальная волна на Западе. – М.: Academia, 1999. – С. 429–448.
  5. Стюарт Т. Интеллектуальный капитал. Новый источник богатства организации / Т. Стюарт // Новая постиндустриальная волна на Западе. – М.: Academia, 1999. – С. 372-400.
  6. Кучма Л. Політична освіта та її роль у контексті основних стратегій протидії маніпулюванню / Леся Кучма // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – 2011 – Вип. 23. – С. 102-107.
  7. Кучма Л. Політична освіта та її роль у контексті основних стратегій протидії маніпулюванню / Леся Кучма // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – 2011 – Вип. 23. – С. 102–107.
  8. Хеттих М. Основные понятия политической науки / М. Хеттих // Актуальные проблемы современной политической науки. – Вып. 4. – М.: ИНИОН РАН, 1991. – С. 15–50
  9. Даль Р. А. Проблемы гражданской компетентности / Роберт А. Даль [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.russ.ru:8080/antolog/predely/1/dem2– 3.htm

10.  Кулеба О. Абсентеїзм як форма низької політичної участі / О. Кулеба // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – 2011. – Вип. 23. – С. 98–103.

11.  Дай Т. Демократия для элиты: введение в американскую политику / Т. Дай. – М.: Юридическая литература, 1984. – 320 с.

12.  Дослідження дискурсу громадянської освіти та його вплив на політичну культуру молоді. Звіт за результатами проекту / Т. Доронюк, І. Когут, Н. Онищенко, Є. Стадний. – К.: Центр дослідження суспільства, 2012. – 46 с.

13.  Воронов І.О. Людина і політика: У пошуках гуманістичної альтернативи / І. О. Воронов. – К.: Генеза, 2003. – 320 с.

14.  Жадан І. Та ін. Політична культура та проблеми громадянської освіти в Україні./ І. Жадан, С. Кисельов, О. Кисельова, С. Рябов. – К.: Тандем, 2004. – 80 с.

15.  Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П. Горбатенко; За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. –  К.: Генеза, 2004. – 736 с.

16.  Карнаух А. Громадянська освіта як засіб формування політичної культури молоді / Анна Карнаух // Політичний менеджмент. – 2007. – № 6. – С. 82–88.

17.  Клепко С.Ф. Інтегративна освіта і поліморфізм знання / С.Ф. Клепко. – Київ-Полтава-Харків: ПОІППО, 1998. – 360 с.

18.  Литвин В., Андрущенко В., Гуржій А. та ін. Науково-освітній потенціал нації: погляд у XXI століття. Кн.1. Пріоритет інтелекту – К.: Навчальна книга, 2004 . – 638 с.

19.  Іванов М. Політична освіта – важливий засіб демократизації свідомості молоді України / Микола Іванов // Маґістеріум. Випуск 31. Політичні студії. – 2008. – С. 19–25.

20.  Могильний С.А. Формування якостей лідера у посадової особи самоврядування / С.А. Могильний. // Актуальні проблеми державного управління, педагогіки та психології. – 2011. – № 2 (5). – С. 87–93.

21.  Лисюк А. Комунікативний аспект політичного лідерства: культурологічні засади / Анатолій Лисюк // Політичний менеджмент. – 2006. – Спеціальний випуск. – С. 99–108.

22.  Видрін Д. Політика: історія, технологія, екзистенція / Д. Видрін. – К.: Либідь, 2001. – 432 с.

23.  Латфуллин Г.Р. Политическая организация / Г.Р. Латфуллин. – СПб.: Питер, 2007. – 656 с.

Макаренко Б. Інтелектуально-освітнє підґрунтя політичної участі особистості.

У сучасних інформаційних процесах особлива роль належить здатності людини продукувати, накопичувати, управляти і продуктивно використовувати знання та інформацію. А в демократичному суспільстві така здатність передбачає ще й ефективне оволодіння індивідом максимумом політичних знань, його уміння і навички жити в світі, який постійно змінюється.  Тому  великої ваги набуває гуманітарно-орієнтована, систематична політична освіта, яка сприяє формуванню людини як самодостатньої особистості, здатної жити і творити в умовах соціальної злагоди і солідарності. Розглядаються питання щодо інформації та специфічного маніпулювання нею, яке на даний час є основним засобом маніпулювання у політичному процесі, а також політична освіта як головний чинник у політичній поінформованості громадян. Акцентується увага на «недоінформованості» людей, які беруть участь у політичних процесах, як  змінюється демократія. Аналізується дослідження шведського соціолога Мікаеля Персонса, який виділив три політичні участі та дає їм характеристику. Поняття «громадянська освіта», політична інформація та якості політичного лідера є невід’ємними складовими у політичній участі особистості. Політична участь особистості в статті розглядається в контексті розгортання інтелектуально-освітнього потенціалу інформаційного суспільства.

Ключові слова: людина, політика, культура, освіта, інтелект, політична участь, політична освіта, громадянська освіта, інформаційне суспільство.

Макаренко Б. Интеллектуально-образовательное основание политического участия личности.

В современных информационных процессах особая роль принадлежит способности человека производить, накапливать, управлять и продуктивно использовать знания и информацию. А в демократическом обществе такая способность предполагает еще и эффективное овладение индивидом максимумом политических знаний, его умение и навыки жить в мире, который постоянно меняется. Поэтому в обществе большее значение приобретает гуманитарно ориентированное, систематическое политическое образование, которое способствует формированию человека как самодостаточной личности, способной жить и творить в условиях социального согласия и солидарности. Рассматриваются вопросы, касающиеся информации и специфического манипулирования ею, в настоящее время является основным средством манипулирования в политическом процессе, а также политическое образование как фактор в политической осведомленности граждан. Акцентируется внимание на «недоинформированности» людей, которые принимают участие в политических процессах, как изменяется демократия. Анализируется исследование шведского социолога Микаеля Парсона, который выделил три политические участия и дает им характеристику. Понятие «гражданское образование», политическая информация и качества политического лидера являются неотъемлемыми составляющими в политическом участии личности. Политическое участие личности рассматривается в контексте развертывания интеллектуально-образовательного потенциала информационного общества.

Ключевые слова: человек, политика, культура, образование, интеллект, политическое участие, политическое образование, гражданское образование, информационное общество.

Makarenko B. Intellectual and educational foundation of political participation of the individual.

In modern information processes a special role is played by a person’s ability to produce, collect, manage, and make productive use of knowledge and information. And in a democratic society, this ability requires efficient and mastery of the individual maximum of political knowledge, skills and abilities to live in a world that is constantly changing. Therefore, in a society humanitarian oriented, systematic political education becomes increasingly important, which contributes to the formation of human personality as a self-sufficient, able to live and work in conditions of social cohesion and solidarity. The questions relating to information and specific manipulation of it, is not currently the primary means of manipulating the political process, and political education as a factor in the political awareness of citizens were considered. Attention is paid to the «insufficient awareness» of people who take part in the political process, thus changing democracy. Studies of Swedish sociologist who identified three political participation and conducts their characteristics were analyzed. The concept of «civic education», political information and qualities of a political leader is an integral component in the political participation of the individual. Political participation of the individual in the paper is discussed in the context of deployment intellectual and educational potential of the information society.

Key words: human, politics, culture, education, intelligence, political participation, political education, civic education, information society.

ШЕЛЮК Л. М. [ЯКІСТЬ ОСВІТИ ЯК ПРІОРИТЕТ ЇЇ РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ]

Людмила Шелюк,

кандидат педагогічних наук, доцент (м. Рівне)

ЯКІСТЬ  ОСВІТИ ЯК  ПРІОРИТЕТ ЇЇ  РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ

Головною серед проблем розвитку освіти є проблема модернізації її змісту, приведення його у відповідність з найновішими досягненнями сучасної науки, культури і соціальної практики. До пріоритетів освіти сьогодення належить вміння оперувати такими технологіями та знаннями, що задовольняють потреби інформаційного суспільства, готують молодь до нових ролей в ньому. Важливим є не тільки вміння оперувати власними знаннями, а й бути готовим змінюватись та пристосовуватись до нових потреб ринку праці, оперувати та управляти інформацією, активно діяти, швидко приймати рішення, вчитися впродовж життя.

Освіта ставить перед собою нове завдання – сформувати або розвинути в учнів, студентів, слухачів вміння вчитись, застосовувати набуті знання та компетенції в повсякденній практичній діяльності. Сьогодні домінують такі тенденції, як запровадження своєрідного базового мінімуму, на якому вибудовується подальший комплекс знань, вмінь, відношень, навичок, компетентностей; формування цілісного сприйняття світу; оновлення змісту традиційних дисциплін; запровадження нових нормативних і спеціальних курсів [1, 26]. І це повною мірою відповідає концепції і духу демократичних перетворень, оскільки передбачає свободу вибору форм навчання, самосвідомість, відповідальність за результати перед самим собою і майбутніми поколіннями.

У зв’язку зі зміною змістових компонентів освіти відбуваються і зміни технологій їх реалізації. На передній план виходять інформаційні технології, дистанційне навчання, які охоплюють мережі університетів та шкіл, систему підготовки кадрів та підвищення кваліфікації, застосовуються у сфері обміну педагогічною і науковою інформацією. В умовах глобалізаційних процесів, взаємопроникнення ринків праці та інтернаціоналізації національних економік освіта розглядається як ключ до майбутнього економічного процвітання, ефективний засіб боротьби з безробіттям, рушійна сила науково-технічного прогресу та паспорт індивідуального успіху. Надзвичайно важливою проблемою у цьому контексті стає проблема забезпечення високої якості та відкритості освіти, рівного доступу до неї громадян як провідної демократичної вимоги до освітніх систем.

Сьогодні освіта повинна відповідати таким ключовим чинникам, як глобалізація, технологічна ситуація, яка постійно змінюється, революція в інформації і комунікації і, як наслідок, прискорення темпу соціальних змін. Зараз у світі відбувається інтенсивний процес зміни системних властивостей освітньої системи, підвищення її сприйнятливості до інновацій в науково-технологічній сфері. Цей процес пов’язаний з інформатизацією світової спільноти і, відповідно, освіти, він швидко розвивається як його невід’ємна частина. Знімаються просторово-часові бар’єри і обмеження, що певною мірою перешкоджають вільному «відкритому» освітньому процесу, формуються матеріальні, соціальні і психологічні передумови для утворення відкритого типу. Освіта стає «відкритою системою» [2], тобто – це складна соціальна система, здатна до швидкого реагування на мінливі соціально-економічні ситуації, індивідуальні та групові освітні потреби і запити. Вона базується на світоглядних і методологічних засадах відкритості та безперервності процесу пізнання.

При осмисленні ідеї відкритої освіти йдеться не про розробку іншого педагогічного змісту, а про використання іншого методологічного підходу до самої його розробки. Основу освітнього процесу у відкритій освіті становить цілеспрямована, контрольована, інтенсивна самостійна робота, з урахуванням можливості вчитися в зручному для себе місці, за індивідуальним розкладом, маючи при собі комплект спеціальних засобів навчання і можливість контакту з викладачем, а також контактів між собою. Метою відкритої освіти є підготовка особистості до повноцінної і ефективної участі у громадській та професійній діяльності в умовах інформаційного та телекомунікаційного суспільства [3].

Відкрита система передбачає використання спеціалізованих технологій і засобів навчання – застосування комп’ютерів, мережевих засобів, мультимедійних технологій, спеціального програмного забезпечення для підготовки навчальних курсів і навчання; тестовий контроль якості знань – використання тестових систем на базі інформаційних технологій; економічна ефективність – поліпшення співвідношення досягнутого результату до витрат часу, грошей та інших ресурсів на його досягнення порівняно з традиційними формами навчання; гнучкість – можливість навчатися у зручний час, у зручному місці і в зручному темпі; модульність – можливість формування індивідуального навчального плану, що відповідає особистим потребам, з набору незалежних навчальних курсів; паралельність – можливість навчання при поєднанні з основною діяльністю; асинхронність – реалізація технології навчання за зручним для кожного розкладом; нова роль викладача – покладання на нього функції координації пізнавального процесу, коригування змісту дисципліни, консультації при складанні індивідуального навчального плану, керування навчальними проектами за допомогою інформаційних та телекомунікаційних технологій; нова роль навчання – підвищення вимог до самоорганізації, вмотивованості, формування навичок самостійної роботи та працьовитості; впровадження інформаційних і телекомунікаційних технологій в навчання; інтернаціональність – можливість експорту та імпорту освітніх послуг [3].

Відкритість системи освіти пов’язана з її орієнтованістю на цілісний неподільний світ, його глобальні проблеми, з усвідомленням пріоритетності загальнолюдських цінностей над груповими і класовими, інтеграцією у світові освітні структури [2].

Як зазначає С. Клепко: «відкритість освіти – це її здатність забезпечити відкритий простір для розвитку особистості, для освоєння нею відкритого світу, вільного від ідеологічних догм … Це розгорнутість освітньої системи до інтересів, потреб, повсякденного життя особистості і суспільства, до співпраці учня і вчителя, суспільства і навчальних закладів. Відкритість освіти – це її готовність до зустрічі, діалог з іншими освітніми системами і педагогічними культурами, до усвідомлення їх спільності, їх глибинних гуманістичних цінностей і неподільності сучасного глобального світу освіти – як зростаючої взаємозалежності його доль. І на цій основі – готовність до інтеграції у світову освітню спільноту» [4, 17].

Визначальним фактором розвитку та необхідною умовою успішного існування будь-якої країни на рівні з відкритістю визнається якість освіти. Сьогодні якість освіти є національним пріоритетом, важливим фактором і передумовою забезпечення національної безпеки держави, дотримання міжнародних норм і вимог законодавства України щодо реалізації права на освіту. Якість освіти відстежується за допомогою моніторингу, який у галузі освіти розуміється як систематичні процедури збору даних щодо важливих аспектів освіти на національному, регіональному та місцевому рівнях з метою безперервного відстеження її стану та прогнозу розвитку [1].

Якісна освіта розглядається сьогодні як один з індикаторів високої якості життя, інструмент соціальної та культурної злагоди, економічного зростання та декларується як на міжнародному, так і на вітчизняному рівнях.

Будь-яка держава, що дбає про своє майбутнє, повинна розробляти стратегію і тактику управління якістю освіти. У цьому контексті зауважимо, що проблематика управління якістю освіти в Україні часто обмежується декларуванням, а європейські настанови з цього питання, на які начебто орієнтується і наша система освіти, цілком конкретні. Так, актуальний стандарт якості ISO 9004:2009 містить рекомендації як щодо застосування самооцінки для формування організа­ційного профілю й елементів системи управління якістю, так і щодо застосу­вання власних (індивідуальних) моделей самооцінки [5].

Основними положеннями стандарту, завдяки яким забезпечується якість освіти, є:  наявність в організації логічно структурованого плану, методів досягнення цілей на тривалий період часу (стратегії); стратегія та політика, структурована за рівнями організації на вимірювані цілі;  збирання індивідуальних знань персоналу і перетворення їх на корпоративні знання; створення спільних цінностей з партнерами і постачальниками;  мінімізація впливу природних джерел на життєвий цикл виробництва продукту; правильний вибір індикаторів процесів (тобто факторів, що контролюються організацією і є критичними для сталого успіху, мають бути предметом вимірювання як ключові індикатори виконання); самооцінка (всебічний та систематичний аналіз ступеня зрілості) як організації в цілому, так і на рівні елементарних процесів для визначення пріоритетів планування вдосконалення та інновацій; безперервне вдосконалення має стати частиною культури організації; інновації – створення нового на всіх рівнях через зміни у продукті і в процесах, в організаційній структурі і системі управління якістю [6, 41–42].

Основні проблеми, що постають перед вітчизняною освітою на цьому шляху, пов’язані з відсутністю традиції публічності, нестачею управлінських кадрів з відповідними вміннями, поширеністю переконання, що освіта – окрема галузь, опікувана державою і керована фахівцями, необхідністю формувати механізми освітньої політики, насамперед, спрямовані на демократизацію освітньої політики, зокрема децентралізацію системи освіти, підвищення самостійності навчальних закладів та ін.

Демократизація – ключовий важіль євроінтеграційного процесу, однак вона не може розгортатися стихійно, без відповідної просвітницької і виховної діяльності як у середній, так і у вищій школі. Демократії потрібно навчатись, а для цього вкрай необхідний рівний доступ всіх громадян до відкритої якісної освіти [7].

Надзвичайно важлива роль у вихованні демократичної культури особистості та забезпеченні якості освіти належить викладачеві. Проте забезпечення високоякісної освіти на всіх етапах та рівнях має не тільки педагогічний чи науковий контекст, а й соціальний, політичний та управлінський аспекти. Сьогодні перед українським суспільством стоїть проблема дефіциту об’єктивних критеріїв, які повинні забезпечувати порівнюваність фахівців, закладів, послуг, програм тощо. Наявність таких критеріїв мали б створювати основу для конкуренції фахівців, закладів, послуг, програм і цим призводити до підвищення їх рівня.

Також сьогодні спостерігається брак методологічної бази для вчителів та викладачів: немає відповідного методичного апарату ні в підручниках, ні в іншій навчальній літературі. Адже в умовах безперервної освіти, «освіти протягом всього життя» самоконтроль і самооцінка своєї навчальної діяльності стає для людини найважливішою якістю. Отже, проблема вимагає вирішення – вигляді розробки відповідного науково-методичного апарату самооцінювання тими, хто навчається, а також науково-методичного апарату самооцінки педагогічних кадрів і керівників освітньої установи.

Наріжним каменем питання якості освіти є якість самих освітніх програм. У розробці змісту освіти на різних рівнях повинні брати участь не тільки вчені, викладачі, працівники освітніх установ, а й представники всіх сфер людської діяльності і суспільного життя. Адже, якщо освіта повинна бути для всіх, належати всьому суспільству, то, відповідно, її структуру і зміст має визначати все суспільство, а не тільки вчені і працівники освіти. Зміст освіти має постати певною суспільною угодою.

Спільними зусиллями, колегіально має бути визначений інваріант загальної освіти, і в освіті, не знижуючи її рівня, може, нарешті, бути синтезована практико-орієнтована діяльність з академічною спрямованістю [7].

Існуюча сьогодні практика оцінки якості підготовки випускників української системи освіти має відомчий (галузевий) характер, визначається або винятково державними установами, або закладами освіти. Так, ні в постановці мети навчання, ні в оцінці ступеня їх досягнення не беруть участі ні суспільні організації, ні батьки, ні працедавці як споживачі «продукту», виробленого в системі освіти.

Рівний доступ та відкритість систем освіти, і, відповідно, її якість визначатиметься також можливістю формування незалежних, у тому числі громадських, організацій, що здійснюють оцінку якості освіти, їх статус і повноваження. Європейська практика оцінки якості освіти йде по шляху створення спеціалізованих акредитаційних агентств – громадських організацій, що займаються розробкою інструментарію і методик оцінки якості.

Однією з оцінок відкритості та доступності якісної освіти є показники, наскільки сім’ям, де є діти з обмеженими можливостями здоров’я, забезпечений вибір умов освоєння освітніх програм, що відповідають типу фізичних і інтелектуальних обмежень молодої людини.

Громадянам і суспільству має бути надана така система освіти, яка може відкрити якнайкращі можливості для самостійного пошуку сфер яскравого самовираження [7].

Освіта є основою соціалізації та самодостатності громадянина, сім’ї, громади, нації та суспільно-значущим видом відповідальності держави. Таке тлумачення освіти зумовлює розробку умов прийому до навчальних закладів відповідно до принципу рівного та справедливого доступу до освіти.

Публічна влада в її інституційному розумінні, насамперед, держава, відповідальна за реалізацію суспільних запитів і очікувань, які повинні становити сутність її політики щодо забезпечення рівного та справедливого доступу до освіти. Проте в Україні в частині забезпечення рівного та справедливого доступу до якісної освіти застосовуються бюрократичні засоби корисливого маніпулювання рішеннями через механізм відповідних замовлень щодо використання суспільних ресурсів, насамперед, державних і комунальних. Зокрема, немовби виходячи з «суспільних потреб» і розмірів бюджетних призначень, визначених у законі про Державний бюджет України, формується державне замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою за напрямами та спеціальностями відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів. Однак, потребують з’ясування питання, які стосуються об’єктивної обґрунтованості цих процесів. Безперечним тут є те, що повинні не протиставлятися, а зіставлятися потреби громадянина та суспільні потреби [8]. Суспільний інтерес у сфері освіти спрямований на те, щоб в аспекті прав і свобод людини освіта, яка для сучасного суспільства становить загально-соціальну цінність, була доступною, тому держава зобов’язана не допустити зловживання монопольним становищем і монопольною діяльністю на ринку освітніх послуг, насамперед, щодо вищої освіти.

Пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку освіти в аспекті її доступності є створення ринку освітніх послуг та його науково-методичного забезпечення. Реалізація зазначеного права чи принципу рівного доступу передбачає прозорість, наступність системи освіти всіх рівнів, гнучке врахування демографічних, соціальних, економічних змін. Принцип рівного доступу до якісної освіти буквально чи/та контекстно закріплено у нормах законодавства України.

У Конституції України вживається поняття «безоплатної» освіти. Проте, це поняття є популістським, адже здобуття освіти – це тільки умовно безоплатна послуга для її набувача. Надання послуги щодо здобуття освіти, безумовно, оплачується, насамперед, суспільством (державою – замовником фахівців певного напрямку), у тому числі і самим індивідуальним набувачем освітньої послуги. Конституційна норма у такому формулюванні має певний ілюзорний та дезорієнтуючий вплив на масову та індивідуальну свідомість. Можна стверджувати, що таке вживання поняття «безоплатна» освіта на підсвідомому рівні формує «невартісне» сприйняття та оцінку освіти й освітньої діяльності [8].

Отже, відповідну конституційну норму про доступність освіти необхідно викласти так, щоб кожна людина усвідомлювала, що якісна освіта доступна тоді і тільки тоді, коли відповідна послуга забезпечена необхідними ресурсами. Для уможливлення формування вільного і освіченого громадянина, готового до викликів демократичного суспільства, на рівні індивідуальної та масової свідомості має бути розуміння, що доступність освіти можлива тільки за рахунок відповідного замовника, насамперед, суспільного чи приватного замовника освітньої послуги як виду економічної діяльності.

Щодо цього особливої уваги суспільства та держави заслуговує вища освіта. Адже вища школа виконує важливе соціальне замовлення суспільства: формує інтелектуальний потенціал України, забезпечує висококваліфікованими фахівцями галузі народного господарства, науки, культури.

Аналіз законодавства робить очевидним те, що відповідно до сучасної конституційної концепції необхідною умовою здобуття вищої освіти у вищих навчальних закладах державної та комунальної форм власності є конкурс. З викладеного логічно випливає, що конкурс певним чином зумовлює наявність місць і відповідної мережі навчальних закладів, а значить, зменшення конкурсу має тягнути зменшення кількості місць і мережі навчальних закладів [8].

Проте чи матимуть громадяни право «безоплатно» здобувати вищу освіту в навчальних закладах при відсутності конкурсу? Якщо слідувати букві  Конституції України та Закону України «Про вищу освіту», тоді дійдемо висновку, що при відсутності конкурсу громадяни не матимуть можливості «безоплатно» здобувати вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах. На сучасному етапі розвитку суспільства конституційно закріплений принцип конкурсності здобуття вищої освіти, на погляд фахівців, суперечить принципу доступності, який тільки детермінує обов’язок держави щодо контролю та регулювання ринку відповідних послуг. Втім, цей принцип не зумовлює обов’язок держави формувати державне замовлення тільки на засадах конкурсності. Безумовна реалізація принципу доступності на засадах конкурсності завжди обмежує можливість певної частини абітурієнтів здобути вищу освіту у вищих навчальних закладах державної та комунальної форм власності, за кошти відповідних бюджетів.

Отже, першочерговим обов’язком держави є визначення умов для створення та функціонування достатнього ринку освітніх послуг. Регулятивний вплив держави на цей ринок має здійснюватися як через юридично закріплених відповідних суспільних відносин, так і через безпосередню присутність там відповідних суб’єктів державної та комунальної власності.

Освіта як соціально значуща послуга у державних і комунальних навчальних закладах надається ними лише як неприбутковими організаціями на умовах собівартості, встановлення якої визначається відповідним законом. Водночас потребує доктринального розроблення та відповідного законодавчого закріплення питання про те, чи освітня діяльність (послуга) є лише неприбутковою діяльністю, чи є певним видом підприємницької діяльності [8]. Від вирішення цього завдання значною мірою залежить подальший розвиток ринку освітніх послуг.

ЛІТЕРАТУРА

1. Андрущенко В.П. Філософія освіти xxi століття: пошук пріоритетів [Електронний ресурс] / В.П. Андрущенко // Філософія освіти. – 2005. – №1. – С. 5–17.

2. Ярошенко А.О. Розвиток освіти як «відкритої системи» в умовах інформаційного суспільства [Електронний ресурс] / А.О. Ярошенко // Вісник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Філософія. Психологія. Педагогіка. – 2007. – №3 (21). – Частина 1. – Режим доступу: http://novyn.kpi.ua/2007-3-1/13_Yaroshenko.pdf

3. Овчарук О.В. Концептуальні підходи до застосування технологій відкритої освіти та дистанційного навчання у зарубіжних країнах та їх роль у процесах модернізації освіти / О.В. Овчарук // Інформаційні технології і засоби навчання: Електронне наукове фахове видання [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/ITZN/em1/content/06oovemp.html

4. Клепко С.Ф. Інтегративна освіта і поліформізм знання / С.Ф. Клепко. – Київ – Полтава – Харків: ПОІПОПП, 1998. – 360 с.

5. Аннєнкова І.П. Концептуальні засади системи управління якістю освіти у ВНЗ / І.П. Аннєнкова // Наукa і освіта: науково-практичний журнал. – 2011. – №6. – С. 17–21.

6. Новіков В. Аналіз основних положень ISO 9004:2009/ В. Новіков // Стандартизація, сертифікація, якість. – 2010. – №6. – С. 41–45.

7. Ярошенко А.О. Якість освіти в Україні потрібно наближати до європейських стандартів [Електронний ресурс] / А.О. Ярошенко // Громадська рада освітян і науковців України: офіційний веб-сайт. – Режим доступу: http://gronu.org.ua/алла-ярошенко-якість-освіти-в-україні

8. Сушинський О. Конституційні засади рівного доступу до освіти [Електронний ресурс] / О. Сушинський // Західна аналітична група: Громадський мережний проект. – Режим доступу: http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=5140

Шелюк Л. Якість  освіти як  пріоритет її  розвитку в Україні.

Розвиток сучасної освіти зумовлений такими ключовими чинниками, як глобалізація, технологізація, інформатизація соціальних процесів, які значною мірою прискорюють темпи соціальних змін. В цих умовах освіта розгортається як складна соціальна система, яка ґрунтується на світоглядних і методологічних засадах відкритості та безперервності процесу пізнання. Якісна освіта передбачає побудовану на інформаційних технологіях напружену самостійну роботу тих, хто навчається. Сучасна освіта – це система, яка здатна реагувати на соціальні та економічні ситуації і яка відповідає як індивідуальним, так і освітньо-груповим запитам і потребам. Звертається увага на розроблення стратегії і тактики управління якістю освіти в державі, яка входитиме до рейтингу цивілізованого світу; стандартизація освіти та методологічна база є невід’ємною якістю освіти. Тому якість такої освіти є національним пріоритетом, важливим фактором і передумовою забезпечення національної безпеки держави, дотримання міжнародних норм і вимог законодавства України.

Шелюк Л. Качество образования как приоритет развития в Украине.

Развитие современного образования обусловлено такими ключевыми факторами как глобализация, технологизация, информатизация социальных процессов, которые в значительной степени ускоряют темпы социальных изменений. В этих условиях образование разворачивается как сложная социальная система, основанная на мировоззренческих и методологических принципах открытости и непрерывности процесса познания. Качественное образование предусматривает построенную на информационных технологиях напряженную самостоятельную работу учащихся. Современное образование –это сложная социальная система, которая способна реагировать на социальные и экономические ситуации и которая отвечает как индивидуальным, так и образовательно-групповым запросам и потребностям. Обращается внимание на разработку стратегии и тактики управления качеством образования в государстве, которое будет входить в рейтинг цивилизованного мира; стандартизация образования и методологическая база является неотъемлемым качеством образования. Поэтому качество такого образования является национальным приоритетом, важным фактором и предпосылкой обеспечения национальной безопасности государства, соблюдения международных норм и требований законодательства Украины.

Sheliyuk L. Quality of education as a priority of its development in Ukraine.

Development of modern education is stipulated to the following key factors as globalization, technologization, informatization of social processes that are largely accelerate the pace of social changes. Under these conditions, education is unfolding as a complex social system based on the worldview and methodological principles of openness and continuity of the process of cognition. Quality and open education provides built on information technologies and distance learning hard independent work of those who study. Modern education is a complex social system, which is able to respond to the social and economic situations that are both individual and group-educational requirements and needs. Attention is paid to the development of the strategy and tactics of quality management of education, which shall be in the state, will be included in the rating of the civilized world; standardization of education and methodological framework is an essential quality of education. Therefore, the quality of such education is a national priority and an important factor and the premise of ensuring the national security of the state, compliance with international standards and requirements of the legislation of Ukraine.

Key words: human, education, open education, the democratization of education, quality of education.