Философия - это один из источников развития человеческого знания

Випуск 1-2 (159-160)

Мультиверсум. Філософський альманах / Гол. ред. В.В. Лях. – Вип. 1-2(159-160). – К., 2017. – 208 c.

З М І С Т

СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ

УСОВ Д.В
[СУЧАСНА ФІЛОСОФІЯ СВОБОДИ: КОНТРАКТУАЛІСТИЧНИЙ ВИМІР)]
{Modern philosophy of freedom: contractualistic measurement} 3

ШЕВЧЕНКО М.О.
[ПРОГНОЗУВАННЯ ЯК ТЕХНОЛОГІЯ МАНІПУЛЯЦІЇ]
{Forecasting as a technology of manipulation.} 15

КАЧИНСЬКА І.П.
[ДИНАМІКА ЦІННІСНИХ ОРІЄНТАЦІЙ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ]
{Dynamics of value orientations of Ukrainian youth.} 24

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

ЛЮБИВИЙ Я.В.
[ПОДОЛАННЯ МЕТОДОЛОГІЧНИХ ЗАСАД ФІЛОСОФІЇ ПОСТМОДЕРНІЗМУ (У.БЕК)]
{The Overcoving of Methodological Foundations of Philosophy of Post-Modernism (U.Beck)..} 35

ІЛЬЇНА А.В.
[ОСОБЛИВОСТІ ТЕМАТИЗАЦІЇ ПРОБЛЕМИ ІДЕНТИЧНОСТІ В ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНІЙ ФЕНОМЕНОЛОГІЇ ТА В ДЕКОНСТРУКЦІЙНІЙ ФІЛОСОФІЇ]
{Specifics of Thematization of the Problem of Identity in Transcendental Phenomenology and Philosophy of Deconstruction}54

ІЛЬЇНА Г.В.
[ВІЗУАЛЬНІ СТУДІЇ В ПАРАМЕТРАХ ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОГО ПІЗНАННЯ І ФОРМУВАННЯ МИСЛЕННЯ]
{Visual Studies in the Parameters of Historical and Philosophical Knowledge and the Formation of Thinking..}75

БЕРКАЛЬ М.Д.
[РЕЦЕПЦІЯ ІДЕЙ НІЦШЕ В «АНТИ-ЕДИПІ» ЖИЛЯ ДЕЛЬОЗА ТА ФЕЛІКСА ГВАТТАРІ]
{Reception of the Nietzsche`s ideas in «Anti-Oedipus» by Gilles Deleuze and Felix Guattari.}86

АРТЕМЧУК М.Д.
[ЛОКАЛІЗАЦІЯ ПРИРОДНОПРАВОВОГО ДИСКУРСУ ПІД ВПЛИВОМ СОЦІО-КУЛЬТУРНИХ ВИКЛИКІВ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА РИЗИКУ]
{Localization of the natural right discourse under the influence of the sociocultural challenges of modern risk society..}104

КІХНО О.В.
[ДИХОТОМІЯ ІСТОРІОСОФСЬКИХ ТА ЕВОЛЮЦІОНІСТСЬКИХ ВИМІРІВ У ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ТА ІНДІЙСЬКІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ]
{The dichotomy of historical and evolutionist measuring in the context of European and Indian philosophical idea.}114

ГОРБАНЬ Р.А.
[АКТИВНО-ТВОРЧА СПІВПРАЦЯ БОГА І ЛЮДИНИ У ФІЛОСОФСЬКО-РЕЛІГІЙНОМУ ТЛУМАЧЕННІ ФЕНОМЕНА ОСОБИ ЧЕСЛАВОМ СТАНІСЛАВОМ БАРТНІКОМ]
{Active and Creative Synergy of God and Man in Philosophical and Religious Interpretation of a Personality Phenomenon by Czeslaw Stanislaw Bartnik.}132

КЛОЧКОВ І. В.
[ФЛОРЕНТІЙСЬКИЙ НЕОПЛАТОНІЗМ МАРСІЛІО ФІЧІНО]
{Marcilio Fichino and the Florence neo-platonism.}146

СПІВАК В.В.
[УЯВЛЕННЯ ПРО ЗАДОВОЛЕННЯ В МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІЙ СКЛАДОВІЙ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКОВНОЇ ПРОПОВІДІ XVII СТ]
{The idea of pleasure in the moral and ethical component of the Ukrainian church sermon of the XVII century.}160

ШЕРЕМЕТА О.Ю.
[ІСТОРИК ФІЛОСОФІЇ – о.МИКОЛА КОНРАД: НОТАТКИ ДО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ БІОГРАФІЇ]
{Historian of Philosophy – Father Mycola Conrad: notes to an intellectual biography.}169

БІЛЕЦЬКА В.В.
[ОСНОВНІ АСПЕКТИ РАННІХ ПРАЦЬ ІВАНА МІРЧУКА]
{The main ideas of early works of Ivan Mirchuk.}184

НА ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ

САМЧУК Р.В.
[ВАСИЛЬ ЛІСОВИЙ: «ЛЮДИНА НЕ ЗІ СТРАХУ»]
{Vasyl Lisovy: «The man without fear».} 197

2017

випуск 1-2(159-160)

Випуск 9-10 (157-158)

Мультиверсум. Філософський альманах / Гол. ред. В.В. Лях. – Вип. 9-10(157-158). – К., 2016. – 200 c.

З М І С Т

СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ

ПАЗЕНОК В.С.
[ЦІННОСТІ І СМИСЛИ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ (СУЧАСНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ)]
{Values and Senses of Human Being (Modern Interpretations} 3

ГОРСЬКИЙ С.В.
[СУЧАСНА ЛЮДИНА У ВІРТУАЛЬНОМУ СВІТІ]
{Modern man in the virtual world.} 23

ЧЕПУРКО Г.І., ГОЛОВАТЮК В.М., ПІДДУБНИЙ І.Д.
[СОЦІАЛЬНИЙ ПОТЕНЦІАЛ МОДЕРНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ]
{Social potential of modernization of Ukrainian economy in the context of European integration.} 29

СИТНІЧЕНКО Л.А.
[ТРАНСФОРМАЦІЯ ФІЛОСОФІЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ: ВІД ПРИНЦИПІВ СПРАВЕДЛИВОСТІ ДО ЇЇ ОСНОВНОГО ПИТАННЯ]
{Transformation of the philosophy of justice: from the principles of justice to its main issue.} 44

УСОВ Д.В.
[СУЧАСНА ФІЛОСОФІЯ СВОБОДИ: КОНТРАКТУАЛІСТИЧНИЙ ВИМІР]
{Modern philosophy of freedom: contractualistic measurement.} 59

ЛАЗОРЕНКО О.О.
[ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ВИМІРИ ҐЕНДЕРНОЇ РІВНОСТІ В УКРАЇНІ ТА ЄС]
{Political and economic dimensions of gender equality in Ukraine and the EU..} 71

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

МАТВІЄНКО І.С.
[ЕВОЛЮЦIЯ ГУМAНIСТИЧНО-ФIЛОСОФСЬКИХ ОРIЄНТAЦIЙ ПСИХОAНAЛIЗУ Е.ФРОММA]
{The evolution of the humanistic-philosophical orientations of psychoanalysis by E.Fromm.} 99

ГОРБАНЬ Р.А.
[ВИЗНАЧЕННЯ СВІТУ В ПЕРСОНАЛІСТИЧНОМУ ВЧЕННІ ЧЕСЛАВА СТАНІСЛАВА БАРТНІКА]
{Definition of the World in Personalist Doctrine of Czeslaw Stanislaw Bartnik..}100

ДОЛГА О.Д.
[ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНА МЕТОДОЛОГІЯ СПІВВІДНОШЕННЯ ВІРИ ТА ЗНАННЯ ЗА К.ЯСПЕРСОМ]
{Existential Methodology of Faith and Knowledge Correlation sensu K.Jaspers..}111

ЛУЧИЦЬКА В.І.
[«ДРАМА» ЛЮДСЬКОЇ ОСОБИСТОСТІ У ФІЛОСОФІЇ Ю.ТІШНЕРА]
{«Drama» of human personality in J.Tishner‘s philosophy.}124

ЗІНЕВИЧ А.С.
[ФЕНОМЕНОЛОГІЯ Й ОНТОЛОГІЯ А.БЕРГСОНА ЯК ДЖЕРЕЛО ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ Г.МАРСЕЛЯ Й Є.МІНКОВСКОГО]
{The A.Bergson’s phenomenology and ontology as a source of G.Marcel’s and E.Minkowski’s existential philosophy.}137

ФІЛОСОФІЯ ОСВІТИ ТА ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ

РОМАНЕНКО О.Я.
[ЦІННІСНІ СТРУКТУРИ ЯК ПІДГРУНТЯ СОЦІАЛЬНОГО ПІЗНАННЯ ТА ВИЗНАЧЕННЯ ЯКОСТІ ВИЩОЇ ОСВІТИ]
{Value structure as the basis of social cognition and determining of the quality of higher education.} 147

ЖИГИЛЕВИЧ О.Ю.
[ЦІННІСНИЙ ПІДХІД ТА ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ АНАЛІЗ У ДОСЛІДЖЕННІ БІЗНЕС-ОСВІТИ]
{Value approach and functional analysis in the study of business education.} 159

ЯКОВЛЕВА О.В.
[БАГАТОМОВНІСТЬ У СИСТЕМІ ВИЩОЇ ОСВІТИ: ЧИ Є НЕМИНУЧИМ КОНФЛІКТ МІЖ ПАТРІОТИЗМОМ ТА ПРАГМАТИЗМОМ?]
{Multilingualism in higher education: is a conflict between patriotism and pragmatism inevitable?} 170

КОЛОМІЄЦЬ О.Л.
[ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНО-ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНЕ РОЗГОРТАННЯ ЛЮДСЬКОГО ДУХУ ЯК НЕОБХІДНА УМОВА ІСНУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ: МЕТААНТРОПОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ]
{Existentially-transcendental deployment of human spirit, as the inevitable condition of personal existence: meta-anthropological analysis} 182

Випуск 7-8(155-156)

Мультиверсум. Філософський альманах / Гол. ред. В.В. Лях. – Вип. 7-8(155-156). – К., 2016. – 172 c.

З М І С Т

СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ

ЛЮБИВИЙ Я.В.
[КОНЦЕПЦІЯ САМООРГАНІЗАЦІЇ ЯК КЛЮЧОВА МЕТОДОЛОГІЯ АНАЛІЗУ СУСПІЛЬНИХ ЯВИЩ У СОЦІАЛЬНІЙ ФІЛОСОФІЇ КІНЦЯ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ]
{The Conception of Self-Organization as a Key Methodology of Social Philosophys’ Analysis in the End of XX – Beginning of XXI Centuries} 3

МУЛЯРЧУК Є.І.
[ЖИТТЄСВІТ ЛЮДЯНОСТІ: ПОВСЯКДЕННІСТЬ ТА ЧАС ВІЙНИ]
{The living world of humanity: everyday life and wartime.} 29

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

ГОРБАНЬ Р.А.
[КАТЕГОРІЯ «РОЗУМІННЯ» В ПЕРСОНАЛІСТИЧНІЙ ГЕРМЕНЕВТИЦІ ЧЕСЛАВА СТАНІСЛАВА БАРТНІКА]
{Category of Understanding in Personalistic Hermeneutics of Czeslaw Stanislaw Bartnik} 63

ДАНИЛОВ Д.А.
[ДҐ’ЯНА: ТРАНСФОРМАЦІЯ РОЗУМІННЯ МЕДИТАЦІЇ ВІД РІҐВЕДИ ДО УПАНІШАД]
{Dhyāna: transformation of meaning of meditation from Ṛіgveda to Upaniṣ ad.}79

ЕСТЕТИКА І ФІЛОСОФЯ КУЛЬТУРИ

РУДЕНКО Т.П.
[ДУХОВНІ ВИМІРИ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ В УКРАЇНСЬКОМУ РОМАНТИЗМІ]
{Spiritual dimensions of artistic creativity in Ukrainian romanticism.} 86

ЦАРЕНОК А.В.
[ВЧЕННЯ ПРО АБСОЛЮТНУ КРАСУ ЯК ІДЕЙНИЙ БАЗИС ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ЕСТЕТИКИ АСКЕТИЗМУ]
{The Doctrine of the Absolute Beauty as the Basis of the Byzantine Aesthetics of the Asceticism} 93

ФІЛОСОФІЇ ОСВІТИ

РОМАНЕНКО О.Я.
[ЦІННІСНІ СТРУКТУРИ ЯК ПІДҐРУНТЯ СОЦІАЛЬНОГО ПІЗНАННЯ ТА ВИЗНАЧЕННЯ ЯКОСТІ ВИЩОЇ ОСВІТИ]
{Value structure as the basis of social cognition and determining of the quality of higher education} 105

ЯКОВЛЕВА О.В.
[БАГАТОМОВНІСТЬ У СИСТЕМІ ВИЩОЇ ОСВІТИ: ЧИ Є НЕМИНУЧИМ КОНФЛІКТ МІЖ ПАТРІОТИЗМОМ ТА ПРАГМАТИЗМОМ?]
{Multilingualism in higher education: is a conflict between patriotism and pragmatism inevitable?} 117

АНАЦЬКА Н.В.
[ЖИТТЄВО-ЦІННІСНІ ОРІЄНТАЦІЇ В СИСТЕМІ ЕКОЛОГІЧНОЇ ОСВІТИ]
{Life and Value Orientations in Ecological Education System.} 129

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

ІЩУК Н.В.
[ФЕНОМЕН СПІЛКУВАННЯ В РЕЛІГІЙНО-ФІЛОСОФСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ]
{The phenomenon of communication in religious and philosophical tradition.} 139

КИСЕЛЬОВ О.С.
[ПРИКЛАДНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ОБРЯДОВОСТІ В НАУКОВОМУ АТЕЇЗМІ (НА ПРИКЛАДІ ІНСТИТУТУ ФІЛОСОФІЇ АН УРСР)]
{The Applied Aspects of the Study of Rituals in Scientific Atheism (on the Example of the Institute of Philosophy of the Academy of Sciences of the Ukrainian SSR)} 150

ДЕНИСЕНКО А.В.
[РЕЦЕНЗІЯ НА КНИГУ "A THEOLOGY OF LIBERATION" BY GUSTAVO GUTIERREZ]
{Book review: “A THEOLOGY OF LIBERATION” BY GUSTAVO GUTIERREZ} 160

Випуск 5-6(153-154)

Мультиверсум. Філософський альманах / Гол. ред. В.В. Лях. – Вип. 5-6(153-154). – К., 2016. – 184 c.

З М І С Т

СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ

ЛЯХ В.В.
[ЗМІНА ПАТЕРНІВ ЦІННОСТЕЙ В КОНТЕКСТІ ПЕРЕХОДУ ВІД МОДЕРНУ ДО ПОСТМОДЕРНУ]
{Values Patterns Shift in the Context of Transition from Modern to Postmodern Situations} 3

ЛЮБИВИЙ Я.В.
[САМООРГАНІЗАЦІЯ МЕРЕЖЕВОГО СУСПІЛЬСТВА ЯК СОЦІАЛЬНО-КОМУНІКАТИВНОГО ФЕНОМЕНА]
{Self-organization of Network Society as Socio-Communicative Phenomenon.} 18

СИТНІЧЕНКО Л.А.
[ФІЛОСОФІЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ В УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТІ]
{Philosophy of Justice in the Context of Ukraine} 32

ЛУКАШЕНКО М.В.
[МОДЕРНИЙ ТИП СОЦІАЛЬНОСТІ: МІЖ МИНУЛИМ І НАЛЕЖНИМ]
{The modern type of sociality: between past and oughtness.} 42

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

ІЛЬЇНА А.В.
[«КАРТЕЗІАНСЬКЕ КОЛО» ТА ДИСКУРС ІНШОГО: ЕНОМЕНОЛОГІЧНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ФІЛОСОФІЇ ДЕКАРТА]
{“Cartesian Circle” and Discourse of Other: Phenomenological Interpretations of Descartes’ Philosophy.} 57

ЛУЧИЦЬКА В.І.
[КОНЦЕПЦІЯ ОСОБИ У ФЕНОМЕНОЛОГІЧНІЙ АНТРОПОЛОГІЇ Е. ШТАЙН]
{The concept of a person in phenomenological anthropology of E. Stein..}69

НАУМЕНКО В.В .
[ДЖ.Г. МІД ЯК СОЦІАЛЬНИЙ БІХЕВІОРИСТ: ПРОБЛЕМА ТЛУМАЧЕННЯ]
{H. Mead as social behaviorist: the problem of interpretation.} 80

МАЛЕЄВ А.К.
[ПРОБЛЕМНІСТЬ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ І СВІДОМОСТІ ЗА РОБОТОЮ ДЖОНА СЕРЛЯ «СВІДОМІСТЬ, МОЗОК І НАУКА»]
{The problems of the artificial intelligence and consciousness at the work of John Searle, «Consciousness and the brain science».} 89

НЕСПРАВА М.В.
[ЗА МЕЖАМИ РОЗУМІННЯ ЗЛА У ФІЛОСОФІЇ ПОСТМОДЕРНУ]
{Beyond comprehension of evil in postmodern philosophy} 99

ТУРЕНКО В.Е.
[КОМІЧНІСТЬ ТА ТРАГІЧНІСТЬ ЛЮБОВІ У МІФІ АРИСТОФАНА ПРО АНДРОГІНІВ]
{Comic and tragic of love in the myth of Aristophanes about the androgyny.} 111

ГОРБАНЬ Р.А.
[КОСМОЛОГІЯ В ПЕРСОНАЛІСТИЧНІЙ СИСТЕМІ ЧЕСЛАВА СТАНІСЛАВА БАРТНІКА]
{Cosmology in Personalistic System of Czeslaw Bartnik} 124

БОКАЛ Г.В.
[ТЛУМАЧЕННЯ ВІДЖНЯН У ВЧЕННІ ЙОГАЧАРИ]
{The interpretation of the consciousness in the yogachara doctrine} 134

ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ТА ОСВІТИ

ТАНСЬКА Л.В.
[ГАРМОНІЯ ЯК КАТЕГОРІЯ КУЛЬТУРОТВОРЧОСТІ]
{Harmony as a Category of Culture Work..} 144

СОБОЛЬ Т.В., ТУРЕНКО В.Е., ЯРМОЛІЦЬКА Н.В.
[МІСЦЕ ФІЛОСОФІЇ У СВІТОВОМУ ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ]
{The place of philosophy in the world educational space.} 153

АНАЦЬКА Н.В.
[ФІЛОСОФСЬКА РЕТРОСПЕКТИВА СТАНОВЛЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ ОСВІТИ]
{Philosophical retrospective review of establishing the environmental education.} 162

ЯРОШОВЕЦЬ Т.І.
[ПОШУК ЕКУМЕНІЧНОЇ РЕЛІГІЙНОЇ ТОТАЛЬНОСТІ ЯК АПОФЕОЗ ДЕСАКРАЛІЗАЦІЇ КУЛЬТУРИ]
{Search ecumenical religious totality as the apotheosis of cultural desecration..} 171

Випуск 3-4(151-152)

Мультиверсум. Філософський альманах / Гол. ред. В.В. Лях. – Вип. 3-4(151-152). – К., 2016. – 208 c.

З М І С Т

СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ

КРАВЦОВ Ю.С.
[ФЕНОМЕНОЛОГІЧНА СКЛАДОВА ОНТОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ]
{Phenomenological ontology component of social reality} 3

САЩУК Г.М.
[ФЕНОМЕН КОНФЛІКТОГЕННОСТІ
ТА НАСИЛЬСТВА В ІНФОРМАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ]

{The phenomenon of conflict and violence in the information space.} 12

ВІЦЬКО О.В.
[РИЗИКИ ВИКОРИСТАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ТЕХНОЛОГІЙ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ]
{The risks of using social technologies in modern Ukraine} 22

КУДЛАЧ В.
[ВПЛИВ МЕРЕЖЕВИХ КОМУНІКАТИВНО-ІНФОРМАЦІЙНИХ
ТЕХНОЛОГІЙ НА ТРАНСФОРМАЦІЮ СУСПІЛЬСТВА]

{The impact of network communication and information technologies on the transformation of the society.} 31

ХИЛЬКО М.І.
[КЛАСИФІКАЦІЯ ПРІОРИТЕТІВ ПОЛІТИКИ ЕКОБЕЗПЕЧНОГО РОЗВИТКУ]
{Classification ecosafety development policy priorities} 41

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

ДЗЬОБАНЬ О.П.
[СУСПІЛЬНИЙ ІДЕАЛ: ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ АНТИЧНОГО РОЗУМІННЯ]
{Social ideal: some Peculiar Features of its Understanding in the Ancient World.} 56

ГРОМОВА О.В.
[ДИХОТОМІЇ ЛЮДСЬКОГО ІСНУВАННЯ ТА ЕКЗИСТЕНЦІЙНА САМОТНІСТЬ В ТЕОРІЇ ЕРІХА ФРОММА]
{The dichotomy of human existence and existential loneliness in the Erich Fromm theory.}69

МАТВІЄНКО І С.
[АВТОР, ТЕКСТ, ДИСКУРС: ФІЛОСОФСЬКІ РОЗВІДКИ М.ФУКО]
{Author, text and discourse: philosophical studies of Michel Foucault.} 81

КЛОЧКОВ І.В.
[АПОФАТИКО-ПАНТЕЇСТИЧНИЙ ХАРАКТЕР DOCTA IGNORANTIA М.КУЗАНСЬКОГО]
{Apothatical and pantheistic character into docta ignorantia by Nicolay Cuses.} 87

ПЕТРОВ Є.П.
[АКТУАЛЬНІ АСПЕКТИ ТЕОРІЇ ІДЕЙ ДЖ. ЛОККА]
{Relevant aspects of the theory of John Locke’s ideas} 98

КІХНО О.В.
[ІДЕЯ СУБ’ЄКТИВНОЇ ДОБИ У СОЦІАЛЬНІЙ ФІЛОСОФІЇ ШРІ АУРОБІНДО]
{The idea of Subjective Age in social philosophy of Sri Aurobindo} 107

ЕТИКА, ЕСТЕТИКА, ФІЛОСОФІЯ ПРАВА

МАКСЮТА М.Є.
[ФІЛОСОФІЯ ГІДНОСТІ: ДО ЄДНОСТІ МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИХ ТА НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНИХ КОНОТАЦІЙ]
{Philosophy dignity: the unity of ethical and educational connotations.} 117

СПІВАК В.В.
[МОРАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ ОБРАЗУ ВОЇНА В УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ ЕПОХИ БАРОКО]
{The moral-philosophical aspect of the image of a warrior in Ukrainian philosophical thought of the Baroque.} 129

ТУРЕНКО В.Е.
[ЕТИКО-ЕСТЕТИЧНА ЕКСПЛІКАЦІЯ ВЧЕННЯ ПРО ДВОХ АФРОДІТ У ПРОМОВІ ПАВСАНІЯ [ symp . 180 – 185с]]
{Ethical and aesthetic explication doctrine on the two Aphrodite in the speech Pausanias [Symp. 180с – 185с]} 137

БУЦИКІНА Є.О.
[ТРАНСФОРМАЦІЯ КАТЕГОРІЇ «ПОТВОРНЕ» В МЕЖАХ ПОСТНЕКЛАСИЧНОГО ЕСТЕТИЧНОГО ДИСКУРСУ]
{Category of ugliness transformation within the aesthetic post-non-classical discourse.} 146

ДЕРГАЧОВ Є.В.
[ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ СУСПІЛЬСТВА: ВІД ПРАВОРОЗСУДКОВОСТІ ДО ПРАВОРОЗУМНОСТІ]
{The legal consciousness of society from the legalrationality to the legalreasonly.}155

МЕТОДОЛОГІЯ ПІЗНАННЯ ТА РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

КОМАХА Л.Г.
[НАУКОВЕ ПІЗНАННЯ В АРГУМЕНТАХ «МЕТОДОЛОГІЧНОГО АНАРХІЗМУ»]
{Knowledge in the Arguments of «Methodological Anarchism»} 169

ЗІНКЕВИЧ Т.
[ІДЕЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ГРОМАДЯНСЬКОЇ РЕЛІГІЇ У ТВОРАХ ДІЯЧІВ УКРАЇНСЬКОГО КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ КІНЦЯ ХVІ – ПОЧАТКУ ХVІІ СТ.]
{The Ideas of National Public Religion in the Works of Ukrainian Cultural Renaissance Figures (the End of XVI the Beginning of XVII century)} 178

ШЕВЧЕНКО С.Л.
[МОДЕРНІЗАЦІЯ ПРАВОСЛАВ’Я МИКОЛОЮ БЕРДЯЄВИМ ТА ПРОБЛЕМА ТЛУМАЧЕННЯ ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОЇ ПРИРОДИ ДУХОВНОГО]
{Nikolay Berdyaev’s modernization of Orthodoxy and problem of interpretation of existential nature of the spiritual} 190

ЗАВАЛЬНЮК О. В. [ОСНОВНІ ЧИННИКИ І НАПРЯМИ РОЗВИТКУ СПОРТУ В КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІЙ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ОСОБИСТОСТІ]

О. Завальнюк,

кандидат педагогічних наук,

викладач НПУ імені М.П. Драгоманова

ОСНОВНІ ЧИННИКИ І НАПРЯМИ РОЗВИТКУ СПОРТУ В КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІЙ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

Розробка адекватної сучасним соціальним реаліям гуманітарної парадигми спортивного виховання передбачає розгляд основних чинників і напрямів розвитку спорту в структурі культурно-освітньої життєдіяльності особистості.

Можна погодитися з С. Бацуновим, на думку якого, спорт, як невід’ємна складова суспільства, є певною мірою віддзеркаленням його проблем. Посткризовий формат сучасного суспільства впливає на функціонування спорту і визначає його «больові точки». До об’єктивних чинників, що впливають на соціокультурну цінність спорту, належать не тільки внутрішні, пов’язані із самими спортом, але й зовнішні чинники, які перебувають поза його сферою. Мається на увазі загальна соціально-економічна, політична, культурна ситуація, котра існує в суспільстві, система прийнятих у ньому цінностей, норм і зразків поведінки, морального й матеріального заохочення певних вчинків [1, 268].

Насамперед відзначимо зростання ролі політичного чинника у розвитку сучасного спорту. Політичні та державні діячі вже давно зрозуміли значення спорту і постійно намагаються використовувати його у своїх цілях. Як зауважує А. Батюк, результативний (ефективний) спорт (незалежно від форми власності) виступає національним надбанням і предметом національної гордості, чим створює політичний капітал як своєму власникові, так і державі в цілому [2, 106].

В. Лукащук звертає увагу на використання спорту з метою ідеологічного впливу. У процесі зростання соціальної значущості цієї сфери людської діяльності зростали її зв’язки з ідеологією. По-перше, сам спорт почав виробляти ідейні установки, що стосуються етики, естетики, способу життя тощо. По-друге, ідеологія включає спорт, враховуючи його колосальну поширеність у світі, в об’єкти свого впливу. Використання спорту офіційною ідеологією в кожній країні здійснюється з тією ж самою метою, з якою використовують і інші суспільні явища: з метою пропаганди панівного політичного і економічного ладу, певних духовних цінностей; обґрунтування й виправдання політики держави і її конкретних акцій; виховання у населення потрібних системі політичних  і моральних рис та ін. [3, 55].

Як зазначає С. Гуськов, характеризуючи тенденції розвитку спорту наприкінці ХХ століття, в цей період припинилися дискусії про «незалежний» характер спорту від держави, яка почала відігравати все більшу роль у його розвитку. Стало зрозуміло, що концепція відносин між суспільством і спортом, державою і спортом визначається насамперед тими завданнями, які постають перед ними. Аналіз цих відносин показує, що наприкінці XX століття держава в багатьох країнах спільно з комерційними структурами взяла на себе відповідальність за розвиток спорту, за створення спортивної інфраструктури національного значення. Використання спорту для дозвілля і виховання стало прерогативою місцевих органів влади [4].

Істотний вплив на систему ціннісних орієнтацій організаторів спортивних змагань, тренерів і спортсменів має позиція державних діячів, що визначають загальний напрям, стратегію соціальної політики, характер її реалізації у різних сферах суспільного життя, у тому числі в галузі спорту. Це пов’язано не лише з авторитетом цих державних діячів, з величезними можливостями, які вони мають в своєму розпорядженні для пропаганди своїх ідей, поглядів, переконань, але й з тим, що, як правило, від них залежать сама можливість і рівень тих або інших соціальних контактів (у тому числі спортивних), особливо міжнародних, міра їх фінансового забезпечення тощо. Багато фактів негативного впливу спорту на міждержавні відносини пов’язані саме з бажанням державних діячів використовувати міжнародні спортивні контакти (або їх не допустити) в своїх корисних політичних або економічних цілях [5].

Не меншого значення в сучасному розвитку спорту має економічний чинник, зокрема ринкові умови, що стимулюють процеси комерціалізації та професіоналізації спортивної діяльності. Так, Ю. Мічуда в контексті ринкових перетворень виокремлює три великі блоки проблем, які привернули найбільшу увагу вчених: комерціалізація як форма вияву впливу ринку на функціонування та розвиток сфери фізичної культури і спорту; адаптація суб’єктів господарювання у сфері фізичної культури і спорту до вимог ринку;  модифікація ролі держави в забезпеченні розвитку фізичної культури і спорту в умовах ринку. При цьому робиться висновок про існування низки закономірностей функціонування та розвитку сфери фізичної культури і спорту в умовах сучасного ринку, зокрема: 1) в умовах ринку результат людської діяльності у сфері фізичної культури і спорту  сповнюється реального економічного змісту і, набуваючи форми соціальної  послуги, як правило, стає товаром; 2) товарно-грошова форма економічних відносин у сфері фізичної культури і спорту стає всеохоплюючою, визначаючи ринкову зумовленість виробництва, розподілу, обміну та споживання ФСП; 3) економічна діяльність у сфері фізичної культури і спорту набуває форми підприємництва, бізнесу; 4) функціонування та розвиток цієї сфери усе більшою мірою залежить від зовнішнього економічного середовища. Сфера усе більш стає відкритою соціально-економічною підсистемою; 5) відбуваються модифікація фізкультурно-спортивної діяльності, а також модифікація та диференціація видів спорту згідно з вимогами ринкового середовища [6].

Серед негативних наслідків  переходу фізичної культури і спорту на ринкові відносини С. Бацунов відзначає такі. Насамперед, ринок з його механізмом вільної конкуренції призвів до скорочення спортивних організацій і до формування у спорті монопольного становища окремих клубів, до появи суперкоманд. Це знижує інтерес глядачів до спортивних змагань у регіонах, зокрема і в сільській місцевості, і в підсумку зумовлює зниження їх економічної й соціальної ефективності. Варто враховувати й ту обставину, що відшкодування суспільно-необхідних витрат на окремі види фізкультурно-спортивних послуг не може бути здійснено через низький рівень прибутків окремих категорій населення через обмеження їхньої споживчої можливості. Відтак ринок не може повністю забезпечити всебічного розвитку фізичної культури та спорту. На узбіччі можуть виявитися значні верстви населення й деякі престижні види спорту [7, 268–269].

В. Лукащук із поширенням ринкових відносин у сфері спорту пов’язує поширення нових видів допінгу, технології якого розглядає як відповідь на виклик ринку. Дослідник зазначає, що в професійному спорті склалася парадоксальна ситуація: з одного боку, закони ринку, за якими розвивається сучасний професійний спорт, вимагають від спортсменів позамежних, за гранню людських можливостей, результатів, з іншого боку – атлетам заборонено приймати засоби, що допомагають організму ці навантаження витримати. Реальна небезпека антидопінгових кампаній полягає в тому, що вони стимулюють створення усе більш витончених фармо- і біотехнологій. Зроблено висновок, що тільки заборонними заходами подолати поширення допінгу в спорті не можливо. Необхідні всебічна, починаючи з дитячо-юнацьких спортивних шкіл, антидопінгова пропаганда і роз’яснювальна робота [8].

Наслідком означених процесів є комерціалізація спорту. Так, О. Мамедов, демонструючи негативні аспекти сучасного Олімпійського руху, акцентує увагу на комерціалізації Олімпійських ігор. Великі корпорації проникають на ігри через спонсорство, використовуючи свою допомогу в комерційних цілях. Провідні спортсмени можуть бути стимульовані грошовими пропозиціями. Зрештою спортивна перемога стає засобом продажу «особливого товару», а золоті медалі перетворюються для спортсменів і комерційних спонсорів, у спосіб заробітку грошей. Олімпійські ігри стали крупним бізнесом завдяки, в основному, телебаченню. Засоби масової інформації використовують спорт для продажу програм рекламодавцям. Олімпійські ігри – унікальний спортивно-комерційний захід, аудиторією якого є платоспроможне населення всього світу, – втілює маркетингову мрію охоплення глобальної аудиторії. Внаслідок одержання значних телевізійних прибутків МОК сам став гігантською, свого роду унікальною, транснаціональною корпорацією, рішення якої все частіше диктуються грошовими припливами [9, 66].

Згідно з В. Лукащуком, комерціалізація спорту відбувалася і далі відбувається одночасно з комерціалізацією суспільних відносин, що, своєю чергу, є результатом швидкого розвитку техніки, індустріалізації, урбанізації і підвищення добробуту населення. Ця тенденція досить суперечлива. З одного боку, комерціалізація спорту є джерелом фінансування, підготовки й участі спортсменів у Олімпійських іграх, чемпіонатах світу і Європи, що вимагає великих коштів, створення ефективної системи матеріально-фінансового стимулювання спортсменів, оплати витрат Міжнародного Олімпійського Комітету і міжнародних спортивних федерацій та ін. Вона сприяє розвитку телебачення, що стимулює пошук форм збільшення видовищності телевізійного показу змагань, залучаючи велику кількість телеглядачів, нехай навіть у пасивній формі, до спорту. З іншого боку, комерціалізація містить у собі моменти з можливими негативними наслідками для спорту. Комерційний інтерес, наприклад, здатний впливати на вибір міста для проведення Олімпійських ігор. Під час підготовки до Ігор він породжує спроби виключити з їх програми невидовищні (неприбуткові) види спорту. Перевага комерційного інтересу призводить до подорожчання квитків на змагання, вартості проживання делегацій, журналістів, туристів, зумовлює обмеженню прав спортсменів, тренерів, представників ЗМІ, послаблення уваги до питань екології, транспорту, безпеки під час проведення великих спортивних змагань [10].

В. Паначев, аналізуючи наслідки комерціалізації спорту, зазначає, що комерціалізм перекручує саму ігрову змагальну природу спорту, висуваючи на перший план інструментальну форму розвитку для самого спортсмена, стимулюючи, як правило, всіма засобами гірші форми суто глядацької, ілюзорної самореалізації в спорті, його перетворення на комерційне видовище. Інструменталізм призводить, кінець кінцем, до значного звуження кола осіб, які активно займаються спортом, до абсолютизації культу «єдиного чемпіона», до відособленості професійної спортивної еліти, її відриву від масового спорту [11].

Серед інших чинників розвитку сучасного спорту варто особливо відзначити роль процесів  глобалізації. Наприклад, В. Лукащук з глобалізацією спортивної діяльності пов’язує новий етап розвитку індустрії спорту. Її основними напрямками є: міграція спортсменів і тренерів, що переїжджають із країни в країну для участі у змаганнях або надовго залишають батьківщину задля укладання прибуткових контрактів; створення могутнього транснаціонального ринку спортивного обладнання й екипірування; поширення періодичних видань, радіо, а особливо телебачення, у тому числі супутникового, а також мережі Інтернет, що сприяють поширенню «картинок», так чи інакше пов’язаних зі спортом, по всій планеті. До того ж, додає В. Лукащук, сучасну структуру світового спорту можна розглядати як елемент нової фази розвитку суспільства, що грунтується на тотальному споживанні. Справді, глобалізація невіддільна від відкриття ринків та комерціалізації культури. Як повсякденне життя окремих людей, так і життя націй на геополітичному рівні залежить від міжнародних фінансових операцій, пов’язаних зі спортом (кращими прикладами такого впливу є футбольний Чемпіонат світу  або європейська Ліга чемпіонів з їх величезними бюджетами). На локальному рівні поширюється ціннісна шкала культурних продуктів,  цілком підпорядкована світовим фірмам-виробникам спортивних товарів, а ЗМІ перетворюють спортивних зірок у культурні знаки світового масштабу [12, 83–84].

Б. Дубін пов’язує метаморфози спорту в постсучасному масовому глобальному суспільстві  з тим, що відбуваються:

-          тотальна комерціалізація професійного спорту, пов’язана з кінцем ідеології національних держав, а відповідно, й національних команд; разом з цим аматорський спорт знаходить завершення у платній індустрії оздоровчих послуг;

-мас-медіатизація спорту в «спільнотах глядачів»; частка тих, хто займається спортом, і тих, хто відвідує спортивні змагання як глядачі, сьогодні в середньому на один-два порядки менша за частку телеглядачів спортивних програм;

-повсюдне застосування допінгу, за яким стоїть висока «проблематичність» тіла, як і всього «природного», «нормального», «нормативного» у постсучасній культурі; невизначеність норми робить припустимою технологізацію досягнення будь-якими засобами;

-війни вболівальників, акти прямої колективної агресії як у самих локальних спільнотах, так і на міжнаціональних зустрічах [13, 74].

Окремо маємо підкреслити вплив сучасних засобів масової комунікації на спорт, що посилює виокремлені тенденції його розвитку. На думку В. Звєревої, спорту в культурі постмодерну властиві транснаціональність, комерціалізація, медійність. Спорт став сферою обігу великих капіталів, коли постійно зростають розміри призових фондів, сум, що виплачуються за контрактами професійним спортсменам і тренерам. Мас-медіа посилюють комерціалізацію спорту: сезонні ігри і чемпіонати, стадіони, трибуни і самі тіла учасників, ефірний час і друкарські площі, задіяні в освітленні змагань, розглядаються як простір для розміщення реклами, яку бачить величезна аудиторія. Спорт адаптувався до умов інформаційного суспільства, в якому вистави і досвід людини неможливі без посередництва мас-медіа. Він став одним із найбільш популярних світових шоу, у виробництві і поширенні якого ключову роль відіграють ЗМІ. Популярні спортсмени перетворюються на медійних персонажів, зірок масової культури, чия регулярна поява в інших, неспортивних контекстах виправдана їхнім статусом як законодавців моди і експертів у побудові стилю життя [14, 64].

З наведеного нами можна дійти висновку, що дає змогу спрогнозувати спорт та його подальшу еволюцію не тільки на найближчу, але й на віддалену перспективу.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Бацунов С.М. Соціальне буття спорту: український контекст / С.М. Бацунов // Гілея: науковий вісник.  Вип. 57. – К., 2012. –  С. 268–271.
  2. Батюк А.М. Структурування спорту і фізичної культури в контексті соціологічного аналізу / А.М. Батюк // Грані.  – 2012.  – №2.  – С. 106–110.
  3. Лукащук В.І. Спорт і політика: соціологічний аналіз взаємодії / В.І. Лукащук // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія «Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи». Вип. 941. – Харків, 2011. – С. 54–58.
  4. Гуськов С.И. О некоторых тенденциях развития международного спортивного движения и российского спорта в 21 в. / Гуськов С.И. [Електронний документ] // Спорт, духовные ценности, культура. Выпуск третий. Перспективы и пути повышения гуманистической ценности современного спорта и олимпийского движения. – М.: Гуманитарный Центр “СпАрт” РГАФК, 1998. Режим доступу: http://lib.sportedu.ru/GetText.idc?TxtID=796
  5. Столяров В.И. Гуманистическая культурная ценность современного спорта и олимпийского движения / В.И. Столяров [Электронный документ] // Спорт, духовные ценности, культура. Выпуск второй. Гуманистические идеалы, идеи олимпизма и мир современного спорта. – М.: Гуманитарный Центр “СпАрт” РГАФК, 1998. Режим доступу: http://lib.sportedu.ru/GetText.idc?TxtID=741
  6. Мічуда Ю.П. Функціонування та розвиток сфери фізичної культури і спорту в умовах ринку: автореф. дис… д-ра наук з фіз. виховання і спорту: 24.00.02 / Ю.П. Мічуда. – К., 2008. – 39 с.
  7. Бацунов С.М. Соціальне буття спорту: український контекст / С.М. Бацунов // Гілея: науковий вісник.  Вип. 57.  – К., 2012. –  С. 268–271.
  8. Лукащук В.І. Тенденції розвитку спорту в умовах ринкових перетворень: Автореф. дис… канд. соціол. наук: 22.00.04 / В.І. Лукащук. – Х., 2006. – 21 с.
  9. Мамедов О. Ю. Невидимые тени «олимпийского солнышка» / О. Ю. Мамедов // Terra Economicus.  – 2008.  Т. 6. – № 3. – С. 65–69.

10.  Лукащук В.І. Тенденції розвитку спорту в умовах ринкових перетворень: Автореф. дис… канд. соціол. наук: 22.00.04 / В.І. Лукащук. – Х., 2006. – 21 с.

11.  Паначев В.Д. Спорт в системе физической культуры общества: институциональный подход: Автореф. дис. … докт. социол. наук : 22.00.04 / В.Д. Паначев. – M, 2008. – 40 с.

12.  Лукащук В.І. Розвиток індустрії спорту як відповідь на інституціональні зміни суспільства / В.І. Лукащук // Вісник Одеського національного університету. Серія: Соціологія і політичні науки. – 2009. – Т. 14.  Вип. 13. – С. 81–87.

13.  Дубин Б. Спорт в современных обществах: пример России / Б. Дубин // Вестник общественного мнения. Данные. Анализ. Дискуссии. – 2004. – № 2. –С. 70–80.

14.  Зверева В.В. Телевизионный спорт / В.В. Зверева // Логос. – 2006. – № 3. – С. 63–75.

Завальнюк О. Основні чинники і напрями розвитку спорту в культурно-освітній життєдіяльності особистості.

Аналізуються основні напрями розвитку спорту в контексті сучасної державної гуманітарної політики; підкреслюється, що держава постійно намагається посилювати контроль над сферою спортивної діяльності.  Розуміючи значення спорту в житті людини,  політичні й державні діячі прагнуть використовувати його у власних цілях. Водночас у спорті все більше розгортаються процеси комерціалізації та професіоналізації спортивної діяльності. Поширення ринкових відносин у цій сфері призводить не тільки до позитивних, але й негативних наслідків. У статті розглядаються основні шляхи їх подолання і тенденції адаптації спорту до умов розгортання інформаційного суспільства.

Ключові поняття: людина, культура, спорт, спортивна діяльність, професіоналізація спортивної діяльності, комерціалізація спортивної діяльності.

Завальнюк Е. Основные факторы и направления развития спорта в культурно-образовательной жизнедеятельности личности.

Анализируются основные направления развития спорта в контексте современной государственной гуманитарной политики; подчеркивается, что государство постоянно пытается усиливать контроль над сферой спортивной деятельности. Понимая значение спорта в жизни человека, политические и государственные деятели стремятся использовать его в своих целях. Одновременно в спорте все больше разворачиваются процессы коммерциализации и профессионализации спортивной деятельности. Распространение рыночных отношений в этой сфере приводит не только к положительным, но и отрицательным последствиям. В статье рассматриваются основные пути их преодоления и тенденции адаптации спорта к условиям развертывания информационного общества.

Ключевые понятия: человек, культура, спорт, спортивная деятельность, профессионализация спортивной деятельности, коммерциализация спортивной деятельности.

Zavalniuk O. Main factors and directions of development of sports in the cultural and educational life of a personality.

Main directions of development of sport in the context of the current state humanitarian policy were analyzed; it was emphasized that the state constantly tries to strengthen the control over the area of sport activity. Realizing the importance of sports in life, political and public figures seeking to use it for their own purposes. However, processes of commercialization and professionalization of sports activities increasingly unfolding in sport. Spread of market relations in the field of sports results not only in positive but also in negative effects. The paper deals with the main ways of overcoming contradictions in the field of sports and its trend towards its adaptation to deployment of the information society.

Key words: human, culture, sport, sports activities, professionalization of sports activities, commercialization of sports activities.

МАРКОЗОВА О. О. [ХАОТИЧНЕ ФРЕЙМУВАННЯ УСПІХУ ОСОБИСТОСТІ В ПЕРШІ РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ]

О.О. Маркозова

кандидат соціологічних наук, доцент кафедри філософії і політології Харківського національного автомобільно-дорожнього університету

ХАОТИЧНЕ ФРЕЙМУВАННЯ УСПІХУ ОСОБИСТОСТІ В ПЕРШІ РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Після здобуття Україною незалежності було зруйновано типові уявлення громадян не тільки про соціально-політичні та економічні відносини, але й про місце і роль людини в суспільстві, про критерії індивідуального і колективного успіху, їх співвідношення та способи досягнення. Колишні фрейми більше не могли адекватно пояснити соціальні події, та й самі ситуації змінюються так динамічно, що людям стало досить важко самостійно осмислювати їх сутність, засвоювати нові цінності, норми та способи життєдіяльності. Складність та неоднозначність процесів, які й сьогодні позначаються на свідомості українців, а також складність адекватного сучасним реаліям фрейму успіху людини та механізмів і чинників його формування актуалізують аналіз тієї соціально-економічної та політичної ситуації, яка склалася в Україні на початку розбудови незалежної держави і визначала розуміння успіху громадян.

Тлумачення успіху людини не є абсолютно новою науковою проблемою. Різним його аспектам присвячено праці як західних [1, 2], російських [3], так і українських учених [4–6]. Однак, незважаючи на певну кількість наукових досліджень, питання про сутність, шляхи досягнення та механізми формування спрямованості людини на досягнення успіху й досі мають дискусійний характер. Розв’язати названу допоможе, гадаємо, застосування концепції фрейм-аналізу, під яким Г. Бейтсон розумів «способи організації уявлень, що зберігаються в пам’яті людини» [7, 152]. Застосування цього методу дасть змогу зрозуміти, яким чином організація соціального простору та наявні практики взаємодії людей фреймують прагнення особистості досягати успіху. У зв’язку з цим, щоб визначити позитивні впливи на ці прагнення та знайти способи запобігання  негативним впливам на них, спробуємо проаналізувати  об’єктивні та суб’єктивні фактори, що визначали формування фрейму успішної людини на початку демократичних трансформацій в Україні.

Починаючи з проголошення в СРСР так званої перебудови, а також впродовж першого десятиліття після здобуття незалежності, незважаючи на показовість бурхливого розвитку, в Україні реформи відбувалися дуже повільно. Початок соціальних трансформацій був пов’язаний із переходом від тоталітарного суспільства до суспільства вільного, демократичного, основаного на ринкових відносинах. У громадян щодо цього процесу і його результатів  сформувалися відповідні очікування, які спиралися на ідеалізоване уявлення про життя людей в країнах Заходу. Практично всі були упевнені, що перехід до нових соціально-економічних відносин автоматично спричинить зростання самостійності і активності людей в усіх сферах життєдіяльності, а отже – до зростання загального добробуту. Однак здобутки вже перших років незалежності були досить суперечливими, зокрема їх супроводжували  масове розчарування і невдоволення громадян. Виникли навіть сумніви щодо придатності західного шляху для нашої країни, розгорнулися дискусії про специфіку розвитку України. Проте насправді основна проблема полягала в тому, що ні представники влади, ні звичайні громадяни не були готові до життя в нових умовах. Політики та чиновники різного рівня займалися власним збагаченням у жорстокій боротьбі і кримінальними структурами, які першими адаптувалися до нових ринкових відносин. А пересічні громадяни, не навчені в умовах СРСР проявляти ініціативу та приймати самостійні рішення, пасивно очікували, коли влада організує для них життя «на західний манер».

Незважаючи на певні зміни в економічній сфері, пов’язані зі створенням потенційних умов для переорієнтування громадян від утриманської життєвої позиції до самостійності і активності, заклики до негайної індивідуальної економічної ініціативи, попри відсутність підтримки з боку і створення стійких, або хоча б зрозумілих, фреймів життєдіяльності були сприйняті багатьма людьми не як отримання нових можливостей, а як свідчення втрати попередніх гарантій, що їх надавало суспільство. Як справедливо зазначає Ю.І. Гілер, більшість людей, котрі виросли і були виховані в СРСР на фреймах радянського способу життя, навіть не уявляли, що робити з економічною свободою [8].

Прояву індивідуальної економічної ініціативи перешкоджала і фінансова нерівність людей та владних повноважень, які перетворилися у нерівність можливостей контролю за перерозподілом суспільної власності. Такі можливості більшою мірою мали керівники владних структур та підприємств, які в нових умовах забезпечили для себе перетворення адміністративного контролю власності в економічний. У підсумку потенційно рівні права та можливості самореалізації людини в економічній сфері були деформовані сформованим ще в тоталітарному суспільстві механізмом нерівного владного та економічного впливу. Наслідком цих негативних процесів стало те, що у значної частини громадян сформувалася не орієнтація на самореалізацію та досягнення індивідуального успіху, а, навпаки, посилилися такі характеристики (сформовані ще в межах попередньої соціальної системи), як пасивність, бажання підкоритися долі, мінімізувати свої потреби. Водночас активність, самостійність, готовність до ризику, що виводять індивідуальну складову в загальній формулі успіху на перше місце, на початку демократичних перетворень не займали високих місць у рейтингу цінностей українців.

Ускладнювало ситуацію й те, що в ході трансформацій в економічній сфері з’явилися нові види обмежень і залежностей, що стримували досягнення індивідуального успіху людини. Громадяни, що мали високий внутрішній потенціал і, незважаючи на об’єктивні перешкоди, були готові ризикнути, вийти із зони комфорту та реалізувати себе в умовах нової економічної і соціальної реальності, розпочавши займатися бізнесом, потрапили в залежність від непідконтрольних суспільству чиновників, котрі на власний розсуд видавали дозволи на підприємницьку діяльність, розподіляли ресурси, здійснювали безкінечні перевірки. Можливості людей чинити зустрічний вплив на ці структури були досить обмежені через нерозробленість даних механізмів, незнання громадянами своїх прав, а також звичкою підкорятися представникам влади. Все це створило ґрунт для свавілля з боку органів влади. Тож, посилаючись тільки на їх внутрішньоособистісні характеристики однозначно звинувачувати українців у пасивності в умовах переходу до ринку, у небажанні вийти із зони комфорту і досягти індивідуального успіху, означає не розуміти об’єктивних передумов пасивності людей.

Швидкому формуванню фрейму індивідуального успіху людини не сприяли і перетворення в політичній сфері. З перших років незалежності політичне життя України розбудовувалося так хаотично, що часом не піддавалося раціональному аналізу. За короткий відтінок часу було сформовано близько ста політичних партій, кожна з яких обіцяла людині процвітання країні та щастя, звинувачуючи в усіх негараздах опонентів. В таких умовах звичайним громадянам важко було розібратися в політичних процесах, ідентифікувати себе з тими чи іншими політичними цінностями та фреймами минулого і сучасності, засвоювати нову, демократичну політичну культуру. «Через це «основною рисою цінностей українців стала фрагментарність. Вона виявлялася, наприклад, у розбіжності політичних інтересів і цінностей різних соціальних, демографічних, етнічних груп населення і навіть у суперечливих орієнтаціях на рівні індивідуальної свідомості» [9, 269].

Політичну культуру, що формується на основі такої системи цінностей, учені визначають як культуру перехідного типу. Основними її з погляду Л. Саністебана, є швидка зміна політичних пріоритетів, спалахи екстремізму, використання засобів політичного, силового та емоційного тиску на владу [10]. Саме такою й була політична культура українців на початку розбудови незалежної держави, коли для того, щоб навести лад у країні цінності демократичних перетворень поєднувалися з бажанням впровадити силові методи управління.

Погіршувало ситуацію те, що руйнація радянської політичної системи не знищила навичків владної еліти до діяльності за подвійними стандартами: офіційна пропаганда демократичного суспільства супроводжувалася недемократичним перерозподілом національного багатства на користь кланово-корпоративних утворень. Нові еліти, за визначенням М. Ослона, перетворилися «на закриті розподільчі організації, що корумпованим шляхом привласнюють левову частку суспільного продукту та значною мірою унеможливлюють досягнення розвинутого стану господарства» [11, 99]. Крім того, представники кримінальних груп, які зуміли в перші роки незалежності незаконно збагатитися, тепер приходили до влади і робили спроби утвердити фрейми, згідно яким сучасні ринкові відносини не потребують етичного підґрунтя. Однак, як зазначає С. Хантінгтон, підґрунтя «не зникає в капіталістичній системі, як прогнозував К. Маркс, а навпаки, – воно має тенденцію до посилення, що виявляється в етичних вимогах громадянського суспільства і до влади, і до бізнесу» [12, 136]. Змінити ситуацію на краще змогло б формування громадянського суспільства. На жаль, воно відбувалося дуже повільно. Причинами цього були як відсутність відповідного досвіду мас, так і їхня утриманська ментальність. Водночас посилювався солідарний опір еліт, які  намагалися всіляко  уникнути  контролю громадян над ними.

Погіршення ситуації в економічній та політичній сферах українського суспільства послаблювало можливості вирішення соціальних проблем. Стару систему соціальних гарантій для громадян України було практично зруйновано. На зміну безкоштовному наданню житла, здобуттю освіти, колишньому медичному обслуговуванню прийшла необхідність оплачувати ці та інші соціальні послуги. Через інфляцію і зниження ефективності виробництва розмір заробітних плат, пенсій, стипендій та різних видів соціальної допомоги перестали відповідати вартості життя. Не стало й гарантій зайнятості. Усе це призвело до серйозного погіршення життя більшості соціальних груп суспільства. Відбулася різка диференціація в доходах та рівні життя між новими чиновниками, представниками влади та бізнесу і пересічними громадянами. З часом вона набрала майже антагоністичного характеру. Адже  для більшості людей відбулося не поліпшення, а погіршення життя, це особливо вороже сприймалося на тлі фінансового процвітання окремих соціальних груп. Хоча люди були й готові до розшарування (і в омріяній Європі не всі живуть однаково), але саме це погіршення до значно нижчого рівня, ніж у попередні роки, незалежно від причини такої ситуації, викликало в українців відчуття обмеженості індивідуальної свободи в умовах трансформації суспільства. Фрейм чесної праці, яка й у СРСР не гарантувала людині матеріального благополуччя, в умовах ринкових відносин зовсім девальвував себе. Та й омріяні фрейми «вільного підприємництва», «ринкових відносин», «бізнесмена» більша частина суспільства почала сприймати негативно. Це призводило до посилення соціального відчуження, напруженості, і не сприяло переорієнтуванню людей на індивідуальну активність, спрямовану на досягнення успіху.

Тому поведінка людей, які в умовах непевного соціального середовища намагалися досягти індивідуального успіху, зумовлюється домінуванням ситуативних, короткочасних, а то й просто випадкових чинників формування життєвих цілей. За умов відсутності чітких соціальних орієнтирів, критеріїв успішності і статусів треба було самостійно переосмислювати соціальні процеси та взаємодії і створювати нові фрейми успіху. Поступово в свідомості громадян почали відбуватися зміни в уявленнях про себе, суспільство і своє місце в ньому. Утверджується значущість цінностей західного способу життя, який базується на індивідуалізмі, на ринкових, тобто максимально прагматичних, відносинах, спрямованих на досягнення індивідуального, передусім фінансового успіху. Але існувала й інша тенденція: неможливість застосовувати ідентифікаційні схеми, які склалися на основі здобутої раніше професійної освіти та досвіду практичної діяльності, призводить до того, що розгублені в умовах суспільства ризиків люди взагалі перестали прагнути досягати успіху.

Отже, в перші роки розбудови незалежної української держави формуванням нових фреймів, зокрема успіху людини, цілеспрямовано не займалися жодні структури. Ніхто чітко не розумів, як має розвиватися країна, які цінності та фрейми життєдіяльності слід створювати в суспільстві, у тому числі – кого вважати успішною людиною. Представники нової економічної та владної еліти, які, на думку громадян, збагатилися незаконно, одночасно породжували заздрість та презирство і тому уособлювати успішну людину не могли. Але й пересічні громадяни вже не могли вважати себе успішними, бо економічний рівень їхнього життя викликав, швидше, жалість, ніж повагу. У підсумку  сформувався біполярний фрейм успіху. Він складався з розуміння його і як наслідку чесної праці та розвитку духовності людини, і як наслідку  індивідуального фінансового благополуччя, досягти якого можна було тільки на основі незаконних, корумпованих схем. Однак поступово, в умовах відсутності чітких орієнтирів та єдиного суб’єкта фреймування, люди змушені були самостійно переосмислювати фрейми нових умов життєдіяльності і усвідомлювати їх. Зрештою відбулася переорієнтація більшості громадян на досягнення не колективного, а індивідуального, більшою мірою – фінансового, успіху.

ЛІТЕРАТУРА

1. Huber R.M. The American idea of success. – N.Y., 1971. – 328 p.

2. Parker B. Development and validation of a life-success measures scale // Psychological Reports. – 1992. – Apr. Vol. 70 (2).

3. Малинин Е.Д. Философия жизненного успеха. Практическое руководство: учеб. пособие. – [2-е изд., доп.]. – М.: Издательство Московского психолого-социального института; Воронеж: Издательство НПО «МОДЭК», 2004. – 304 с.

4. Бевзенко Л.Д. Зміст життєвого успіху: соціально-культурологічний контекст // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000. – № 1. – С. 34–51.

5. Маркозова О.О. Роль культури у розумінні життєвого успіху людиною європейської ментальності // Вісник Національного університету Юридична академія України імені Ярослава Мудрого. Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія / редкол. А.П. Гетьман та ін. – Х.: Право, 2013. – №2 (16). – С. 327–336.

6. Маркозова О.О. Самостійність людини як основна передумова досягнення життєвого успіху // Вісник Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого. Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія / редкол. А.П. Гетьман та ін. – Х.: Право, 2013. – № 4 (18). – С. 151–159.

7. Бейтсон Г. Шаги в направлении экологии разума. – М.: КомКнига, 2010. – 248 с.

8. Гиллер Ю.И. Социология самостоятельной личности: монография. – М.: Академический Проект; Гаудеамус, 2006. – 224 с.

9. Маркозова О.О. Моральні цінності та антицінності: зміна пріоритетів у глобалізованому світі // Вісник Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія / редкол. А.П. Гетьман та ін. – Х.: Право, 2010. – Вип. 6 – С. 268–275.

10. Санистебан Л. Политика и идеология // Диалог. – 1993. – №№ 8–9.

11. Oslon M. Power And Prosperity: Outgrowing Communist And Capitalist Dictatorships. – New York: Basic Books, 2004. – 272 р.

12. Huntington S. Political Order in Changing Societies. – N.Y., 2006. – 512 р.

Маркозова О.О. Хаотичне фреймування успіху особистості в перші роки незалежності України.

Показано, що в перші роки незалежності України фреймування свідомості громадян відбувалося хаотично, під впливом як об’єктивних, так і суб’єктивних чинників. Це призвело до формування фрагментарного, біполярного фрейму успішної людини, який об’єднував у собі цінності як тоталітарної системи, так і нових демократичних відносин. Доведено, що в умовах відсутності чітких соціальних орієнтирів люди змушені були самостійно засвоювати нові фрейми життєдіяльності. Результатом цього стала переорієнтація більшості громадян на досягнення не колективного, а індивідуального, більшою мірою – фінансового, успіху.

Ключові слова: людина, суспільство, фрейми, цінності, успіх.

Маркозова Е.А. Хаотическое фреймирование успеха личности в первые годы независимости Украины.

В первые годы независимости Украины фреймирование сознания граждан происходило хаотично, под влиянием как объективных, так и субъективных факторов. Это привело к формированию фрагментарного, биполярного фрейма успешного человека, который объединял в себе ценности как тоталитарной системы, так и новых демократических отношений. В условиях отсутствия четких социальных ориентиров люди вынуждены были самостоятельно усваивать новые фреймы жизнедеятельности. Результатом этого стала переориентация большинства граждан на достижение не коллективного, а индивидуального, в большей степени – финансового, успеха.

Ключевые слова: человек, общество, фреймы, ценности, успех.

Markozova E.A. Chaotic framing individual success in the first years of Ukrainian independence.

It is shown that in the first years of Ukrainian independence framing consciousness of citizens occurred randomly, under the influence of both the objective and subjective factors. This led to a fragmented, bipolar frame of a successful person, which combines the values as a totalitarian system, and new democratic relations. Proved that in the absence of clear social orientation, people had their own life to learn new frames. This resulted in the reorientation of the majority of citizens do not achieve collective and individual, to a greater degree of financial success.

Keywords: people, society, frames, values, success.

СТАРОВОЙТ О. В. [ДЕМОКРАТИЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ ЯК УМОВА РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ ОСОБИСТОСТІ]

Старовойт Олена,

кандидат філософських наук,

докторант НПУ імені М.П. Драгоманова

ДЕМОКРАТИЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ ЯК УМОВА РОЗВИТКУ

ІННОВАЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ ОСОБИСТОСТІ

Розглянути демократичне середовище та звернути увагу на умови розвитку інноваційної культури особистості, що є вкрай важливою проблемою сьогодення.

Повноцінна реалізація свободи творчості всіх суб’єктів культуротворчості вможливлюється завдяки саме їх креативно-інноваційній активності, а не лише завдяки наявності демократії. Остання лише надає соціально-управлінський ландшафт, сприятливий для проявів інноваційної діяльності. Демократія не здійснює інновації, а лише є суспільним ладом, сприятливим для їх вільного, безперешкодного і невикривленого з ідеологічних причин розвитку. «Демократія може мати деякі переваги над іншими полігамними системами за наявності певних передумов. До таких можна віднести готовність народу до індивідуальної свободи, сформованість у громадян почуття соціальної відповідальності за ухвалені рішення, здатність більшості до самообмежень і до поваги прав та інтересів співгромадян, прищеплене з дитинства почуття поваги до закону. І тоді демократія насправді здатна зробити все необхідне для динамічного соціального розвитку та втілення проголошених демократичних цінностей. Реалізація цих ідей можлива лише тоді, коли буде існувати надійний механізм контролю над владою і обмеження суспільства від її деградування, внаслідок якого виникає свавілля стосовно індивідуальної свободи громадян, їх творчого початку і самовираження» [1, 261]. Демократія здатна сприяти зростанню інноваційної культури населення ще й тому, що є найстабільнішим соціальним ладом, який ґрунтується на усталених процедурах і законах.

Стабільність демократичного народоуправління, політичної системи та соціального середовища забезпечує ще один надзвичайно важливий чинник, необхідний для реалізації креативного культуротворчого потенціалу, це –  взаємозумовленість та взаємоіснування традицій і інновацій в творчому процесі. «Інноваційна культура − це знання, вміння і досвід цілеспрямованої підготовки комплексного упровадження і всебічного освоєння нового у різних галузях людської життєдіяльності при збереженні в інноваційній системі динамічної єдності старого, сучасного і нового; іншими словами, − це вільне творіння нового з дотриманням принципу спадкоємності» [2, 247]. Саме цей принцип, коли одна ідеологія не відкидає всього, що створювалося раніше, як це відбувається в тоталітарному середовищі, для своєї реалізації потребує демократії, яка сьогодні є найсприятливішим соціально-управлінським ладом для здійснення всіма суб’єктами інноваційної активності своїх креативно-творчих задумів в атмосфері свободи, рівності, поваги до прав один одного і справедливої конкуренції..

Важливо підкреслити, що потреба в демократії, як потреба свободи творчості і вільного розвитку людини, як і будь-яке інше соціокультурне явище, має неоднозначний характер. За відсутності необхідної культури, в тому числі й інноваційної, така свобода може перетворюватися на свавілля, здатне дуже швидко зруйнувати самі основи демократії. «Свобода є духовним викликом демократичного суспільства. При відсутності необхідного рівня духовної та політичної культури вона стає небезпечною спокусою, яка сприяє розвитку негативних форм девіантної поведінки та руйнує суспільну систему. Соціальна свобода є здатністю громадян вільно мислити і здійснювати свої вчинки в контексті соціальної системи. Соціальна свобода визначається певним набором прав та обов’язків. Суспільство як система, що сама себе розвиває, задля самозбереження потребує фіксації і трансляції таких форм соціальної діяльності, які сприяють його нормального розвитку.

Інтерпретуючи свободу як світоглядну універсалію демократичного суспільства, її структуру можна подати як: 1) базове онтологічне ядро (свобода як іманентна характеристика світу); 2) суспільне розуміння свободи; 3) індивідуальні інтерпретації свободи. Оскільки соціальна свобода завжди перебуває в неподільній єдності з соціальною відповідальністю, на їх співвідношення варто звернути особливу увагу. За наявності багатьох дефініцій пропонуємо визначати соціальну відповідальність як усвідомлення особистістю наслідків своєї діяльності для суспільства, що супроводжується внутрішньою готовністю брати на себе обов’язки відповідати соціальним очікуванням інших людей» [3, 229−230]. Отже, рівень інноваційної культури всіх суб’єктів культуротворчості залежить не тільки від демократичного облаштування соціально-владних відносин, але й від розвиненості інноваційної культури населення. Від його свідомого ставлення до проблем творчої самореалізації залежать доля і шляхи розвитку самої демократії в кожному окремому національному суспільстві.

Демократичне суспільство відрізняється від тоталітарного тим, що його громадяни мають високий рівень внутрішньої духовної свободи і свідомого ставлення до вибору форм і засобів її реалізації. А така свобода потребує високої особистісної відповідальності, що й є центральним елементом інноваційної культури високого рівня. «Коли йдеться про внутрішню свободу як певне духовне ядро, що стимулює творчі процеси, то не варто ототожнювати її виявлення з освіченістю, глибокими знаннями, володінням великим обсягом інформації тощо. Внутрішня свобода − це насамперед якість особистості, яка виявляється в інтелігентності, високій культурі почуттів та поведінки. На противагу цьому зовнішня свобода є квінтесенцією прояву різних видів свобод, наприклад − громадянської, моральної, економічної, особистої, політичної − у життєдіяльності соціуму та людини. Політична та особиста свободи передбачають взаємообумовленість прав, обов’язків усіх членів суспільства» [4, 40]. Інноваційні вияви життєдіяльності кожного члена демократичного суспільства також мають ґрунтуватися на глибокому рівні відповідальності. Саме в цьому полягає справжній вияв свободи творчості, яка реалізується тільки через особистісну відповідальність за будь-які креативні зміни і новації, що здійснює суб’єкт культуротворчості в суспільстві, в якому домінують смисли, цінності і образи свободи, рівності і справедливості.

У такому суспільстві людина якнайповніше відчуває свою цінність як суб’єкт креативного перетворення власного особистісного та соціального буття. Звідси і народжується потреба не просто творити, а креативно самореалізовуватися в межах певних культурних форм і засобів, тобто формувати власну інноваційну культуру, а також активно функціонально застосовувати її потенціал. «Інновація не може з’явитися сама по собі. Вона потребує творця як мислячого суб’єкта. Останній долучається до процесу творення завдяки наявності свідомості як здатності не лише відображати, а й перетворювати дійсність. Цілком зрозуміло, що нововведення не можна звести до спроб людини забути про свої буденні клопоти та негаразди. Хоча певний сенс має і цей фактор. Однак одна із основних першопричин для появи інновацій стоїть поруч із потребами людини. Вони є своєрідним каталізатором, котрий скеровує усі творчі сили особистості на вироблення нової якості, властивості речей, систем, технологій. Це суб’єктивна за своїм характером причина. Об’єктивною є постійно змінюване середовище, що оточує людину і суспільство (природне, соціально-економічне тощо). Останнє спонукає особистість на пошуки нових шляхів пристосування до нього. Іншими словами, вона має постійно вдаватися до креативності, котра складає суть її існування. Саме життя людини йде паралельно із її творчістю» [5, 114−115]. Тому інноваційну культуру в демократичному суспільстві можна визначати як культуру життєтворчості, адже саме через її активне формування і функціонування відбувається самореалізація і самовияв особистісних життєвих стратегій тими засобами і в тих формах, які надаються сучасній людині завдяки найпрогресивнішому інформаційно-цивілізаційному та науково-технологічному інструментарію.

Окрім того, демократія є найсприятливішим для інновацій середовищем, тому що в її арсеналі наявні ефективні механізми збереження викристалізуваних традиційнимих гуманістичних цінностей і методів мислення і дії. Такі цінності здатні утворювати структуроване середовище, в якому людина віднаходить людиноцентричну основу для формування власного світогляду і культуротворчої активності. «Традиції складають лише основу нововведень, а суть їх визначається становленням нової якості, властивості продукту в процесі креативної діяльності особистості. Останню можна розглядати через призму свободи. Проте свобода не повинна зводитися до вседозволеності. Окрім того, людство має поставити творчий процес у відповідність до норм моралі» [6, 118]. Гуманність і мораль можуть закладатися в основу інновацій лише за умов функціонування ефективної демократії. Щодо  цього досить доречними є слова В. Кутирева: «Перед людством стоїть завдання, не відмовляючись від творчості, підпорядкувати її цінностям гуманізму, що є, по суті, специфічною конкретизацією добра і блага» [7,  77]. Саме в розвинених демократичних суспільствах, як свідчать історія і сучасна соціальна практика, здатні вироблятися механізми реалізації інноваційно-творчих потягів різних суб’єктів соціокультурної діяльності, що не несуть руйнівних, антисоціальних, тоталітарних імпульсів, а сповнені глибокої моральності, гуманізму та людиноцентризму.

Така природа демократії в своєму феноменологічно-філософському фундаменті породжується саме наявністю і захищеністю особистих свобод кожного члена демократичного суспільства. І найголовнішим фактором розвитку демократії та інновацій в її структурі є саме повноцінне функціонування і застосування принципу свободи творчості, свободи совісті і особистісної соціокультурної відповідальності. «Винятково важливим чинником справжньої демократії і проявом її сутності є ступінь суспільної та індивідуальної свободи. Цінність демократії полягає не в тому, що вона є владою всіх, а в тому, що вона є свободою для всіх і через це виступає як благо для тих, хто потребує свободи» [8, 657]. Немає іншої потужнішої сили, ніж прагнення людини до творчої самореалізації, тобто до свободи перетворення власного буття. А сила ця спрямовується в інноваційно-креативне русло саме завдяки тим механізмам, що виробляються в соціокультурній матриці демократичного соціуму.

Демократичне законодавство, демократичні правові принципи виходять з того, що між свободою творчості та нормативними її обмеженнями пріоритет обов’язково належить першій. Жодне законодавче обмеження не може ставати перепоною на шляху прояву людиною, громадянином або їх вільною асоціацією інноваційно-креативної творчості, що не загрожує іншим людям і суспільству. «Взаємозв’язок свободи творчості та її обмежень полягає в тому, що пріоритет свободи творчості, безумовно, визнається в демократичному суспільстві. Обмеження можливі виключно за умови їх належного обґрунтування ініціатором таких обмежень та мають ґрунтуватися виключно на законі та відповідати потребам демократичного суспільства» [9, 167]. Справді, демократичне суспільство встановлює раціональні межі індивідуальної свободи творчості, але вони мають чітко визначений характер. Так, наприклад, Європейський суд з прав людини «вважає обмеження свободи творчості правомірним у дуже вузькому колі випадків: якщо вони спрямовані на запобігання образам почуттів національних меншин чи віруючих; на захист найбільш незахищених категорій аудиторії − дітей та юнацтва; якщо існує небезпека, що такі категорії можуть мати доступ до інформації, матеріалів, ідей і поглядів, які можуть зашкодити їх моральному розвитку; у разі захисту приватного життя від невиправданого втручання, якщо ті, хто постраждав, не здійснюють публічних функцій» [10, 172].

Отже, демократичне суспільство не лише сприяє реалізації особою чи іншим суб’єктом соціокультурної діяльності його права на свободу творчості, але й встановлює розумні, демократично обґрунтовані межі застосування цього права. Це вкотре нагадує людині про те, що свобода − не безмежний простір свавілля, а середовище глибинної особистісної відповідальності, породжуваної постійним і нездоланним прагненням індивіда до вільної творчої самореалізації.

Потребу в демократії можна розглядати на концептуально-теоретичному і світоглядно-філософському рівнях як потребу в свободі творчості і вільному розвитку людини. Суспільна атмосфера свободи важлива як для повноцінного самовиявлення особистості, так і для того, щоб особистісна самореалізація несла інноваційну користь усьому соціальному організмові, в рамках якої вона здійснюється. «Важливою умовою особистісного зростання, розкриття неповторності і своєрідності особистості, розвитку її здатності до самовизначення і саморегуляції є атмосфера свободи. Істотне значення має розуміння того, що свобода особистості є умовою реалізації її потреб і інтересів, у тому числі потреби в самовираженні, випробуванні своїх сил, творчих здібностей; що саме почуття свободи дозволяє людині задовольнити свої потреби; що саме свобода дає їй можливість творчої активності і самореалізації. Йдеться про те, що тільки свобода допомагає людині співвіднести себе як з життєвими реаліями, так і з духовними цінностями» [11, 297]. Інновація за своїєю внутрішньою природою і є місцем зустрічі внутрішнього духовного прагнення людини до свободи творчості з інформаційно-технологічною реальністю сучасної цивілізації. При цьому надзвичайно важливо, щоб така зустріч відбувалася в демократично-гуманістичному соціальному середовищі, в якому діяльність усіх суб’єктів інноваційної культуротворчості підпорядковувалася б принципам свободи, рівності, справедливості та поваги до прав людини і громадянина.

Обґрунтувавши ідею про те, що потреба в демократії випливає з глибинного прагнення до свободи творчості і вільного розвитку людини, спинимося докладніше на концептуально-теоретичному аналізі головних ознак демократичного середовища як середовища формування та реалізації «інноваційної культури» особистості. При цьому підкреслимо, насамперед, що «справжня демократія не утворюється «офіційно», вона формується в глибинах та надрах суспільного життя і громадянської культури. Тільки в цьому випадку демократія стає принципом організації життя соціуму в цілому, проявляє себе як духовна та ідеологічна засада, що забезпечує стабільність держави, її орієнтацію на людину як на найвищу соціальну цінність» [12, 6]. Відтак, першою ознакою демократичного соціального влаштування є те, що воно формується не завдяки владним вказівкам «зверху», а через прояв громадянської волі «знизу». Саме тому демократія і створює найбільш сприятливу атмосферу для соціокультурної творчості всіх соціальних суб’єктів та забезпечує вільні можливості для креативно-інноваційного самовираження кожної людини.

При цьому демократичне середовище, чи то політичне, чи громадське, чи виробничо-колективне, чи будь-яке інше, сприяє тому, що всі його суб’єкти ставляться один до одного з позицій рівності, поваги та абсолютної аксіологічної значущості. Демократія спрямовує інноваційну культуру будь-якого суспільства, а також кожної людини в ціннісно-гуманістичне річище. «Ціннісний аспект демократичного середовища доповнюються розкриттям діяльнісних, комунікативних та творчих можливостей кожної людини. Практична орієнтація на актуалізацію всього людського потенціалу на соціальному рівні здійснюється за допомогою демократичного врядування. Іншими словами, необхідною умовою впровадження демократичного врядування в практику соціальних відносин є використання настанов гуманітарної за своїм змістом методології демократизму» [13, 226]. З огляду на це очевидним стає той факт, що формування, розвиток і функціонування сучасної інноваційної культури має відбуватися саме на ґрунті демократичного врядування, управління та спілкування різних суб’єктів культуротворчості та технологічного новаторства.

Демократія є середовищем зростання інноваційної культури особистості саме через те, що воно спрямоване на людину як ключову, незаперечну, абсолютну цінність і мету соціального розвитку. Адже «основою демократичного ладу є людина, спроможна розкрити його потенціал, для якої демократія є природним середовищем задоволення особистих та суспільних інтересів. Саме за демократії розквітає громадянське суспільство – сфера самовиявлення вільних індивідів та їх добровільно сформованих асоціацій, для якої властиві горизонтальні, не санкціоновані державою зв’язки між громадянами, що мають справді колективний характер. Сучасна демократія вимагає від особи не лише політичної активності, а й усвідомлення нею власної ролі і значення в житті суспільства, а також дії у відповідності до власних переконань і цінностей» [14]. Людина, яка діє на основі демократичних принципів, тим самим реалізує власний творчий, креативний потенціал, що зрештою виявляється у виробленні соціально-значущих інновацій, а також у формуванні та функціонуванні високої інноваційної культури особистості.

При цьому особистість має постійно пам’ятати про власну громадську і громадянську відповідальність. Іншими словами, високий рівень її інноваційної культури уможливлюється лише в разі функціонування розвиненого громадянського суспільства. «Це ставить питання про соціальні умови, які сприяють функціонуванню свободи, створюють можливості для розкриття творчих сил людини. Такою умовою, є, насамперед, існування розвиненого громадянського суспільства, соціального (неполітичного) простору, здатного забезпечити взаємодію вільних індивідів, що незалежні один від одного і від держави. Адже основою громадянського суспільства є повноправна, самодіяльна особистість, що усвідомлює відповідальність за свої дії. Таке суспільство функціонує як система самостійних, незалежних від держави соціальних інститутів, в тому числі сім’ї, церкви, культурних установ, професійних та наукових спілок, асоціацій, а також міжособових відносин, котрі, у сукупності, забезпечують вільну самореалізацію індивідів і колективів будь-якого ступеня спільності. Інститути громадянського суспільства утворюють горизонтальні соціальні зв’язки у суспільному організмі, що об’єднують громадян у цілісну спільність» [15, 40−41]. Саме громадянське суспільство в усій своїй функціональній та ціннісній різноманітності складає чи не найсприятливіше середовище для розвитку вільної особистісної творчості кожної людини, а також для розвитку її інноваційної культури.

Важливою ознакою демократії як середовища формування та реалізації інноваційної культури особистості є принцип плюралізму, що забезпечує ключову потребу будь-якої людини − потребу в свободі вибору засобів і шляхів самореалізації. «Згідно з ним, демократія є не стільки формою правління, скільки способом співіснування людей, за якого враховуються різні точки зору на устрій суспільного життя» [16, 85]. Такий принцип є просто необхідним для того, щоб у суспільстві формувався високий рівень інноваційної культури особистості, адже тільки за наявності розвиненого плюралізму думок і поглядів на певне коло проблем можна здійснювати науково-технологічні та світоглядно-аксіологічні прориви новаторського характеру.

Без світоглядного, науково-пошукового, методологічного і мисленнєвого плюралізму інновації неможливі. Саме тому демократичне середовище, яке уможливлює реальне впровадження перелічених принципів, визнається найефективнішим простором розвитку інноваційних альтернатив і різноманітних творчих траєкторій розвитку. Російський дослідник феномену інноваційної культури О. Поскряков підкреслює, що одним із основних принципів, на якому базується «ефективне інноваційне проектування, є принцип альтернативності, згідно з яким необхідною є розробка декількох взаємозамінних інноваційних версій» [17, 44]. Серед усіх соціальних управлінсько-владних влаштувань саме демократія здатна забезпечити повноцінне середовище плюралістичних смислових та ціннісних альтернатив. Тому альтернативність та плюралізм є важливими ознаками демократичного середовища як середовища формування та реалізації інноваційної культури особистості.

Окрім того, демократія здатна забезпечити ще й таку необхідну умову ефективного розвитку та застосування інновацій, як множинність та децентралізація владних впливів. Для справжніх інноваційних зрушень конче потрібна демократична «децентралізація влади, розвиток місцевого самоврядування, функціональний розподіл повноважень на різних рівнях політичного управління» [18, 97]. Така децентралізація владно-управлінських впливів дає змогу розвивати інноваційну культуру на засадах світоглядно-ціннісної та громадянської відповідальності за власний вільний вибір розвитку новаторських процесів в тій чи іншій громадській чи виробничо-технологічній сфері.

Окрім того, демократичний соціум виховує в своїх членів з ранніх років їх життя прагнення до активної участі в усіх громадських справах. Активно-учасницька природа демократії сприяє виробленню світоглядно-ціннісного фундаменту інноваційної культури особистості, яка надалі орієнтуватиметься на максимально повноцінну реалізацію внутрішніх творчих поривань людини. «Громадяни, утверджуючись як активні суб’єкти відстоювання та захисту своїх прав і свобод, здатні змінювати політичну, соціально-економічну, культурну реальність. Це дозволяє розглядати учасницьку демократію як таку, що надає реальні важелі впливу громадянам і соціальним групам у їх постійному впливі на політичний процес, прийняття політичних рішень і державну політику» [19, 28]. Активність громадян в громадській і соціокультурній сферах виховує в них прагнення реалізовувати свою креативність і творчість і в інноваційних проектах, які можуть бути спрямовані як на поліпшення життя громади, так і на нові професійно-фахові досягнення.

Важливими ознаками демократичного середовища, які визначають його внутрішнє інноваційне налаштування, є відкритість і діалогічність, які дають змогу кожному члену демократичного суспільства відкрито висловлювати свої погляди та вступати в різноманітні дискусійні комунікативні дискурси як рівноправний партнер чи конкурент. «Відкритість як складова особистості – це готовність та вміння бути самим собою, неприховано виявляти співрозмовнику свою позицію, думку. Важливим її аспектом є проникливість в іншу, відмінну від власної, думку, уміння поставитись до своєї позиції як до однієї з можливих. Зворотний зв’язок як невід’ємна риса спілкування-діалогу має такі особливості ефективності цього процесу: аргументованість, специфічність (причетність до думки учасника спілкування); оперативність врахування феноменів групового спілкування: лідерства, групового тиску, групової диференціації. Діалогічна взаємодія в культуротворчому середовищі передбачає не тільки згоду і порозуміння, а й дружнє співробітництво, чесне змагання, гарячу суперечку» [20, 144]. Відкритість і діалогічність демократичної політичної і громадянської культури сприяє насиченню інноваційної культури особистості новими ідеями, орієнтирами і засобами досягнення прогресивних новаторських цілей. Комунікативно-діалогічна природа демократії визначає її як найсприятливіше середовище для здійснення науково-технічних та соціально-гуманітарних інновацій.

Зрештою, ще однією ознакою демократичного середовища як середовища формування і реалізації інноваційної культури особистості, є його внутрішня спрямованість на людину, людиноцентричність і гуманістичність. Звичайно, будь-який соціальний лад прагне насамперед до встановлення певного суспільного порядку і певної системи розподілу матеріальних благ. Однак демократія не відвертається і від конкретної людини, від її потреби творити і самореалізовуватися. «І, зрештою, саме так – як самотворення людини та її, людини, безумовну участь у творчому процесі буття, – ми сьогодні і розуміємо найглибший сенс гуманізму. Саме в цьому значенні гуманізм є найвідповідальнішим і одночасно найприхильнішим викликом сучасній демократії, її мірилом, критерієм та оцінкою, її віссю, метою та надзавданням» [21, 95]. Враховуючи це, в нашому дослідженні людиноцентричної природи інноваційної культури ми також будемо спиратися на гуманістичне розуміння демократії як соціального порядку, в якому ключову роль відіграє не сіра маса, більшість без специфічних ознак, а творча особистість, здатна виносити власну думку і результати власної інноваційної творчості на громадський, суспільний, національний і глобальний рівень.

Підсумовуючи аналіз основних ознак демократії як середовища, здатного активно сприяти розвиткові гуманістичної інноваційної культури особистості,  підкреслимо, що саме в межах цього соціально-управлінського і комунікативно-культурного ладу створюється єдиний комплекс умов і факторів, сприятливих для повноцінного творчо-креативного становлення і розвитку кожної людини. «Суспільна мораль, психологія, культура, традиції – складові демократії. Цінності демократії та моральні чесноти – гідність, справедливість, відповідальність, порядність, повага взаємопов’язані і взаємозумовлені, вони «підживлюють» одна одну, утворюють особливий духовний простір, в якому найкращі соціальні і моральні якості особистості можуть розкритися, а негативні – нейтралізуватися й блокуватися» [22, с. 660]. Завдяки цьому особистість, що формується, виховується і розвивається в демократичному середовищі, здатна набувати рис, притаманних високому рівню інноваційної культури, орієнтованих на унікальну творчу, креативну, новаторську самореалізацію.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бородій О.В. Критерії визначення рівня демократії / О.В. Бородій // Вісник Львівської комерційної академії. – Львів: Видавництво Львівської комерційної академії, 2010. – Випуск 9. – С. 256–262.

2. Ситник Ю.П. Проблема формування інноваційної культури вчителя / Юлія Ситник // Проблеми сучасної педагогічної освіти: педагогіка і психологія. Збірник наукових праць. − Ялта: КГУ, 2006. − Випуск 12, ч. 1. − С. 247–254.

3. Андрієнко О.В. Свобода, рівність і відповідальність у світогляді демократичного суспільства / Олена Андрієнко // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. – К.: ВІР УАН, 2012. – Вип. 62 (№7). – С. 229–235.

4. Кравченко П.А. Самореалізація творчих сил особистості у громадянському суспільстві / Петро Кравченко // Філософські обрії. Науково-теоретичний часопис Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України та Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка. − Випуск 26. − Київ; Полтава, 2011. − С. 38–45.

5. Руденко І.М. Інновації: сутність і процес становлення / Ігор Руденко // Філософські обрії. Науково-теоретичний часопис Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України та Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка. − Випуск 24. − Київ; Полтава, 2010. − С. 110–120.

6. Руденко І.М. Інновації: сутність і процес становлення / Ігор Руденко // Філософські обрії. Науково-теоретичний часопис Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України та Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка. − Випуск 24. − Київ; Полтава, 2010. − С. 110–120.

7. Кутырев В.А. Осторожно – творчество! / В.А. Кутырев // Вопросы философии. − 1994. − № 7−8. − С. 72–81.

8. Латигіна Н.А. Цінності та ідеали демократії / Наталія Латигіна // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. – К.: ВІР УАН, 2011. – Випуск 50. – С. 654–661.

9. Белкин Л.М. Гарантии свободы творчества и границы их ограничения в решениях Европейского суда по правам человека / Л.М. Белкин // Право. Журнал Высшей школы экономики. − 2012. − № 2. − С. 165–172.

10. Белкин Л.М. Гарантии свободы творчества и границы их ограничения в решениях Европейского суда по правам человека / Л.М. Белкин // Право. Журнал Высшей школы экономики. − 2012. − № 2. − С. 165–172.

11. Растригіна А.М. Виховання свободою в українській ментальності / А.М. Растригіна // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді. Збірник наукових праць. − К.: Інститут проблем виховання АПН України, 2012. − Випуск 16, книга 1. − С. 292–298.

12. Пазенок В. Демократія і людина. Теорія і українська дійсність / В Пазенок // Політика і час. – 2003. – № 2. – С. 3–15.

13. Петровський П.М. Цінність гуманітарної методології постмодернізму для демократичного врядування / П.М. Петровський // Філософські дослідження. Збірник наукових праць. − Луганськ, 2011. − Випуск 14. − С. 216–227.

14. Концепція громадянської освіти в Україні / Ірина Жадан, Тетяна Клинченко, Лариса Мицик, Олександр Наровлянський, Лариса Пономаренко, Олександр Рудік, Сергій Рябов, Ірина Тараненко. − Електронний ресурс. − Режим доступу: http://library.kr.ua/women.html/pgovuindx.html

15. Кравченко П.А. Самореалізація творчих сил особистості у громадянському суспільстві / Петро Кравченко // Філософські обрії. Науково-теоретичний часопис Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України та Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка. − Випуск 26. − Київ; Полтава, 2011. − С. 38–45.

16. Латигіна Н.А. Основні критерії. Принципи та рівні здійснення демократії / Наталія Латигіна // Політичний менеджмент. − 2009. − № 3. − С. 81–91.

17. Поскряков А.А. Инновационная культура / А.А. Поскряков // Вестник Библиотечной Ассамблеи Евразии. − 2011. − № 1. − С. 42–46.

18. Мазур О.Г. Сутнісні складові демократичного політичного порядку / О.Г. Мазур // Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. − 2012. − № 10 (90), жовтень. − С. 93–98.

19. Корнієвський О.А. Громадські ініціативи та їх роль у формуванні демократії участі / Олександр Корнієвський, Ганна Палій // Стратегічні пріоритети. − 2011. − № 2 (19). − С. 27–31.

20. Ордіна Л.Л. Демократичні цінності як фактор мотиваційного забезпечення культуротворчого середовища ВНЗ / Л.Л. Ордіна // Вісник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Філософія. Психологія. Педагогіка. − 2009. − № 3, ч. 2. − С. 142–146.

21. Ярошовець В. Гуманістичні виклики сучасній демократії / В. Ярошовець // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2005. – Випуск 7. – С. 90–95.

22. Латигіна Н.А. Цінності та ідеали демократії / Наталія Латигіна // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. – К.: ВІР УАН, 2011. – Випуск 50. – С. 654–661.

Старовойт О. Демократичне середовище як умова розвитку інноваційної культури особистості.

Як стабільний соціальний лад демократія сприяє зростанню інноваційної культури особистості, політичної системи та соціального середовища, є певним важливим чинником реалізації культури індивіда та його творчості. Водночас забезпечення свободи творчості й розвитку людини не усуває неоднозначної природи демократії. Автор звертаєть увагу на потребу в демократії, свободі творчості, розвитку людини та на її неоднозначний характер. Адже за умови відсутності належного рівня культури така свобода може перетворитися на свавілля. Кожна людина повинна плекати внутрішню свободу, яка  вимагає високої особистісної відповідальності. Акцентується на інноваційних виявах життєдіяльності кожного члена суспільства, особливо демократичного, що ґрунтується на відповідальності кожного. Саме така свобода і є основним елементом інноваційної культури високого рівня. Стаття присвячена концептуальному розгляду демократичного середовища як умови розвитку інноваційної культури особистості.

Ключові слова: демократія, демократичне середовище, свобода, творчість, інноваційна культура.

Старовойт Е. Демократическая среда как условие развития
инновационной культуры личности
.

Как стабильный социальный строй, демократия способствует росту инновационной культуры личности. Одновременно обеспечение свободы творчества и развития человека не устраняет неоднозначной природы демократии. Ведь при отсутствии должного уровня культуры такая свобода может превратиться в произвол. Поэтому в каждом человеке необходимо лелеять внутреннюю свободу, которая требует высокой личностной ответственности. Именно такая свобода и является основным элементом инновационной культуры высокого уровня. Статья посвящена концептуальном рассмотрения демократической среды как условия развития инновационной культуры личности.

Ключевые слова: демократия, демократическая среда, свобода, творчество, инновационная культура.

Starovoit O. Democratic environment as a condition of developing innovative culture of a personality.

As a stable social order, democracy promotes growth of innovation culture of a personality. However, ensuring the freedom of creativity and human development does not eliminate the ambiguous nature of democracy. Indeed, in the absence of an adequate level of culture such freedom can turn into tyranny. Therefore, each person must nurture its inner freedom that requires high personal responsibility. Such freedom is the fundamental element of innovation culture of the highest level. The article is devoted to the conceptual consideration of democratic environment as a condition for development of innovation culture of a person.

Key words: democracy, democratic environment, freedom, creativity, innovative culture.

КУДЛАЧ В. І. [ЛЮДИНА СОЦІАЛЬНА]

В. Кудлач,

кандидат історичних наук, доцент кафедри філософії Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу

ЛЮДИНА СОЦІАЛЬНА

Життя людини проходить в суспільстві і має соціальний контекст. Зрозуміти і пізнати її найкраще в соціумі. Відомо, що марксизм визначав сутність людини як ансамбль усіх суспільних відносин. Звичайно, це –перебільшення, але, якщо розглядати людину як суспільно-історичний суб’єкт, то частка істини в цьому є.

У кожної з нас існує вроджене почуття спільності з іншими є так званий соціальний інтерес – спонукальна сила людей окремих індивідів, груп і мас. Щоправда, в цій спільності виявляються протилежні напрями – допомогти іншому або зашкодити йому, співробітничати або конфліктувати. Соціальні детермінанти або гармонізують відносини людини і суспільства, або вносять в них дискомфорт.

Живучи в суспільстві, людина виробляє свій індивідуальний життєвий план, свою філософію життя (наприклад, вчитись і стати висококваліфікованим спеціалістом, досягти успіхів в літературі, мистецтві, спорті або жити «на повну», не утруднюючи себе, не перевантажувати своє життя навчанням, працею). Різні стилі життя, життєві орієнтації в кінцевому підсумку формують різні соціально-психологічні типи особистостей. За А. Адлєром, це – управлінський тип (активні, самовпевнені, кар’єрні індивіди), беручкий (утриманці, провадять паразитичний спосіб життя), такі, що ухиляються (пасивні, бояться невдач, уникають різних труднощів), соціально-корисний тип (поєднують соціальний інтерес та соціальну активність).

Український психолог Г. Сіткарьов залежно від внутрішніх комплексів (це – комплекс прихильності до людей, комплекс здібностей, комплекс активності, комплекс стабільності, комплекс схильності до мирних й агресивних дій), їх типотворчих ознак визначив відповідні  типи людей: І. Комплекс прихильності утворює такі вихідні соціально-психологічні типи – 1) товариський; 2) лідерський; 3) замкнений. II. Комплекс інтересу до життя і знань – 1) педантичний; 2) інтуїтивний; 3) цілеспрямований. III. Комплекс здібностей – 1) розумовий; 2) почуттєвий; 3) універсальний. IV. Комплекс активності – 1) високоактивний; 2) малоактивний; 3) середньоактивний. V. Комплес стабільності – 1) незворушний; 2) стримуваний; 3) запальний. VI. Комплекс схильності до мирних і агресивних дій – 1) прискіпливий; 2) прихильний; 3) ухильний [6; 18].

Скільки існує основ класифікацій, стільки існує й типів людей. Можна вирізнити ще такі типи: художники й мислителі, природодослідники й гуманітарії, слабкі, сильні, байдужі, поверхові й глибокі, максималісти й мінімалісти і та ін.

Живучи в суспільстві, людина змушена самоорганізовуватись, самовиражатись, конструювати себе, виробляти свій стиль життя (це – стійкі, відтворювані звички, смаки, схильності, особливості побуту і характеру взаємодії з людьми). Стиль життя включає унікальне поєднання рис, способів поведінки і звичок, які визначають неповторну картину життя людини. Грунтується на індивідуальних зусиллях пристосуватись до середовища, але зі своїми особливостями, зі своїм окремим Я, або на прагненні подолати почуття неповноцінності і досягти почуття найвищості. Наприклад, слабка, квола людина, комплексуючи щодо своєї вади, віддається спортивним зайняттям, що позначається на стилі її життя або визначає його. У багатьох виникає думка, що треба щось змінити в житті, якщо досі не було певного успіху. Тобто впродовж життя людина може змінювати свої стилі життя.

Стиль життя  стає головним стрижнем поведінки особи. Все, що вона робить, формується навколо нього (інтереси, цілі, друзі, оточення). Всі психічні процеси (сприйняття, увага, почуття, мислення) організуються відповідно до певного стилю життя. Він проявляється у звичках, смаках, схильностях, діях, думках, побуті, у стосунках між людьми, споживанні, розвагах, манері одягатися. Чинником стильової різноманітності є відмінності характерів, темпераментів, способів життя, обставин життя, культур [4, 43].

Стиль життя зумовлений суспільно-історично, змінний. Як самоорганізація життя індивіда, він демонструє щось своє, унікальне, тому є відхиленням поведінки від існуючих стандартів. Це – форма взаємовідносин з іншими, поведінка щодо когось і чогось. В стилі життя людина може певною мірою втрачати свою суб’єктивність, самобутність (вона є не тим, ким є, а тим, ким хоче бути).

Стиль життя виявляє цілісність людини, її життєвий шлях до самоздійснення, самовизначення. Завдяки йому утверджуються смисложиттєві цінності  індивіда (пізнай себе, зрозумій себе, покажи себе, здійсни себе). Сам він є внутрішнім мотивом вибору видів діяльності, форм культури чи субкультури.

Сучасність характеризується плюралізмом стилів життя. На їх розмаїття і формування впливають мода, індустрія, естетичні ідеали, тенденції. Завдяки стилям життя у фірм і продуктів є можливість диференціюватись на ринку.

Стилєм свого життя людина намагається продемонструвати і показати себе і водночас лишитись в рамках прийнятної поведінки в певному суспільстві, культурі, групі, колективі. В ньому поєднуються бажання бути відмінним від інших і бажання відповідати людським соціальним нормам – «сила відмінності» і «сила подібності». Адже людина має бути відмінною від інших і водночас схожою на них.

У модерному суспільстві особистісна самоідентифікація виявляється в збереженні стилю життя, цілі набори атрибутів ідентифікаторів якого надає, зокрема, сучасна індустрія моди. Модельєри навіть заявляють, що продають не продукт, а стиль життя. Одяг, дизайн інтер’єру, товари для відпочинку доповнюють щоденне існування людини одним певним стилем життя.

Формуються стилі життя споживачів, товарів самовираження і самоідентифікації. Поширюється естетичний конформізм в щоденному житті людини певного соціального прошарку. Моделі в житті у журналах,  на телеканалах подаються як певні образи соціального статусу, сімейного стану. Сучасне, більш заможніше життя розвиває уявлення і мрії про себе як образ, як позиціювання, як символ. Зв’язок моди з стилем життя змінює форми культури. Мода репрезентує культурні ідеали, стиль життя – культуру самовираження. Стиль життя не тільки соціально-естетична але й соціально-психологічна категорія, а тепер і соціально-економічна, соціально-гуманітарна, адже його носієм і творцем є людина.

Різноманітність стилів життя сьогодні пояснюється багатьма чинниками, серед яких: поява нових економічних, культурних, політичних, інформаційних можливостей, зростання толерантності громадян щодо різноманітності стилів, анонімність поведінки населення (особливо в містах), байдужість до ближніх і далеких, руйнування усталених традицій, вірувань, зміна ідеології, потреб, цінностей, інтересів, переконань, традиційних форм життя, соціокультурних ідентифікацій, розрив об’єктивної і суб’єктивної культур.

Одним із вагомих способів самовираження соціальної людини є харизма. Це – багатогранний і складний феномен – і психологічний, і суспільно-історичний, і культурний. Особливо він виявляється в незвичних, екстремальних умовах. М. Вебер тлумачив харизму як певну якість особистості індивіда, завдяки якій він відрізняється від звичайних людей і сприймається як той, якому притаманні винятково здібності. Його якості і властивості можуть сприйматись як взірцеві, і тому він стає лідером групи, вождем мас. Харизматик здатний впливати на безліч людей з великою емоційною силою. Щоправда, харизматичні якості можуть бути дійсними, недійсними і навіть вигаданими. Певною мірою недійсними харизматиками були Сталін, Гітлер, Дуче.

Щоб зберегти свою харизму, відповідна особа повинна постійно доводити свою вищість, надзвичайність. Це засвідчує нестабільність харизматичності, яку треба «організовувати», «робити». Наприклад, політична харизма потребує використовувати масовий ентузіазм, різні формально раціональні процедури. «Масові рухи», які виражають підтримку лідера, вимагають демонструвати іншій частині спільноти успішність дій вождя. Його команда, штаб повинні теж діяти успішно і не конфліктувати між собою. Дії маси, вождя і управлінською бюрократичного апарату мають бути узгодженими.

У сучасних розвинутих суспільствах маси більше вірять у раціональну обґрунтованість політики. Однак вибір вождя, реальне функціонування політики (особливо його, нового курсу) вимагає емоціональної мобілізації. Здійснити це для реалізації політичних дій протягом певного часу дає змогу харизмі. Вона є більш збуджувальним імпульсом, ніж звичка, традиції, вибори, референдуми. Так, всі релігії надають великого значення духовності і моральності лідера. Духовні політики, подібні до М. Ганді, мають натхненну здатність завдяки своїм моральним якостям і можливостям розбудити моральність інших людей.

У суспільстві, яке є раціональним, безособовим, бюрократичним, масовим, місце істинних харизматичних політиків зайняли псевдохаризматики, маніпулятори масовими комунікаціями. Відтак формується «сфабрикована харизма», «псевдохаризма» [7; 6]. Представники франкфуртської школи неомарксизму переконують, що тотальна формалізація всіх сфер суспільного життя зменшує шанси харизми,яка може бути неконтрольованою і прикривати приховані ідеологічні та матеріальні цілі певних груп людей. Створити вигідного харизматика можуть сучасна «культурна індустрія», «індустрія свідомості», ЗМІ.

Вроджена харизма (харизма першого порядку) об’єктивна, постійна, незмінна. А харизма, яка є «зробленою», «створеною», штучною – суб’єктивна, тимчасова, змінювана. Вона руйнується таким способом, яким була створена, тобто словами, коли настає розчарування в лідері. Штучна харизма створюється і використовується переважно в тоталітарних або авторитарних режимах. З розвитком суспільства його культури зменшуються і прояви штучної харизми.

Харизматична людина інтегрує суспільство, підтримуючи стабільність. Вона здатна порушити актуальну для певного часу, злободенну проблему, визначити «знак часу» і заграти на чутливих струнах людської душі, всього соціуму. Такими струнами завжди є прагнення до соціальної справедливості, до соціальної нерівності людей, якісного їхнього життя, моральності, свободи і прав людини. А для сучасної України – державна незалежність, національна ідентичність, розвиток національної свідомості, національної культури.

В сучасному суспільстві відбувається багато нових процесів. (Це,  наприклад, глобалізація, трансформація, екологізація, утвердження громадянського суспільства в менш розвинутих країнах, корупція, тероризм тощо.) В. Іноземцев звертає увагу на: «формування іншого, раніше невідомого відношення між людиною і суспільством, коли особистісні риси стають однією і основних домінант соціального прогресу, а розвиток людини як унікального творчого суб’єкта постає джерелом найбільш серйозних економічних і політичних трансформацій» [3; 27]. Звідси –  пильна увага до знань, умінь, компетенції, кваліфікації, які відіграють роль засобів виробництва і можуть приносити прибуток. Це і є людський капітал, в якому розумність, знання, інформація є головними.

Людський потенціал бере до уваги сукупність фізичних і духовних сил громадян тієї чи іншої спільноти, які можуть слугувати виконанню певних індивідуальних і суспільних цілей, розширенню можливостей людини і суспільства, активному саморозвитку. Людський потенціал як соціальна якість являє собою інтегральну характеристику життєздатності суспільства як суб’єкта власного відтворення і розвитку.

Отже, людина соціальна цінується сьогодні вмінням творчо застосовувати свої знання, здобуту інформацію, розкриттям потенціальних можливостей. Такі вимоги ставить суспільство до людини. Але остання, відповідно, ставить до суспільства, держави свої вимоги. Вони фіксуються новим поняттям «людський розвиток»  як процес розширення можливостей вибору щодо матеріального забезпечення і духовного зростання. Людського розвитку стосуються доступ до ресурсів, необхідний для пристойного життя, економічні, політичні та всі інші суспільні свободи, умови для творчості, гарантовані права людини, можливість провадити продуктивну життєдіяльність, активне культурне, соціальне життя.

Концепція людського розвитку протистоїть тоталітарним моделям взаємодії суспільства і людини, за якими людину розуміють і практично використовують як інструмент, засіб реалізації будь-яких проблем. На людський розвиток впливають також реалізація суб’єктивності, творча самореалізація, спілкування, збереження своєї індивідуальності.

Взагалі «соціальне», «соціальність» – це те, що пов’язане з суспільством. Соціальне – це теж риса людини як суспільної істоти, її здатність до спільної життєдіяльності з іншими. Суспільство – це не сума індивідів, а система зв’язків і відносин між ними. Тож людина соціальна – не ізольований, а пов’язаний з іншими індивід. Його зв’язки і відносини (як і інших індивідів) організують, упорядковують суспільне життя та його індивідуальність. Життя-буття, діяльність людини в суспільстві можливі лише на основі соціальних взаємодій, соціальних і виробничих відносин.

Основними соціальними відносинами є співробітництво, обмін, суперництво і примус. У процесі співробітництва досягаються якісь спільні цілі та індивідуальні («для себе – разом з іншими»), в процесі обміну люди мають економічну та символічну користь («ти – мені, я – тобі»; «для себе і для іншого»), в суперництві виявляють кращого, сильнішого, розумнішого («для себе в боротьбі з іншими»), в примусі сильнійший і владний змушує працювати на себе («для себе – за рахунок іншого») [1, 76–77].

Під час співробітництва виявляється «громадянська сила», спрямована на самоорганізацію суспільства. Громадянські відносини стають основою становлення громадянського суспільства. Своїм співробітництвом і солідарністю створює людина соціальна третю силу –громадянську (поряд з ієрархічними відносинами і ринковою регуляцією) для утвердження суспільної інтеграції, щоб досягти певних цілей, вона повинна діяти в певних групах, спільнотах, співтовариствах (партійних, професіональних, класових, національних).

Громадянські відносини як відносини співробітництва, солідарності, взаємодопомоги складаються за умови наявності спільних цілей, проблем, завдань, потреб, інтересів, при спільній діяльності, завдяки добровільності, рівності прав. Носії громадянських відносин і творці громадянського суспільства повинні дотримуватись державних законів, Конституції і домагатись змінювати ті закони і положення Коституції, які шкодять суспільству і громадянам. Тоді можна реалізувати ті ідеї, цінності, норми, які пропонує громадянське суспільство в боротьбі з даним не громадянським, чи навіть антигромадянським суспільством.

Громадянське суспільство вимагає створення різних громадянських організацій у різних сферах діяльності: в політиці, економіці, культурі. Основним результатом громадянських відносин є соціальний капітал, взаємна довіра. Соціальний капітал гармонізує індивідуальні, інституціональні, цінносні та правові фактори громадянського суспільства. В боротьбі за громадянське суспільство людина соціальна виявляє свій громадянський колективізм, долаючи індивідуалізм і егоїзм.

Обстеження життєдіяльності людей в сім’ї, побуті, на роботі показують, що українські громадяни схвалюють намагання влади пришвидчити вступ нашої України до ЄС. Зменшилось домінування патерналістських настанов, але підвищився рівень життєвих домагань, що спираються на власні сили людини. В українському суспільстві сформувався запит на нову якість життя (європейського рівня) і на нову людину – активну, творчу, компетентну. Від держави вимагають створення умов для особистісної самореалізації. Ставлення людей до влади, до політики показує, що нині влада втрачає довіру людей, свій соціальний капітал.

Соціологи довели, що довіра виконує такі важливі соціальні функції: згуртовує суспільство, сприяє соціальній морфогенезі (виникнення нових соціальних зв’язків та структур), здійснює соціальну легітимацію (тобто визнання і прийняття різних соціальних інститутів та встановлення ними правил соціальної гри найвищих посадовців), забезпечує ефективність суспільних відносин, уможливлює інноваційність розвитку суспільства (бо виникають різні соціальні контакти, організації, нові складники матеріальної та духовної культури).

Раціонально-активістська модель соціальної дії з метою присвоєння політичних та економічних ресурсів є фундаментальною основою сучасного розвинутого демократичного громадянського суспільства. Зменшення політичної активності громадян засвідчує, що в політиці даного суспільства домінують формальні політичні ритуали, систематичне маніпулювання і закулісні домовленості. В Україні, як і в усьому світі формується суспільство споживання, плодами якого не всі можуть скористатись, але воно притлумлює громадянські, альтруїстичні дії. Люди переконуються, що обстоювати свої права треба акціями прямої дії: виходом на вулицю, участю в мітингах і демонстраціях, в страйках і не обов’язково в супроводі політичних опозиційних партій (до них довіра теж послабилась).

Трансформаційні процеси здійснюються людьми (або акторами, агентами, як їх зазвичай називають соціологи), і теоретичні уявлення про ці процеси спираються на виявлення ролі людських чинників. У своїй структурно-діяльнісній концепції трансформації російського постсоціалістичного суспільства Т.І. Заславська розглядає людину як ресурс суспільного розвитку, носій людського потенціалу. Від людини відходить імпульс суспільних змін. Однак цей антропоцентричний підхід дослідниця доповнює соціоцентричним, тобто врахуванням відповідних суспільних інститутів. Людський соціальний механізм реально функціонує залежно від соціального статусу актора, його культурних особливостей. Акторами-гравцями можуть бути як окремі індивіди, так і групи, організації, органи управління.

Соцієтальна трансформація суспільства, згідно з концепцією російського економіста-соціолога Т. Заславської, реалізується через зміни соціальних інститутів (базових), соціальної структури і людського потенціалу. Звернемось до останнього, оскільки розглядається людина соціальна. Людський потенціал концентрує увагу на можливостях людини, її внутрішньому динамізмі, здатності до саморозвитку. За наведеною теорією він відображає рівень цивілізаційного розвитку суспільства, його соціальну якість.

Компонентами людського потенціалу є: соціально-демографічний (визначається структурою населення за поколіннями, тендерами, середньою тривалістю життя, співвідношенням народжень і смертей, шлюбів і розлучень, долею одиноких, дітей – позашлюбних, позбавлених сімейного виховання, якість національного генофоду, станом фізичного і психічного здоров’я, рівнем та якістю освіти громадян, соціально-економічним станом (рівень кваліфікації і професіоналізму активних громадян, затребуваність суспільством їх праці, рівнем і структурою зайнятості, ступенем реалізації трудових, ділових та інтелектуальних ресурсів, рівнем запитів громадян щодо прав і свобод, ступенем соціальної захищеності, шансами на життєвий успіх, потребами і платежоздатним попитом на матеріальні та соціальні блага); соціокультурний (особливості менталітету громадян, нормативно-ціннісної свідомості, переконань, вірувань, поваги до закону і права, рівень моралі, структура мотиваційних комплексів, типи поведінки); діяльнісний (рівень ділових якостей, енергії, ініціативи, підприємництва, співвідношення інновацій та традицій, форми активності) [2, 8–9].

Отже, людський потенціал визначається: 1) якісним станом готовності всього населення країни до плідної діяльності в різних його зрізах, аспектах (структурних, фізичних, психологічних, соціальних); 2) якісним станом готовності працездатності активних (що нині працюють) громадян (сукупної економічної людини) з врахуванням умов їхнього життя; 3) якісним станом працівників, трудящих, зі врахуванням духовних, культурних факторів (можливості духовно-культурної людини певного типу); 4) рівнем якості трудової діяльності в різних його проявах, формах (діловитість, енергійність, ініціативність, інноваційність).

Український соціолог Н.В. Паніна, вивчаючи трансформацію українського суспільства, створила нормативно-особистісну концепцію, що пояснює соціальну поведінку акторів трансформаційного процесу і рівень розвитку людського потенціалу. Вона вивчала зв’язки між соціальним статусом (формуванням, досягненням, змінами) і соціально-психологічним станом і розробила «концептуальну модель ціннісно-нормативної регуляції соціальної поведінки людей та особливостей детермінації їхнього психологічного стану за умов стабільного і нестабільного суспільства» [5, 6]. З яких би боків не підходили до вивчення суспільства в цілому чи до окремих його процесів (наприклад, трансформаційних), які б аспекти не брали до уваги (базові інститути, соціальну структуру, людський потенціал, механізми і т.д.), все в кінцевому підсумку зводиться до діяльності людей.

Соціально-інноваційний потенціал суспільства залежить від представників середніх шарів суспільства (підприємців, мененджерів, професіоналів, чиновників, старших офіцерів). Середній клас діє в таких важливих сферах, як господарське підприємництво, перетворення інститутів соціальної сфери (охорони здоров’я, освіти, науки, культури, соціального захисту), оновлення ідеології та культури (діяльність учених, політиків, митців), створення та апробація нових форм самоорганізації, формування структур громадянського суспільства.

Адаптаційний потенціал суспільства залежить від діяльності і поведінки як окремих громадян, так і маси людей. Більшість людей, які мають обмежені ресурси, не дуже здатна самостійно впливати на реформи, але її важливість полягає в тому, що саме від неї залежить утвердження нових соціальних практик у повсякденному житті. Саме масові соціальні групи здійснюють трудові, виробничі, економічні, політичні і правові практики.

Якість трансформаційної структури залежить від її складу, стану, зв’язків, взаємодій, взаємовпливів; від спрямованості соціальних новацій (констркутивні, деконструктивні, орієнтовані на зростання виробництва і на самозбагачення; неоплачена наймана праця; торгівля природними ресурсами, зброєю, наркотиками тощо; рекет, озброєний бандитизм, терроризм); від інституціональних і соціоструктурних факторів; від вертикальних ієрархічних соціальних зв’язків (відмінність соціальних шарів від соціального статусу, масштабу діяльності) і горизонтальних (культурно-політичних), тобто від спільності переконань, культури, інтересів.

Отже, людина соціальна – це суспільна людина, життєдіяльність якої безпосередньо чи опосередковано пов’язана з іншими людьми (в групі, колективі, організації). Від людини йде імпульс до зміни суспільства, але змінені нею речі, явища, процеси зворотно впливають і на неї. Виникає взаємовимогливий процес: людина вимагає (від самої себе чи держави) певних змін (нових інститутів, відносин, «правил гри» тощо), а суспільство (держава) також вимагає потрібних змін у життєдіяльності людини (більше знань, вищої кваліфікації, більшої компетентності, творчої активності). За умов такого взаємовимогливого впливу, взаємодії суспільства і людини виникають нові суспільні явища, що відображаються, наприклад, в таких нових поняттях, як «людський капітал», «соціальний капітал», «людський розвиток», «людський потенціал», «соціальна трансформація», «соціальний механізм», «інноваційно-реформаторський потенціал суспільства», «неправові трудові практики» та ін. Сповнюються нового змісту старі поняття, такі як:  «стиль життя», «харизма», «соціальні дії».

ЛІТЕРАТУРА

  1. Басов С.А. Гражданское общество и гражданские отношения : поиск смысла / С. Басов // Социс. – 2012. – № 3. – С. 74–82.
  2. Заславская Т.И. Человеческий потенциал в современном трансформационном процессе / Т. Заславская // Общественные науки и современность. – 2005. – № 3. – С. 3–15.
  3. Иноземцев В. Современный постмодернизм: конец социального или вырождение социологии? / В. Иноземцев // Вопросы философии. – 1998. – № 2. – С. 27–37.
  4. Куликова А.С. Стиль жизни как социально-эстетическая категория / А. Куликова // Вестник Московского университета. Серия 7, философия. – 2001. – № 2. – С. 23–32.
  5. Паніна Н. Молодь України: структура цінностей, соціальне самопочуття та морально-психологічний стан за умов тотальної аномії / Н. Паніна // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2001. – № 1. – С. 5–26.
  6. Сіткарьов Г. Вихідні психологічні типи / Г. Сіткарьов // Персонал. – 2006. – № 4. – С. 13–18.
  7. Фрейк Н.В. Политическая харизма: версии и проблемы / Н. Фрейк // Социс. – 2003. – № 12. – С. 3–14.

Кудлач В. Людина соціальна.

Актуальність статті зумовлена трансформаційними процесами, які відбуваються в українському суспільстві. Людина є соціальною істотою, життя якої є неможливим поза соціумом. Найкраще зрозуміти і пізнати її  можна лише в соціумі. У кожної людини сформовано вроджене почуття спільності з іншими, тобто так званий «соціальний інтерес» – спонукальна сила діяльності людей (окремих індивідів, груп, мас). Різні стилі життя, життєві орієнтації формують різні соціально-психологічні типи особистостей. Її дослідили науковці А. Адлер, Г. Сіткарьов. Один із способів самовираження соціальної людини – харизму розглядали соціологи М. Вебер, Н. Фрейк. Нормативно-особистісні концепції взаємовпливу людини і сучасного суспільства висвітлено в працях дослідників С. Басового, В. Іноземцева, А. Кулікової, Н. Паніної. Людина посилає імпульс суспільству, спрямований на зміни в ньому.  Водночас речі, змінені нею, мають зворотний вплив на неї. Це – взаємозалежний процес: людина вимагає певних змін від суспільства, а суспільство (держава) – необхідних змін від самої людини. Тож виникають нові суспільні явища, наприклад, людський капітал, соціальний капітал, розвиток людини, людський потенціал, соціальні трансформації, соціальний механізм, інноваційно-реформаторський потенціал суспільства. У статті досліджено відтворення суспільного та індивідуального життя через різні види практичної та теоретичної діяльності, інтерсуб’єктивну діяльність повсякденного життя.

Ключові слова: суспільство, людина соціальна, стиль життя, харизма, соціальна трансформація.

Кудлач В. Человек социальный.

Актуальность статьи обусловлена ​​трансформационными процессами, которые происходят в украинском обществе. Человек является социальным существом, жизнь которого невозможна вне социума. Понять и узнать человека лучше всего можно лишь в социуме. У каждого человека сформировано врожденное чувство общности с другими, то есть так называемый «социальный интерес» – побудительная сила деятельности людей (отдельных индивидов, групп, масс). Различные стили жизни, жизненные ориентации формируют различные социально-психологические типы личностей. Их исследовали ученые А. Адлер, Г. Ситкарев. Один из способов самовыражения социального человека – харизму рассматривали социологи М. Вебер, Н. Фрейк. Нормативно-личностные концепции взаимовлияния человека и современного общества отражены в работах исследователей С. Басового, В. Иноземцева, А. Куликова, Н. Паниной. Человек посылает импульс обществу, направленный на изменения в нем, вместе с тем, вещи, измененные нею, имеют обратное влияние на нее. Это взаимосвязанный процесс: человек требует определенных изменений от общества, а общество (государство) – необходимых изменений от самого человека. Поэтому возникают новые общественные явления, например,  человеческий капитал, социальный капитал, развитие человека, человеческий потенциал, социальные трансформации, социальный механизм, инновационно-реформаторский потенциал общества. В статье исследованы воспроизводство общественного и индивидуальной жизни через различные виды практической и теоретической деятельности, интерсубъективную деятельность повседневной жизни.

Ключевые слова: общество, человек социальный, стиль жизни, харизма, социальная трансформация.

Kudlach V. A social person.

The actuality of the article is caused by the transformation processes taking in the Ukrainian society. A person is a social creature with no life out of the society. The society is the best place to understand and recognize her. Every person has an innate feeling of proximity with others so called ‘social interest’ which stimulates the human activity (individuals, groups, masses). Different lifestyles, orientations form different social and psychological types of personalities investigated by A. Adler, H. Sitkaryov. Sociologists M. Veber, N. Freik considered charisma as a form of self-expression of a social person. S. Basov, V. Inozemtsev, A. Kulikova, N. Panina revealed regulatory and personal concepts of mutual influence between a person and the society. A person stimulates the society to change, however, it has a retroactive impact on her. It’s an interdependent process – a person demands some changes from the society, and the society (state) demands necessary changes from the person. This is how such new social phenomena as human capital, social capital, human development, human potential, social transformation, social mechanism, innovation and reformation social potential appear. The article researched the connection between social and individual life with different types of daily practical, theoretical and interpersonal activity.

Key words: a society, a social person, charisma, social transformation.